Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми)

Сельма Лагерлеф

Сторінка 22 з 26

Але за все своє життя він жодного разу не полював біля Сірих скель і не займав навіть кінчиком кігтя жодну дику гуску.

Розділ п'ятнадцятий. Совина таємниця

1

День за днем ішов мирно і тихо. Кожен день був схожий на попередній як дві краплі води.

На озері біля Сірих скель виросло справжнє пташине місто. Зусібіч його захищали від чужих очей гори. Жоден звір туди не заглядав, а про людей і говорити годі. Та й звідки там узятися людям? Що їм робити серед боліт і каміння?

— Невже в усій Лапландії немає жодної людини? — говорив Нільс Мартіну.

— Немає, і добре, що немає, — відповідав Мартін. — Ти вже мені пробач, але нам, гусям, непогано відпочити від людей.

Та Нільс був із ним не згоден. Щиро кажучи, йому іноді хотілося відпочити від гусей, хоч він їх і любив.

— А онде, за горами, — не вгамовувався Нільс, — невже теж тільки птахи живуть?

Стара Акка почула цю розмову і підійшла до Нільса.

— Хочеш сам побачити, що там, за горами? — сказала Акка. — Я вже теж думала — ну що ти, наче нянька, сидиш цілими днями з гусенятами? Хочеш, полетимо завтра? Треба тобі побачити нашу Лапландію.

Наступного дня Нільс прокинувся швидше за всіх. Навіть Акка ще спала. А вона ж прокидалася першою в усій зграї. Нільс не зважився розбудити гуску. Він закрокував туди-сюди біля сплячої Акки. Ходить неначе тихо, а таки й наступить, немов ненавмисно, на сучок. Ну, гуска й прокинулася.

— Що, не терпиться тобі? — сказала вона. — Я й сама залюбки розімну крила.

І все-таки Акка спочатку обійшла, як і годиться, всі гнізда, пересвідчилася, що нічого лихого ні з ким за ніч не скоїлося, і лише тоді зважилася покинути свою зграю.

Пасмо за пасмом перед Нільсом відкривалися гори. Вони неначе виштовхували одна одну, кожна хотіла піднятися вище, ближче до сонця і зір.

На найвищих вершинах лежав сніг. Сніг був білий-білий, він виблискував і іскрився на сонці, а в ущелинах, куди сонячне проміння не могло зазирнути, сніг здавався блакитним, як небо.

Дивлячись на ці вершини, Нільс пригадав казку про одноокого троля. Ось яка була ця казка.

Жив колись в лісі одноокий троль.

Задумав він побудувати собі будинок — такий, як у людей.

І побудував. Будинок вийшов чудовий. Від стіни до стіни — верста, від підлоги до стелі — три версти. Одне тільки зле — печі в будинку немає. Мабуть, троль не помітив своїм одним оком, що люди у своїх будинках складають печі.

Зима по лісу гуляє. А троль сидить у своєму будинку і тремтить від холоду.

— Нікуди цей будинок не годиться! — розсердився троль. — Треба новий будувати. Тільки тепер я буду розумнішим. Побудую будинок ближче до сонця — хай воно мене гріє.

І троль узявся до роботи. Він скрізь збирав каміння і нагромаджував його дедалі вище.

Скоро гора з каміння піднялася ледь не до самих хмар.

— Ось тепер, мабуть, досить! — сказав троль. — Тепер я побудую собі будинок на вершині цієї гори. Житиму під боком у самого сонця. Вже поряд із сонцем не замерзну!

І троль поліз на гору.

Та що це?! Що вище він лізе, то холодніше стає.

Дістався до вершини.

"Ну, — гадає, — звідси до сонця рукою подати"

А в самого від холоду зуб на зуб не попадає.

Троль цей був упертий: якщо вже йому в голову що западе, нічим не виб'єш. Вирішив на горі побудувати будинок — і побудував.

Сонце неначе близько, а холод все одно до кісток пробирає.

Так цей дурний троль і замерз.

