Але ця затія провалилася. Весь світ переконався, що Матіуш молодець, як він порозумнішав і подорослішав на безлюдному острові. Не кожен на його місці зумів би так швидко організувати допомогу негритянським дітям. І який зразковий порядок навів! Це навіть у кіно показували. То хіба божевільний на таке здатний?
Отож дорослі почали говорити про те, щоб надати дітям деякі права. І в окремих школах ввели самоврядування, почали випускати стіннівки. У багатьох містах відкрили дитячі клуби. Учителі збиралися на наради й обговорювали, як без стусанів, ляпанців і ляпасів досягти в класі тиші й порядку. Знову дозволили продавати портрети Матіуша. За Зелений Прапор перестали садити в карцер, лише для годиться зрідка трохи лаяли. Звичайно, не все це схвалювали, але дехто навіть висловлювався за те, щоб у дітей був свій король.
У місті Кикикор зібрався перший з'їзд школярів, де від кожної школи делегували одного учня. Чим не парламент?
Молодий король лютував. І було чого! Його позбавили влади, а старий батько — довірливий, поступливий, усім вірить, на все погоджується. І от тоді Молодий король зібрав таємну раду таких, як сам, інтриганів і шахраїв, і стали вони думати-гадати, як позбутися ненависного Матіуша. Зграя Молодого короля складалася з одного шпигуна, одного генерала, одного полковника, одного начальника в'язниці, двох адвокатів, дружини міністра й кількох шибеників. І от цим шибеникам доручили викрасти Матіуша й під чужим прізвищем ув'язнити.
В'язниця, куди його посадили, містилася в старовинній напівзруйнованій фортеці і призначалася для найнебезпечніших злочинців. Тут лише двічі на рік давали по кухлю кави, а всі інші дні — воду та чорний хліб. І жодних прогулянок. Цілими днями виснажлива праця в шахті. Розмовляти заборонялося, за кожне мовлене слово ув'язнений отримував батога, за десять слів — десять батогів, за сто — сто.
Під землею — довгі штольні, як у шахтах, де добувають вугілля. Але ніякого вугілля тут не добували: одна бригада виносила його в корзинах на поверхню, а друга через інший вхід вносила назад. А марна праця, як відомо, особливо тяжка. Отож ув'язнені працювали неохоче. Жодні батоги не допомагали.
Так Матіуш зіткнувся з найстрашнішими злочинцями. За що вони сидять у в'язниці, він не знав — розмовляти заборонялося. Але досить було поглянути на їхні люті фізіономії, щоб зрозуміти: на совісті в них не один злочин. Будь-хто інший на його місці помер би від страху, але Матіуш, який за своє життя випробував стільки небезпек, безстрашно спускався з ними під землю.
Ось куди з країни зелених пальм і дивовижних різнобарвних птахів занесла його доля. Навкруги — чорний вугільний пил і жодного листочка. Звикнувши до чистого морського й лісового повітря, він задихався в задушливому підземеллі і в кам'яній норі, де спав на голій цеглі. Він, який не гірше за Клу-Клу лазив по деревах, ледве волочив тут ноги у важких кандалах. Замість шелесту листя — свист батога, замість співу птахів — добірна лайка. Замість солодких бананів і соковитих південних плодів — черствий хліб і смердюча вода.
Ув'язнені дуже здивувалися, побачивши його. А один не втримався й запитав:
— Скільки ж людей ти відправив на той світ, якщо тебе сюди запакували?
Матіуш відкрив було рота, щоб відповісти, але інший ув'язнений закричав:
— Не відповідай, малий, за кожне слово удар батогом!
— А ти не у свою справу не лізь! Може, не дасть дуба від кількох ударів!
Слово за слово — спалахнула сварка, і вони кинулися один на одного з кулаками. А наглядач стоїть і записує, хто скільки слів сказав. Але точно полічити було важко, і він кожному додав по кілька слів. І Матіуша записав, хоча він мовчав, як риба.
