Але, я думаю, це тобі зіпсувало б задоволення.
"А й справді,— подумав Жіль.— Якраз думка про мою провину і підхльоскувала мене вночі".
!. — Ось кава,— сказала вона.— Ти маєш усе, що тобі треба: ідіотську ніч, сцену, влаштовану коханкою, два ля-шаси і чашку кави. Більше нічого тобі не треба? Гаразд. Щ йду в агентство.
|— Вона наділа на ходу пальто і вийшла. Він з хвилину Юриголомшено постояв, випив кави, розгорнув газету. Але
3—380
225
йому пе читалося. Виявляється, він не викликав у Наталі ні ревнощів, ні гніву. Спочатку вона почувала стурбованість, а потім зневагу. Задзвонив телефон, і Жіль кинувся до апарата. Може, вона кається за свою суворість?
— То як, старий? — почувся Жанів голос.— Знову починаєш клеїти дурня?
— Атож,— відповів Жіль.
— Ти сам?
— Сам.
Жанів голос звучав весело і по-змовницькому. Але щось у душі Жіля заважало йому сковзнути по тій похилій площині, на яку штовхав його Жан і все, що звучало в цьому голосі.
— Як відбулось повернення? Погано?
— Два ляпаси,— відповів Жіль, і коли Жан зареготав, зрозумів, що все-таки сковзнув.
Розділ VIII
Він знав: тепер у його стосунках з Наталі з'явилась тріщина. Правда, не знав точно, через що — може, через його образу, що Наталі навіть не влаштувала сцени ревнощів, а може, він підсвідомо прагнув, щоб вона зробила якийсь пицкй або вульгарний вчинок, який поставив би їх знову на один рівень. Чи це та нічна пиятика — вибрик загалом банальний для роздратованого чоловіка — виявила внутрішню сутність їх обох і показала, що Наталі вища за нього, чи це було немпнучою розплатою за півроку спільного життя? Чи й справді Наталі краща за нього? Чи можна бути "кращим" за іншого в любовних стосунках, саме тих стосунках, де мають значення не моральні, а емоційні якості? У всякому разі, Наталі тепер сміялась рідше, ніж раніше, вона схудла, і часто в їхній чисто фізичній близькості було щось агресивне, зумисно грубе, ніби кожне з них прагнуло водночас і задовольнити і підкорити собі іншого і ніби сама втіха іншого була не чудовим подарунком, як це кожне з них досі вважало, а доказом чогось. Але що могли довести оті зойки, стогони, здригання? Що могли довести їхні бідні тіла, які так вабило одне до одного, порівняно з очима Наталі в деякі хвилини або порівняно з острахом Жіля підвести очі? Вони були безсилі щось змінити: вони обоє були необхідні одне одному, але цього було мало, їхня часта близькість приносила їм лише тілесну насолоду, але не більше. Жіль ніколи ще не був так закоханий фізично і ніколи не знаходив так мало радості у своєму коханні.
