позавчора... що до нього після того другого дня піду, то що ж, і піду. Начебто я вже і не можу тепер зайти..."
Він піднявся до Разуміхіна на п'ятий поверх.
Той був дома, у своїй комірчині, якраз працював, писав, і сам відчинив йому. Вони не зустрічалися місяців з чотири. Разуміхін сидів у халаті, що вже майже цілком перетворився на лахміття, в туфлях на босу ногу, скуйовджений, неголений і невмитий. На обличчі його відбилось здивування.
— Що з тобою? — закричав він, оглядаючи з голови до ніг товариша, потім помовчав і присвиснув.
— Невже так погано? Та ти, брат, і мене перевершив,— додав він, дивлячись на лахміття Раскольникова. — Та сідай же, стомився, мабуть! — і коли той звалився на клейончастий турецький диван, що був ще гірший від його власного, Разуміхін збагнув раптом, що гість його хворий.
— Та ти серйозно занедужав, чи знаєш ти це? — Він почав щупати його пульс, Раскольников вирвав руку.
— Не треба, — сказав він,— я прийшов... ось що: у мене уроків ніяких... я хотів... а втім, мені зовсім не потрібні уроки...
— А знаєш що? Адже ти мариш! — зауважив Разуміхін, пильно придивляючись до нього.
— Ні, я не марю... — Раскольников встав з дивана. Йдучи до Разуміхіна, він не подумав про те, що з ним доведеться зійтися віч-на-віч. А тепер досить було однієї миті, щоб він уже переконався, що найменш має зараз бажання сходитись віч-на-віч з будь-ким у цілому світі. Вся лють піднялася в ньому. Він мало не захлинувся від злості на себе самого, скоро переступив поріг Разуміхіна.
— Прощай! — сказав він раптом і рушив до дверей.
— Та ти стривай, стривай, дивак!
— Не треба!.. — ще раз промовив Раскольников, знову вириваючи руку.
— То за яким же чортом ти приходив! Очманів ти, чи що? Адже це... навіть образливо. Я так не пущу.
— Ну, слухай: я прийшов до тебе, бо, крім тебе, нікого не знаю, хто б допоміг... почати... бо ти від усіх їх добріший, тобто розумніший, і обміркувати можеш... А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого... нічиїх послуг і співчуття... Я сам... один... Ну й годі! Дайте мені спокій!
— Та стривай ти, мацапура! Зовсім здурів! Про мене, зрештою, як хочеш. Уроків і в мене немає, та й наплювати, а є на Товкучому[2-10] книгопродавець Херувимов, це теж своєрідний урок. Я його тепер на п'ять купецьких уроків не проміняю. Він такі виданнячка робить і природничо-наукові книжиці випускає, — та як ще розходяться! Самі заголовки чого варті! От ти завжди твердив, що я дурний, їй-богу, брат, є дурніші за мене! Тепер ідеями теж захопився, сам ані бельмеса не тямить, ну а я, звичайно, заохочую. Отут два з лишком аркуші німецького тексту, як на мене — найбезглуздішого шарлатанства: одним словом, розумують: жінка — людина чи не людина? Ну і, зрозуміло, урочисто доводиться, що людина. Херувимов це по лінії жіночого питання готує;[2-11] я перекладаю: розтягне він ці два з половиною аркуші аркушів на шість, вигадаємо найпишнішу назву на півсторінки і пустимо по полтинику. Піде! За переклад мені по шість карбованців з аркуша, тож за все карбованців п'ятнадцять припаде, і шість карбованців узяв я наперед. Закінчимо це, почнемо про китів перекладати, потім з другої частини "Confessions"[2-12] якісь дуже нудні плітки теж намітили, перекладати будемо; Херувимову хтось сказав, що нібито Руссо — це своєрідний Радищев.[2-13] Я, звичайно, не суперечу, чорт із ним! Ну хочеш другий аркуш "Чи жінка — людина?" перекладати? Коли хочеш, то бери зараз текст, пера бери, папір — все це од видавця — і бери три карбованці, бо я за весь переклад наперед узяв, за перший і другий аркуш, то, виходить, три карбованці прямо на твою пайку й припадуть. А закінчиш аркуш — ще три карбованчики одержиш. Та ще ось що, будь ласка, за послугу якусь не вважай з мого боку. Навпаки, скоро ти ввійшов, я вже й зміркував, чим ти мені будеш корисний. По-перше, я в орфографії не дуже сильний, а по-друге, в німецькій іноді просто швах, так що все більше сам вигадую і тільки тим і втішаюся, що від цього ще краще виходить... Ну, а хто його знає, може, воно і не краще, а гірше виходить... Береш чи ні?
Раскольников мовчки взяв німецькі аркуші статті, взяв три карбованці і, не сказавши й слова, вийшов. Разуміхін здивовано подивився йому вслід. Але, дійшовши вже до першої лінії, Раскольников раптом повернувся, піднявся знову до Разуміхіна і, поклавши на стіл і німецькі аркуші і три карбованці, знову-таки не кажучи й слова, вийшов.