Тягне Матіуш кошик, і — дивно! — йому зовсім не важко. Виявляється, ув'язнені замість вугілля кладуть у його кошик шматки легкого торфу і зверху присипають вугільним пилом. А то й зовсім відберуть кошика й самі тягнуть угору. Увечері один ув'язнений сунув йому в руку маленький чорний предмет і прошепотів:
— Заховай краще, щоб не знайшли.
— Що це? — теж пошепки запитав Матіуш.
— Цукор, — таємничо сказав арештант. Цукор був чорний, як вугілля.
Матіуш не з'їв його, а заховав на згадку.
Увечері, коли Матіуш стояв біля канцелярії, чекаючи прочуханки, в'язень, котрий проходив повз нього, непомітно тицьнув йому суху гілочку. Довго роздивлявся її Матіуш, поки здогадався, що це конюшина. В'язні жаліли Матіуша й віддавали йому все, що в них було найдорожче.
З канцелярії долинали крики нещасних в'язнів, яких били.
Нарешті дійшла черга Матіуша.
— Іди сюди, сучий сину! — грізно заволав наглядач і, схопивши однією рукою Матіуша за комір, підняв його над землею, а в іншій стискав ремінний батіг. Але, зачинивши двері, тихо сказав: — Коли я скажу "кричи", ти кричи на все горло: "Ой, боляче!" Зрозумів? Я не битиму тебе. Тільки гляди, не викажи мене. Ну, хутко знімай куртку! А тепер кричи!
— Ой, болить! — заволав Матіуш.
А наглядач — лясь батогом по лаві.
— Як тебе звуть, бідолаха? — і знову лясь по лаві.
— Ой, болить! — кричить Матіуш. — Мене звуть Матіушем! Ой, болить, болить!..
Наглядач стукне батогом по лавці, занурить пензля у червону фарбу й мазне Матіуша по спині.
— Досить, більше не кричи, ніби в тебе сил немає. А потім прикинься, що знепритомнів. Тобі пощастило — начальника в'язниці сьогодні немає, а то б цей номер не пройшов. Ну, тепер мовчок, заплющи очі.
Він узяв Матіуша на руки й відніс в одиночну камеру. А на ніч приставив до нього замість доглядальниці ув'язненого.
— А тут хто? — запитав під час вечірнього обходу начальник в'язниці.
— Той маленький ув'язнений.
— Чому він не один?
— Знепритомнів, коли я його бив.
— Ану покажи.
Підняли куртку і при тьмяному світлі ліхтаря побачили пошматовану спину.
— Нічого, звикне. Кандали можеш із нього зняти, нікуди він не дінеться! — Начальник в'язниці зловісно засміявся і вийшов.
— Гей, малий, не прикидайся! Я знаю, тобі не боляче, — сказав Матіушу сусід по камері.
— Ой, боляче! — застогнав Матіуш. Він боявся каверзи.
— Не дури, я ж знаю, що тобі спину розмалювали червоною фарбою. Наглядач велів тобі мовчати, щоб начальник в'язниці не пронюхав. Якщо робити все, що вони велять, тут і року не протягнеш. От ми різні хитрощі й вигадуємо. Для слабодухих і кволих у нас кошики трохи легші, а замість батогів — червона фарба. Але ми з голосу пізнаємо, хто від болю кричить, а хто — для вигляду. Поживеш тут — теж багато чого взнаєш. А за що тебе посадили у в'язницю?
— За страшний злочин. Я хотів дати дітям свободу, а через це загинуло багато народу.
— Скільки? Троє, четверо?
— Понад тисячу.
— Так, синку, у житті так часто буває. Людина хоче одного, а виходить інше. І я колись був маленьким хлопчиком, ходив до школи, з товаришами грався, а вечорами батько, повертаючись з роботи, приносив мені цукерки. У путах ніхто не нараджується. У ланцюги людина людину заковує.