Одного дня Наталі довелось поїхати в Лімож. Тітонька Матільда, та, котра щомісяця надсилала сто тисяч франків, була при смерті і кликала її. Умовились, що Наталі побуде там із тиждень, житиме у брата і якнайшвидше вернеться. Жіль відвіз її на вокзал — на Аустерліцький вокзал, що бачив, як вісім місяців тому він їхав звідси вкрай нещасливий, як повернувся, не усвідомлюючи, що закоханий, знов поїхав уже закоханий і повернувся, давши слово Наталі. Він не знав, яким із чотирьох отих пасажирів волів би зараз бути. А втім ні, знав,— йому хотілось бути тим закоханим Жілем, який у травні, вже усвідомлюючи своє кохання, але не знаючи, що на нього чекає, дивився в вікно вагона на Луару, передмістя, хмари, піч, що з'являлися і зникали, немов казкові чари, аж до появи Наталі, яка втекла із званої вечері і стояла на вокзальному пероні, а потім кинулась до нього. Жілю подобалась історія їхнього кохання, хоч інколи не подобалось їхнє спільне життя. Йому навіть подобався той худий, сумний і нещасливий хлопець, яким він тоді був, йому подобалась та пристрасна, шалена, непоміркована ні в чому і водночас така пристойна й вихована жінка, що закохалась тоді в нього. О, луки Лімузена, нагріта сонцем трава і дно прозорої річки, о, долоні Наталі на його потилиці і похмуре ліжко, де вони зблизилися вперше, і погляд власника заїзду, і задушлива кімпата па мансарді, і "порто-фліп" Флорана... Але чому ж БОНИ тепер тиняються пероном, як двоє блукачів, придумуючи, що сказати одне одному, звіряючи свої годинники з вокзальними, купуючи безглузді ілюстровані журнали? Що сталося? Він глянув на чіткий профіль Наталі, згадав, як вони прожили в Парижі ці три місяці, і сам не знав, що буде далі. Йому не хотілося, щоб вона кудись їхала, але якби з якоїсь фантастичної причини десь були скручені залізничні рейки, наприклад біля Орлеана, і вона мусила б вернутися додому, він бп розлютився. Того дня він мав вечеряти із Жаном та з приятелями — в цій перспективі не було нічого привабливого, у всякому разі його ніщо не захоплювало так, як захоплювала Наталі, а проте йому хотілося, щоб вона швидше їхала, щоб поїзд рушив раніше, ніж за розкладом. Він просто божевільний, божевільний, якому найдорожча в світі його марна, непотрібна воля.
Він попрощався з Наталі довгпм поцілунком, подивився, як вона віддаляється вагонним коридором. Перед ним розгорталось місто, величезне і все в тріщинах, як на фотознімках місячної поверхні, місто сухе й залите світлом, приступне йому місто. Так, Наталі мала рацію, коли казала, що вій чудово пристосований до своєї епохи.
"По суті, ти тільки це й любиш,— казала вона.— Ти заявляєш, що ненавидиш вроджене безглуздя нашого сторіччя, його обман, його насильство. Але ти в нашому сторіччі почуваєш себе наче риба в воді. Ти дуже добре плаваєш в усьому тому, звичайно, проти течії, але так спритно. Ти вимикаєш телевізор, вимикаєш радіоприймач, але лише тому, що тобі подобається їх вимикати. Цим ти і вирізняєшся".
"А ти,— питав він.— В якому сторіччі ти хотіла б жити?"
"Я? В тому, яким можна було б захоплюватись",— відповіла вона.
Захоплюватись?.. Жінка не повинна казати таких речей. Жінці досить захоплюватись чоловіком, з яким вона живе,
і тоді в неї не буде тієї дитячої ностальгії за нездійсненним.
Трохи пізніше він приєднався до приятелів, і йому було вчинено урочистий прийом — звичайно, досить скромний урочистий прийом, та все ж прийом, якого вдостоюють приятеля, що вирвався на волю.
"А ось і Жіль",— вигукнув хтось із них. Він, приклавши руку до грудей, вклонився, і всі зареготали. Звичайно, ніхто не скаже таким тоном: "Ось Жіль і Наталі". Але він на них за це не сердпвся: у людей, які шукають розваг, дуже стійкі звички, а він уяїе років п'ятнадцять виступав у ролі неодруженого. Щоправда, він часто йшов у супроводі жінки, але жінки, яку можна було лишити за чужим столиком чи збути приятелю, наприклад, такої жінки, як Елоїза, котра знала всіх і котру він, не сумуючи, покинув, знаючи, що до неї за столик зразу ж підсяде якийсь хлопчисько або приятелька. Лише тепер у його житті з'явилась Наталі, Наталі, яка зараз, мабуть, проїздить повз Орлеан.
Він спокійно провів вечір, мало пив і повернувся додому сам о пів на першу ночі. У нього був записаний П'єрів номер телефону, і, повернувшися додому, він подзвонив. Наталі зразу відповіла, і він розчулено сказав, що він удома, слухає музику Моцарта і що без неї ліжко аж занадто широке. Він трохи вигадував, сам захоплюючись своєю гарною поведінкою.