— Та в тебе біла гарячка, чи що! — заревів, скипівши нарешті, Разуміхін. — Чого ти комедію ламаєш! Навіть мене збив з пантелику... Чого ж ти приходив, коли так, чорт?
— Не треба... перекладів...— пробурмотів Раскольников, уже спускаючись сходами.
— То якого ж тобі біса треба? — закричав згори Разуміхін.
Той мовчки спускався.
— Слухай, ти! Де ти живеш?
Відповіді не було.
— Ну, то й іди собі під три чор-р-рти!..
Але Раскольников уже виходив на вулицю. На Миколаївському мосту[2-14] йому судилося ще раз зовсім опам'ятатися через один дуже неприємний для нього випадок. Його боляче хльоснув батогом по спині кучер якоїсь коляски за те, що він замалим не потрапив під коні, хоч кучер разів зо три чи чотири гукав йому. Удар батога так розлютив його, що він, відскочивши до перил (не знати чому він ішов по самій середині мосту, де їздять, а не ходять), злісно заскреготав і заклацав зубами. Навколо, звичайно, лунав сміх.
— І правильно!
— Пройдисвіт якийсь.
— Звісно, п'яним прикинеться та навмисно і лізе під колеса, а ти за нього відповідай.
— Тим промишляють, добродію, тим промишляють...[2-15]
Але в ту мить, коли він стояв біля перил і все ще безтямно і злісно дивився вслід колясці, потираючи спину, раптом відчув він, що хтось суне йому в руку гроші. Він подивився: немолода купчиха, в хустці і сап'янових черевиках, і з нею дівчина, в капелюшку і з зеленою парасолькою, мабуть, дочка. "Візьми, чоловіче добрий, ради Христа". Він узяв, а вони пішли далі. Грошей двогривеник. З його одягу і зовнішнього вигляду вони, мабуть, вирішили, що це жебрак, справжній випрохувач копійок на вулиці, а цілий двогривеник, певно, тому дали, що отой удар батогом розчулив їх.
Він затиснув двогривеник у руці, пройшов кроків з десять і обернувся обличчям до Неви, в напрямі палацу.[2-16] На небі не було жодної хмаринки, а вода майже голуба, що на Неві трапляється так рідко. Купол собору, який ні з якої точки не вимальовується краще, ніж коли дивитись на нього звідси,[2-17] з мосту, не доходячи кроків із двадцять до каплиці,[2-18] так і сяяв, і крізь чисте повітря можна було виразно розглядіти навіть кожну його прикрасу. Біль від удару ущух, І Раскольников забув про нього; одна неспокійна і не зовсім виразна думка захопила його тепер цілком. Він стояв і дивився вдалину довго й пильно, це місце було йому особливо знайоме. Коли він ходив в університет, то, — здебільшого повертаючись додому, — бувало часто, разів, мабуть, із сто, спинявся саме на цьому ж місці, пильно вдивлявся в цю справді прекрасну панораму і щоразу дивувався з одного невиразного і чудного свого враження. Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами, духом німим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина... Дивувався він щоразу зі свого похмурого і загадкового враження і відкладав розгадку цього, не довіряючи собі, на майбутнє. Тепер враз згадав він про всі ці колишні свої питання і вагання, і здалося йому, що згадав він тепер про них невипадково. Вже саме те здалося йому химерним і чудним, що він на тому ж таки місці спинився, що й колись, немовби й справді може про те саме думати тепер, що й колись, і тими ж темами й картинами цікавитись, якими цікавився... ще так недавно. Навіть майже смішно йому стало, і водночас стиснуло груди до болю. В якійсь глибині, внизу, десь ледь помітне під ногами, привиділося йому тепер усе це минуле, і колишні думки, і колишні завдання, і колишні теми, і колишні враження, і вся ця панорама, і він сам, і все, все... Здавалося, він злітав кудись угору, і все зникало з очей. Зробивши мимовільний рух рукою, він раптом відчув у кулаці затиснутий двогривеник. Він розтулив кулак, пильно подивився на монету, розмахнувся і кинув її у воду, потім обернувся й рушив додому. Йому здалося, що він неначе ножицями відрізав себе сам від усіх і всього в цю мить.
Він прийшов до себе вже надвечір, отже, ходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам'ятав. Роздягтись і весь дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав...
Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи, — звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив, і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б'є хазяйку! Він б'є її ногами, товче її головою об сходинки, — це ясно, це чути по звуках, по зойках, по ударах! Що це, світ перевернувся, чи що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах збиралися люди, долинав гомін, вигуки, піднімалися сходами, стукотіли, грюкали дверима, збігалися. "Але за що ж, за що, і як це можна!" — повторював він, серйозно думаючи, що він зовсім збожеволів. Але ні, він дуже виразно чує! То, виходить, і до нього зараз прийдуть, коли так, "бо це... мабуть, усе це через те саме... через учорашнє... Господи!" Він хотів защепнути двері, але рука не піднялася... та й марно! Страх кригою ліг на його душу, змучив його, заморозив його...