Коли хочеш щось придбати — готуйся платити..."
Я прочинив вікно. Дмухнув колючий, напоєний вологою вітер,— охолодивши потилицю і долоні рук, він зупинився перед "неминучим злом", тобто маскою, і навіть не торкнувся гарячих щік. Психологічно я страждав від прірви, яка розділяла нас із маскою, а фізіологічно, навпаки, гребував її надмірною близькістю. Мабуть, так почувається людина, якій вставили поганий зубний протез. Однак... видно, і я, не здаючись, намагаюся виправдатися... Оскільки угода про перемир'я сяк-так дотримувалася, то, якби вдалося подолати деякі перешкоди (наприклад, ревнощі), я, напевне, міг би досягти своєї найголовнішої мети: відновити стежинку між тобою і мною. Що й казати, до тебе, моєї дружини, я не мав би виявляти такої безсоромної цікавості. Тим паче, що проймався до тебе дедалі більшою щирістю, а до маски, навпаки,— неприязню.
Та чи так було насправді?.. Наслідки ти знаєш, а тому не буду повторятись... Питання не тільки в наслідках... Власне, які були підстави для того, щоб себе одного так виділяти?
Напевне, можна сказати, що розбещеність — статева сфера абстрактних людських відносин. Якщо обмежитись абстрактними стосунками настільки далекими, що їх навіть уява неспроможна охопити, то інша людина неминуче перетворюється на абстрактного антипода, тобто ворога, а статеве протиставлення — на розбещеність. Інакше кажучи, поки існує абстрактна жінка, чоловікам не уникнути розбещеності. Мабуть, не розбещеність — ворог жінки, як звичайно вважають, а, навпаки, жінка — ворог розбещеності. А коли так, то чи не слід вважати розбещеність цілком нормальним сучасним різновидом статевого потягу, а не якимось збоченням?
В усякому разі, в нашу епоху, на відміну від минулих, нікому не вдається провести чіткої межі, яка б відділяла ближнього від ворога. В електричці нас упритул обступає безліч ворогів, а не ближніх. Ворог проникає і в наш дім у вигляді листів і телеграм, а перетворившись в електромагнітні хвилі, просочується у клітини нашого мозку так, що нема від нього захисту. За таких умов вороже оточення стало повсякденним, звичним, а ближній — чимось непомітним, як голка, загублена в пустелі. Тоді й народилася рятівна думка: "Хай усі люди стануть нашими ближніми!" — та чи помістяться вони в нашій уяві, коли їх треба рахувати сотнями мільйонів? Чи не доцільніше вибрати розумніший спосіб життя: відмовитися від невиправданих мрій і мужньо змиритися з тим, що навколишні люди — вороги? Чи не безпечніше якнайшвидше виробити імунітет проти самотності?
І тому не можна гарантувати, що отруєна самотністю людина не матиме статевого потягу до власної дружини, не кажучи вже про сторонніх жінок. Випадок зі мною — не виняток. Якщо визнати, що маска призвела до деякого абстрагування людських стосунків, то саме завдяки цьому я віддався тим фантазіям і, намагаючись знайти з них вихід, міг обійти мовчанням свої гріхи і вдавати невинного. Та хоч би як я себе вигороджував, сам факт, що я придумав такий план, свідчив про мої еротичні химери.
Отже, план створення маски був не просто якимось моїм особливим прагненням, а звичайним виявом жадоби сучасної людини до повнокровних людських стосунків... На перший погляд, я начебто зазнав поразки від маски, а насправді — ні...
Стривай! Адже не тільки план створення маски не був чимось особливим. Втрата обличчя, яка спонукала просити допомоги в маски, сама моя доля — не виняток, а скоріше спільна риса в житті сучасних людей... Справді, цікаве відкриття. Мій відчай пояснювався не стільки втратою обличчя, а тим, що моя доля не має нічого спільного з долею інших людей. Я не міг побороти заздрощів навіть до хворого на рак, тому, що він розділяє своє нещастя з іншими людьми. Якби все склалось інакше... якби та яма, в яку я провалився, не виявилась старою криницею, яка випадково була неприкритою, а відомою всім в'язничною камерою, то, природно, мій відчай був би значно меншим. Напевне, ти розумієш, що я хочу сказати. Відчай самотніх підлітків — хлопця, в якого ламається голос, або дівчини, в якої почалися перші менструації,— що зазнали спокуси мастурбації і вважають її тільки власним ненормальним захворюванням... Або відчай приниження від першої незначної крадіжки (скляної кульки, гумки для стирання або грифеля), яка нікого не обминає і проходить, мов кір, але сприймається як ганебний злочин, що його скоїв лише ти один... Та коли, на нещастя, таке хибне уявлення триватиме довше певного часу, з'являться ознаки отруєння, і такі люди можуть стати справжніми сексуальними злочинцями або невиправними злодіями. Щоб уникнути цієї пастки, не досить усвідомлювати свій гріх. Набагато ефективніший спосіб — це вирватись із лабет самотності, дізнавшись, що хтось теж здійснив такий самий злочин, що в тебе є співучасник.
Чи не тому я відчував приязнь до незнайомих людей — ладен був усіх обняти — пізніше, коли в місті напився, чого раніше зі мною не траплялося, і сп'янів (щоб не повторюватися, про це напишу окремо),— що мав слабеньку надію зустріти серед них кого-небудь, хто так само, як і я, теж утратив обличчя? Та це не означає, що я відчував близькість до своїх ближніх — ні, я просто глибоко перейнявся думкою про відчужені, абстрактні людські стосунки, які виникають тому, що всі люди — вороги. Тому мені не слід було надіятись, що ми зможемо гратися весело, мов цуценята, на теплій ковдрі доброзичливості, як це буває часто в романах...