"І чому воно так? — гадав Нільс, щулячись від холодного повітря. — Адже вгорі справді ближче до сонця, а чому ж холодніше?"

Цієї миті Акка, наче підслухавши його думки, рушила вниз.

Гори під ними розступилися, і тепер вони летіли над долиною. Долину перетинала вузесенька стрічка річки.

А що це за дивні горбики на березі? Круглі, загострені… І дим із них снується!

Дим! Отже, там живуть люди! Ну звичайно ж, у Лапландії живуть лопарі. І горби — це не горби, а житла. Їх роблять так: забивають у землю кілька жердин, а потім обтягують оленячими шкурами. І називаються такі будинки чумами.

Нільс знав про це з розповідей шкільного вчителя. А зараз він усе бачив на власні очі!

Ось між чумами бродять якісь тварини. На головах у них стирчать роги. Так це ж олені! Ціле стадо лапландських домашніх оленів! У крайньому чумі палало багаття. Дівчинка-лопарка щось пекла на розпеченому камінні.

На дівчинці були хутряні штани і довга сорочка, теж хутряна. Нільс здогадався, що це не хлопчик, а дівчинка, тільки по тому, що дві довгі чорні кіски весь час спадали вперед, коли вона нахилялася. А дівчинка їх знай лише відкидала на спину, щоб вони не потрапили у вогонь.

Раптом Акка Кебнекайсе повела головою направо, наліво і, коли переконалася, що поряд із дівчинкою нікого немає, спустилася зовсім низько. Нільс навіть відчув жар від багаття і запах гарячого тіста. Акка пролетіла над дівчинкою одне коло, друге…

Дівчинка підняла голову і з подивом оглянула гуску. Мабуть, вона подумала: "Що за дивна птиця! Здається, їй щось від мене треба…" А гуска злетіла вище і знову закружляла над маленькою лопаркою.

Тоді дівчинка засміялася, схопила з каменя гарячого коржика і простягла його птиці. Акка підчепила коржик дзьобом і швидко відлетіла геть.

Нільс ледве встиг крикнути дівчинці: "Спасибі!" Адже він відразу здогадався, для кого це Акка Кебнекайсе випросила частування.

У невеликій улоговині стара гуска із Нільсом чудово поснідали. Акка скубла рідку траву, що пробивалася з-під каміння, а Нільс їв коржик. Справжній коржик зі справжнього борошна, білого, ще гарячий! Йому здавалося, що нічого смачнішого на світі не має. І він намагався на довше розтягти це задоволення.

На Кругле озеро біля Сірих скель вони повернулися тільки надвечір.

2

Літо добігало кінця. Гусенятка підростали і радували батьківські серця. Якщо й спалахували коли-небудь сварки у зграї Акки Кебнекайсе, то, мабуть, тільки через суперечку, чиї діти кращі.

Особливо пишалися своїм потомством Мартін і Марта.

Нільс теж вважав, що їхні діти найкрасивіші. Білі, наче сніг у горах, без єдиної цяточки, і лише дзьоби і лапи червоні, як брусниця.

Крила у гусеняток уже трохи зміцніли, і Мартін кожного ранку навчав гусенят літати. Спочатку вони ледь піднімалися над землею — змахнуть кілька раз крильцями і знову опустяться на траву. Потім вони злітали дедалі вище і держалися в повітрі дедалі довше.

Марта теж училася літати. Вона бралася до уроків увечері, коли гусенятка вже спали, — не можна ж ганьбитися перед дітьми, що вона, мати великої родини, теж ледь літає.

Мартін змушував Марту круто повертати на льоту, змахувати крильми врівні з його крильми, здійматися в повітря не з розгону, а прямо з місця. Тобто, навчав її всього того, чого сам навчився у диких гусей за довгу путь від Вестменхега до Лапландії. І Марта старалася щосили. Адже наближався час, коли зграя Акки Кебнекайсе покине Лапландію і пуститься в зворотну путь.

А цей час був не за горами.

Одного разу Мартін підійшов до Нільса. Він устромив голову в двері його будиночка і заговорив.