І задзвенів ланцюгом, ніби на підтвердження своїх слів. і
"Як дивно він це сказав. І Сумний король говорив щось схоже", — подумав Матіуш, засинаючи.
XXV
атіуш — хлопчик дуже допитливий. "Не біда, що погано, зате пізнаю й побачу щось нове", — утішав він себе в будь-якій колотнечі. І хоча в'язниця була страшна, тиждень проминув непомітно. Наглядач, як завжди, кричав на нього "Сучий син!", розмахував батогом, але жодцого разу не вдарив. Ходити без кандалів — одна насолода, і Матіушу навіть трохи соромно, що для нього зробили виняток. І арештанти вже не здаються такими лютими. Вилається хто-небудь, його одразу ж присоромлять: "Замовкни, чого при дитині лаєшся, як візник!" Вони ліпили для Матіуша з хлібного м'якиша різні іграшки.
А робиться це так. Хліб гарненько розжовується, щоб не було грудочок, а потім ліпи, йде завгодно. Найчастіше ув'язнені ліпили квіти. А Матіуш натомість віддавав їм по неділях цигарки. І все потай, без єдиного слова, але Матіуш відчував: вони його полюбили.
"Бідолахи, — думав Матіуш, — живуть гірше за дикунів".
І б'ються якось дивно: зчепляться, розіб'ють один одному фізіономії до крові, але все це без злоби: немов від туги й неробства.
— Від долі ніде не дінешся, — почув одного дня Матіуш і, лежачи на нарах, довго думав, що таке доля.
Через тиждень Матіуша перевели в камеру з піччю. Її, правда, ніколи не топили, але все-таки, коли в кутку є піч, є надія, раптом затоплять? Деякі в'язні щодня крали по вуглинці, а коли набиралася жменька — інколи на цё йшло місяців зо два, — розтоплювали піч. Сірники видавали по неділях: сім сірників і десять цигарок.
У неділю дозволялося двадцять хвилин розмовляти. Найчастіше розмова крутилася довкола заповітного кухля кави.
— Кажуть, цього року по три шматочки цукру дадуть.
— Я це вже десять років чую. Може, нам і належить по три шматочки, та вони, дияволи, самі його лопають.
— Ти чого згадуєш нечистого в неділю?
— Забув.
— Отож-бо, чорт тебе забирай.
І все в такому дусі.
Тим часом начальник в'язниці виїхав на тиждень у справах до столиці. І хоча нібито нічого не змінилося, усі з полегшенням зітхнули.
— Начальник виїхав! Начальник виїхав! — радісно перешіптувалися в'язні.
Ну і що з того? Так само від зорі до зорі тягають, бідолахи, кошики з вугіллям, так само дзвенять ланцюгами, так само ляскає батіг і не можна словом перемовитися. І в канцелярію так само викликають для прочуханки. І все-таки, незважаючи ні на що, дихається легше. Матіуш теж підбадьорився.
А надвечір на нього ні з того ні з сього налетів наглядач:
— Бач, уявив, ніби він кращий за інших! Думаєш, якщо ти дитина, то тебе по голівці гладитимуть? Зарубай собі на носі: тут немає дітей, тут лише злочинці. Зняли з бісової личини кандали, то він і загордився про себе! Марш у канцелярію!
Знову Матіуш волав: "Ой, болить! Більше не буду! Болить! Болить!" Знову батіг із тріском шмагав лаву. Знову наглядач велів Матіушу прикинутися, ніби він знепритомнів, і, узявши його на руки, поніс, але не в камеру, а до себе додому.
— Скажи-но, хлопче, тільки не бреши, — це правда, що ти король?
— Правда.
— Мені байдуже, хто ти. Лише на мого покійного синочка ти дуже схожий. Одна була в мене радість у житті, і ту втратив. А потім ось до чого докотився. Тож от послухай, що я тобі скажу: тікай звідси, доки не пізно, — і за звичкою ляснув батогом.