Та й не дуже приємно в тоненьких черевичках виходити на холод і сніг.
— Кохання живиться коханням, а не послугами та добрими вчинками, — відповів Єста.
— То ти хочеш, щоб відтепер ми стали чужі одне одному?
— Хочу.
— Єста Берлінг дуже непостійний.
— Мені давно приписують такий гріх.
Він був холодний, і ніяк не можна було його відігріти; та Мар'яна, властиво, була ще холодніша. Дух самоаналізу дививсь, як вона силкується грати роль закоханої, і глузливо посміхався.
Вона зробила ще одну спробу:
— Єсто! Я ніколи не хотіла тебе образити, навіть коли так здавалося. Прошу, вибач мені.
— Я не можу тобі вибачити.
Мар'яна знала, що якби в неї було справжнє почуття, вона б скорила Єсту. І вона спробувала вдати пристрасну. Крижані очі самоаналізу глузливо всміхалися, а вона далі грала роль. Вона не хотіла його втрачати.
— Не йди, Єсто! Не йди такий розгніваний! Подумай, яка я тепер негарна! Мене ніхто більше не покохає.
— Я теж не кохаю, — відповів Єста. — Починай звикати, що твоє серце топтатимуть, як топчуть серця інших людей.
— Єсто, я, крім тебе, нікого ще не кохала. Вибач мені! Не покидай мене. Ти єдиний можеш урятувати мене від мене самої.
Він відштовхнув її.
— Ти кажеш неправду, — заперечив він холодним, мов крига, голосом. — Не знаю, навіщо я тобі здався, але бачу, що ти брешеш. Навіщо ти хочеш мене затримати? Ти багата, залицяльників тобі ніколи не бракуватиме.
І Єста пішов.
Та не встиг він зачинити двері, як серце Мар'янине стиснулося з правдивої туги й великого болю. — То кохання, дитя її серця, вийшло з якогось темного закутка, куди — його загнали крижані очі. Воно прийшло, пожадане, тоді, коли вже було запізно. Прийшло поважне, могутнє, і туга й біль підтримували його королівську кирею.
Коли Мар'яна усвідомила, що Єста Берлінг справді її покинув, вона відчула такий пекучий, немилосердний біль, що мало не зомліла. Вона притиснула руки до серця і довго сиділа на тому самому місці — змагалася із своєю німою тугою.
Тепер страждала вона сама, не хтось інший, не артистка. Вона сама.
Навіщо батько забрав її і розлучив з Єстою? Адже її кохання не вмерло. Вона тільки ослабла після хвороби і тому не відчувала, яке воно сильне.
О боже, боже, як вона могла його втратити! Чому вона прозріла так пізно!
Ох, він був єдиний у цілому світі, володар її серця! Від нього вона все стерпіла б. Його суворість і гострі слова збудили в ній тільки покірне кохання. Якби він набив її, вода, мов той пес, приплазувала б до нього й поцілувала б йому руку.
Мар'яна схопила перо й папір і почала гарячково писати. Спершу про своє кохання й тугу, а потім уже благала в нього не любові, а тільки жалості. Вийшов у неї ніби вірш.
Вона не знала, що їй зробити, щоб хоч трохи полегшити той глухий біль.
Скінчивши, вона подумала, що якби Єста прочитав ті рядки, то повірив би в її щире кохання. А чому б і не послати йому листа? Завтра ж таки вона пошле його і певна, що тоді Єста повернеться до неї.
Другого дня Мар'яна розпачливо змагалася сама з собою. Те, що вона написала, здавалося їй таким невдатним і безглуздим. В її віршах не було ні розміру, ні рими. Звичайна собі проза. Він просто сміятиметься з такого вірша.
Прокинулися в ній також гордощі. Якщо він більше її не любить, то яіке ж то приниження жебрати в нього кохання!
Інколи розум підказував їй, що розлука з Єстою піде їй тільки на краще, бо вона не зазнає всіх тих злигоднів, що чекали на них у житті.