— Поїзд страшенно довго йшов,— сказала Наталі.— Не люблю я ним їздити. Як ти себе почуваєш? Добре?
Голос її долинав десь здалеку, було погано чути, Жіль мулився, добираючи слів. Якби він наробив дурниць, у нього напевне знайшлося б про що поговорити з нею. Коли мусиш брехати, пробуджується винахідливість, уява, і — Зараз ляжу спати,— заявив він.— Завтра у мене багато роботи. Я думаю про тебе, ти ж знаєш. | — Я теж. Добраніч, любий, і Вона поклала трубку.
• Розмовляли вони так, ніби вже років десять були одру-
I
жепі. Він скинув краватку, позіхаючи, подивився на себе в дзеркало. Зараз він ляже, без прнгод послухає по радіо концерт (о цій годині дуже добре чути, і він лише трохи забіг наперед, кажучи Наталі, що слухає Моцарта), а потім без пригод спатиме як дитя, завтра прокинеться у повній формі, весь день працюватиме, як каторжник, без пригод, чекаючи на повернення коханої. Але з дзеркала на нього дивилося власне відображення, і цей сторонній чоловік, яішй стояв навпроти нього, посміхався,— так, справді, Жіль бачив, як він посміхається. Він ухопив піджака і вийшов, грюкнувши дверима.
— Ми так і думали...
Він знов опинився в клубі; Жап сміявся, Жілю було так тепло зі своїми друзями, справжніми й липовими друзями, звичайно, але друзями веселими, на все готовими, яких він не на жарт ванедбав задля жінки. Це негарно з його боку: душевна рівновага у всіх цих людей дуже нестійка, пе треба надто довго пропускати їхні вечірні заняття, бо це їм псує настрій. Жіль нахиливсь до Жана:
— Я справді хотів залишитись удома й раптом бачу — пе засну. Не люблю спати сам.
— Ну, цьому лиху можна зарадити,— сказала Жанова подружка.
Яка вопа була вульгарна тієї ночі. Жіль завжди вважав її нічим непримітною, але вона ніколи пе здавалася йому вульгарною. Жан навіть оком не моргнув, і Жіль подумав, що його друг вже уявив собі казна-що. Ніби це Наталі вбила йому в голову поняття про добрий і поганий тон, а розбиратися в таких речах досить стомливо.
— Є, звісно, киця Катрін,— сказав Жіль.
Катрін була шикарною блондинкою і завжди натякала, що він їй подобається, а в цю хвилину проходила повз їхній столик.
— З нею не раджу,— сказав Жан.— Вона язиката, як сорока, і Наталі зразу про все знатиме.
Жан з ним розмовляв, наче зі школяре:*:, що втік із до-
му. До того ж Жіль не знав, що він має на увазі,— хоче [позбавити прикростей Наталі чи підкреслити залежпість [Його, Жіля.
— Я нібито дорослий,— навмання сказав Жіль.—Хай І'там як, але якась Катрін нічого не зможе поламати між |ішою і Наталі.
; — Яв цьому не впевнений,— миролюбно сказав Жан.— ІТвоя Наталі — жінка з характером.
' І він замріяно і лагідно всміхнувся. Жіль кинув на нього пронизливий інквізиторський погляд, який, як і всі пронизливі погляди, нічого йому не відкрив. Тільки випадковий погляд може щось упіймати. Жіля раптом опосіла хандра. Коли Наталі бувала з ним, він почував себе ніби в .пастці, а коли її немає, стало ще гірше. Чи не це називається "псувати комусь життя"? У всіх поглядах, які він ^зустрічав, у всіх розмовах він відчував: його вважають нещасливим закоханим, що цього вечора нудьгує в самоті, або |бідолахою, якого жінка тримає на ланцюгу і який раптом 'вирвався на волю (але обидві ролі не були його ролями).