Однак тепер я зробив жахливе відкриття: дізнався, що за бетонними стінами моєї камери є люди з такою ж долею. Коли добре прислухатися, то поряд чути їхній стогін. А вночі, як грозові хмари, здіймаються численні зітхання, скарги і хлипання — вся в'язниця переповнюється прокльонами.
— Не я один... Не я один... Не я один...
Як пощастить, удень їм виділяють час на прогулянку й ванну, і тоді вони мають нагоду нишком розповісти один одному про свою долю поглядами, жестами чи пошепки.
— Не я один... Не я один... Не я один...
Якщо скласти докупи ті голоси, стане ясно, що та в'язниця величезна. Оскільки в'язні в ній засуджені за злочини, які виражають суть сучасних людських взаємин — за втрату обличчя, зруйнування стежинки до інших людей, втрату страху й радості виявлення невідомого в інших людях, нехтування своїм обов'язком творити добро іншим і забування музики, яку слухали разом,— то, виходить, що ввесь світ — величезна в'язниця. Але, звісно, це відкриття не змінило нічого в моєму становищі арештанта. Інші люди втратили тільки духовне обличчя, а я — і фізичне, отже, в ступенях нашої вимушеної ізоляції, природно, є різниця. Та, незважаючи на це, я ще плекав надію. В моєму стані щось її підтримувало, адже я не був похований живцем. Напевне, тому, що моя фізична неповноцінність, коли без маски не заспіваєш, не схрестиш меча з ворогом, не можеш стати розпусником, не можеш бачити снів,— була не тільки моїм нещастям, а могла стати темою моїх розмов з іншими людьми. Можливо. Мабуть, саме так.
До речі, а ти що про це думаєш?.. Якщо мої міркування бездоганні, то, гадаю, і ти не будеш винятком і врешті-решт погодишся зі мн^ою... Звичайно, погодишся... Бо інакше не відштовхнула б моєї руки, простягнутої до спіднички, не загнала б мене в кут, як поранену мавпу, не дивилася б спокійно, як я падаю в пастку, розставлену маскою, і не довела б мене до скрутного становища, коли нічого не залишається, як писати ці нотатки. Тим самим ти довела, що твоє обличчя, енергійного гармонійного типу, було теж маскою. Коротко кажучи, ми одного поля ягоди. Відповідальність падає не тільки на мене. Виходить, що був сенс писати ці нотатки, Не міг же я і сліду не залишити. Очевидно, ти з цим погодишся.
А тому прошу: не глузуй з цих записок. Писання — не просто заміна фактів рядком букв, а ризикована мандрівка. Я не ходжу по тих самих визначених місцях, як листоноша. Тут трапляються небезпеки, є свої відкриття і радощі. Одного разу я відчув, що варто жити тільки заради того, щоб писати, і навіть подумав, що хотів би водити пером без кінця. Та я вчасно зупинився. Здається, мені вдалося уникнути смішної ролі огидного чудовиська, що посилає дарунки недосяжній для нього дівчині. Начебто не прикидався, що запланованих три дні розтягую до чотирьох, а потім до п'яти, щоб виграти час. Якби ти прочитала ці записки, то, напевне, відновлення стежинки між нами стало б спільною роботою. Думаєш, я хвалюся? Ні, я ненавиджу надмірний оптимізм так само, як і дурну самовпевненість. Зрозумівши, що ми друзі, які завдали одне одному болю, я міг сподіватися на взаємне співчуття. Гаразд, не вагаючись, загасімо світло. Коли гаснуть лампи, кінчається й маскарад. Я хочу, щоб у темряві, в якій не видно ні обличчя, ні маски, ми ще раз упевнилися одне в одному. Я хотів би повірити в нову мелодію, що долинає до мене з тієї темряви.
Зійшовши з електрички, я прожогом вбіг до пивного бару. Я ще ніколи не відчував такої вдячності до запітнілої поверхні кухля з пивом, як цього разу. Мабуть, тому, що маска не давала шкірі обличчя дихати, в горлі пересохло. Одним духом, наче помпа, я випив півлітра.
Я вже давно не пив і сп'янів швидше, ніж звичайно.
Маска, звісно, не почервоніла. Натомість заворушилися, засвербіли п'явки. Не звертаючи на це уваги, я висушив другий і третій кухоль — сверблячка почала втихати. Піддавшись настрою, я долучив ще й пляшечку саке.
І тоді моє роздратування вмить зникло, перейшовши у пихатість і зухвальство. Видно, і маска почала хмеліти; Обличчя, обличчя, обличчя... Витерши очі, мокрі від сліз, а не від поту, крізь тютюновий дим і гамір я почав демонстративно розглядати безліч облич, що переповнювали зал... Ну, що хочеш сказати? Кажи!.. Нічого сказати?.. Я так і знав. Бо сам факт, що правиш теревені, попиваючи саке, доводить, що поважаєш маску, сам про неї мрієш... Лаючи своє начальство, вихваляючись, що знайомий твого знайомого — велике цабе, ти думаєш лише про те, як би стати іншим, приховати своє власне обличчя... Однак твій спосіб оп'яніння нікудишній... Із справжнім обличчям не нап'єшся так, як у масці... Справжнє обличчя може перетворитися хіба що у п'яну пику... Хоч нап'єшся мало не до смерті, а маски не доженеш... Якби задумав позбутися імені, професії, родини й походження, тобі лишається тільки одне: проковтнути смертельну дозу отрути...