— Не розумію, — сказав він, — доки це Акка Кебнекайсе триматиме нас у Лапландії? Зима от-от нагряне, а вона і гадки про повернення не має. Швидше б додому! Гусеняток би всім показати — і родичам, і курям, і коровам. Марту б зі всіма познайомити! Вже вона, безперечно, всьому пташнику сподобається! Ще б пак, адже така красуня!

Нільс теж думав: "Правду каже Мартін. Пора вже нам додому! Ох і зрадіють батько з матір'ю, коли я замість одного гусака цілий виводок приведу. Вони, звичайно, думають, що ми давно загинули — і я, і Мартін. І раптом — на маєш! — відчиняються двері, і входять одне за одним: спершу Юксі, за Юксі — Каксі, за Каксі — Кольме, за Кольме — Нельє, за Нельє — Війсі, за Війсі — Мартін із Мартою, а за ними я… "Здрастуйте, любі батьки! Приймайте гостей!.." Що тут зчиниться! Батько з матір'ю навіть заплачуть від радості. Всі сусіди збіжаться, всі хлоп'ята! "Де ж ти пропадав ціле літо?" — запитають. А я скажу: "На гусакові до Лапландії літав…"

Але тут Нільс пригадав, що він тепер зовсім не схожий на колишнього Нільса. Мати і батько, може, й не впізнають його…

Сусідські хлопці насміхатимуться, дражнитимуть, з сачком за ним ганятимуться, як він колись сам ганявся за гномом.

"Ні, краще вже не повертатися, поки не стану справжньою людиною, — подумав Нільс. — Та коли це ще буде! І що це за таємниця, про яку казали сови?"

Але Мартіну він сказав:

— А чи не буде нам удома нудно? Щодня одне й те саме. Дім та двір, двір та дім! Знаєш що, рушаймо краще з дикими гусьми за море.

— Ти що! Ти що! — злякався Мартін.

Адже він усе-таки був домашнім гусаком. Тепер, коли Мартін довів зграї Акки Кебнекайсе, що він анітрохи незгірш за диких гусей, йому хотілося тільки одного — спокійного життя в рідному пташнику. Вистачить з нього всіляких пригод! Він ситий ними по горло!

— Ти що! Ти що! — повторив Мартін. — А я гадав, що тобі теж хочеться додому.

Нільс не вдержався.

— Звичайно, хочеться! — вигукнув він. — Та годі про це базікати! Тобі добре. Он ти який великий став, мені на тебе за-раз навіть вилазити важко. А я анітрохи не виріс. Ну поміркуй сам: як я такий батькові та матері на очі покажуся? Повертайся сам додому, а я залишуся з гусьми. Акка мене тепер не прожене.

— Та ні, я без тебе додому не повернуся, — сказав Мартін. — Так не годиться — кидати друга в біді. — Мартін задумався на мить. — Чуєш, Нільсе, ти б поговорив з Аккою. Напевно, вона допоможе тобі, щось-таки придумає. Адже вона все на світі вміє. Орла і то приручила.

— Атож! — зрадів Нільс. — Піду-но я пораджуся з Аккою.

Наступного дня Нільс пішов до гнізда старої гуски.

— Здрастуй, Акко, — сказав він. — Мені треба поговорити з тобою.

— Говори, — сказала вона. — Я тебе слухаю.

Нільс помовчав.

— Розумієш, Акко, — сказав він нарешті, — я не завжди був таким. Я був справжнім хлопчиком, а гном узяв і зачаклував мене…

Акка Кебнекайсе зовсім не здивувалася.

— Та я про це здогадувалася, — сказала вона. — Що ж тепер робити?

— Ось я і хотів запитати тебе — що ж тепер мені робити? Ти найрозумніша серед усіх птахів, ти, мабуть, знаєш, як мені знову стати людиною. А якщо не знаєш, запитай, будь ласка, у сов, тобі вони не відмовлять.

— А чому ти так вважаєш, що сови знають? — запитала Акка.

— Я чув, як вони шепотілися і казали, що це страшна таємниця.

20 21 22 23 24 25 26