А проте серце її так страждало, що вона врешті здалася на почуття. Через три дні після того, як Мар'яна переконалася, що кохання її щире, вона запечатала вірші й написала на конверті наймення Єсти Берлінга. Одначе вони так і лишилися невідіслані. Поки Мар'яна знайшла відповідного посланця, то вчула про Єсту Берлінга таке, що їй здалося, ніби вже надто пізно змагатися за його кохання.
Потім вона ціле своє життя гірко каялась, що вчасно не послала Єсті вірші, коли ще могла його вернути. Страждаючи, вона завше думала собі: "Якби я була не зволікала так довго, якби не чекала стільки днів!"
Ті рядки допомогли б їй здобути щастя або принаймні правдиве життя. Вона була, певна, що ті слова вернули б до неї Єсту.
Але горе прислужило їй так само, як і кохання: зробило з неї цілісну людину, що могла вся віддатися і добру і злу. Її душу сповнювали тепер могутні, бурхливі почуття, вже не гамовані крижаним холодом самоаналізу. І хоч хвороба забрала в неї красу, багато хто віддавав їй свою любов.
Але, кажуть, вона ніколи не могла забути Єсти Берлінга. Так тужила за ним, як тужать за змарнованим життям.
І її нещасні вірші, свого часу дуже відомі, теж давно уже забуто. Аркуші паперу, списані дрібним, вигадливим письмом, встигли пожовкнути, чорнило зблякло, а я дивлюся на них, і вони здаються мені дуже зворушливими. В тих бідних словах втілено тугу цілого життя; переписуючи їх, я тремчу, ніби в них схована якась таємнича сила.
Прошу вас, прочитайте й задумайтесь над ними. Хтозна, до чого б вони призвели, якби були послані! Вони сповнені пристрастю і свідчать про щире почуття. Може, вони й вернули б Єсту до Мар'яни.
Вони такі ніжні, такі зворушливі, дарма що недосконалі формою. Та й нащо їм бути іншими? Нащо їм пута рим і розміру? І так прикро, так тяжко думати, що саме через недосконалу форму Мар'яна вчасно їх не відіслала.
Прошу вас, прочитайте й полюбіть їх. Вони писані в хвилину великої людської муки:
Ти кохала, дитино, та більше повік
Не озветься до тебе кохання.
Твоє серце — мов стомлений хлопчик у школі,
Що стужився за сонцем, за луками й гаєм,
Та ніхто не покличе до ігор його.
Він приречений сумно сидіти на лаві,
Мов той воїн на варті, що про нього забув цілий світ,
І ніхто не покличе його.
Він пішов, твій коханий,
І пішла з ним любов, і пішла твоя радість.
Він пішов, найдорожчий, що дав тобі крила
І навчив, мов ту пташку, ширяти у вільному небі.
Він, душі твоїй сховок, притулок єдиний
На торговиці людській, в життєвій колотнечі,
Він, хто перший зумів підібрати ключа
До дверцят твого серця.
Ти кохала, дитино, та більше повік
Не спізнаєш ти втіхи кохання.
Чорна буря страждань прихилила тебе до землі,
Тож радій, що йдеш на спочинок!
Вже не злине твій дух до небесних вершин раювання.
Так, радій, що йдеш на спочинок!
Вже ніколи не втонеш у незглибному вирові болю,
О, ніколи не втонеш!
Ти кохала, дитино, та більше повік
Вже не займеться полум'ям вигасле серце.
Ти мов поле, покрите сухою травою,
Що нараз спалахнуло, лишень на коротку хвилину,
І пташки, перелякані хмарою попелу й диму,
Розлетілися геть, про пожежу вістуючи світ.
Та нехай повертаються! Серце твоє не горить,
Вже не може горіти.
Я одне попрошу тебе, тільки одне, о мій любий:
Твоя зненависть хай не впаде ваготою на мене, пригнічену горем.
Бо чи ж є що слабкіше на світі за серце людське?
Як же жити йому, нести тягар щоденної думки,
Що воно завдало комусь болю?
Коли ж схочеш убити мене, о коханий,
Не шукай ні меча, ні отрути,
Тільки дай мені знак, що я маю піти з цього світу,
З цього царства краси, із буйної пишноти життя,
І я враз западусь у могилу.
Ти заповнив життя моє змістом, заповнив любов'ю,
І тепер забираєш назад свій дарунок, я знаю.
Та нехай не обернеться в зненависть давнє кохання,
Бо та зненависть стане для мене як вирок смертельний,
А я все ж хочу жити!
Розділ десятий
МОЛОДА ГРАФИНЯ
Молода графиня снить до десятої і щодня бажає на сніданок свіжих булочок. Молода графиня гаптує або читає поезію і нічого не тямить у ткацтві чи в куховарстві. Молода графиня дуже розпещена.
Зате молода графиня весела і радістю своєю обдаровує всіх і все. Їй радо прощають довгий вранішній сон і свіжі булочки, бо вона щедро помагає вбогим і ласкава до всіх.
Батько молодої графині був шведський пан, що прожив свій вік в Італії, зачарований красою того краю і вродою однієї з його дочок. Коли Генрік Дона мандрував по Італії, то одержав запрошення до того пана, познайомився з його дочками, одружився з однією і забрав її з собою до Швеції.
Вона змалку знала шведську мову, її виховано в любові до всього шведського, тож вона чудово себе почувала на півночі, у ведмежому краї. Вона так радісно віддавалася ненастанним розвагам, узвичаєним в околицях озера Левен, що здавалося, ніби вона тут і народилася. Але графинею не вміла бути. В тій молодій веселій істоті не було ані крихти пози й бундючності, не було поблажливої величності.
Найдужче її любили підстаркуваті чоловіки. Аж дивно, який вона мала в них успіх. Коли вони бачили її на балу, то вже напевне всі — і суддя з Мункерюда, і пробст із Бру, і Мельхіор Сінклер, і капітан з Берги, — якнайдовірливіше признавалися своїм дружинам, що якби зустріли були молоду графиню на сорок чи тридцять років раніше, то…
— Тю, таж її тоді ще й на світі не було, — відповідали жінки.
А як після того бачили десь молоду графиню, то жартівливо дорікали їй, що вона відбирає в них серця їхніх чоловіків.
Літні жінки дивилися на неї з деякою тривогою: вони відразу згадували графиню Мерту. Та була така сама весела і добра, і всі її любили, коли вона тільки приїхала до Борга. А потім із неї стала марнославна, жадібна до втіх кокетка, що їй на думці були самі тільки розваги. "Якби ж у молодої графині був такий чоловік, що міг привчити її до праці! — казали старі жінки. — Якби вона могла сісти за ткацький верстат!" Бо за тією роботою забудеш про все на світі, то справжня втіха в усякому горі, вона вже врятувала не одну жінку.
Молода графиня рада б стати доброю господинею. Вона вважає, що нема нічого кращого, як бути щасливою дружиною і самій провадити свій дім, тому часто на бенкетах підсідала до старших жінок.
— Генрік хотів би, щоб я стала доброю господинею, — казала вона, — такою, як його матір. Навчіть мене ткати.
Тоді старші жінки журилися подвійно: Генріком, що вірив, ніби його мати була доброю господинею, і тим, що цю молоду, недосвідчену істоту годі навчити такої складної справи, як ткання. Почни тільки говорити про пасма, про основу, про ничениці, про човники, як у неї вже голова йде обертом, а що буде, як дійде мова до димки, до каніфасу!
Кожний, хто знає молоду графиню, не перестає дивуватися, чого вона вийшла заміж за дурного графа Генріка.
Нещасний той, хто дурний.