Хоч тепла погода дозволяла виходити з дому, Серафіта лишалася в себе на самоті. Вільфрідова пристрасть переросла в роздратування, яке викликає сусідство коханої жінки, що не показується надворі. Коли ця загадкова особа прийняла в себе Мінну, Мінна помітила, що в ній пригас внутрішній вогонь: голос у неї став глухий, колір обличчя почав бліднути, і коли б досі поети порівнювали білість обличчя з білістю діамантів, то можна було б сказати, що її обличчя відсвічувало топазами.
— Ви бачили її? — спитав Вільфрід, який блукав довкола шведського замку, чекаючи на повернення Мінни.
— Ми вже скоро його втратимо, — відповіла дівчина, і її очі наповнилися слізьми.
— Панно, — скрикнув чужинець, насилу стримуючи себе, щоб не розгніватися, — не грайтеся зі мною. Ви можете любити Серафіту лише так, як одна дівчина любить іншу, але не тією любов’ю, якою вона надихає мене. Ви не знаєте, яка небезпека загрожує вам, якщо ви збудите в мені справжні ревнощі. Чому я не можу навідатися до неї? Невже це ви створюєте для мене перешкоду?
— Я не знаю, — відповіла Мінна зі спокійним виразом на обличчі, але зі страхом у глибині душі, — за яким правом ви так перевіряєте моє серце? Так, я його кохаю, — провадила вона, віднайшовши в собі сміливість і переконання, щоб зізнатися в релігії свого серця. — Але моя ревність, така природна в коханні, ні в кого тут не викликає страху. На жаль, мене робить ревнивою те приховане почуття, яке охоплює і його. Між ним і мною лежить такий великий простір, що його я не зумію подолати. Я хотіла б знати, хто дужче любить його — зорі чи я, — хто з нас пристрасніше віддасть себе своєму щастю? Чому я не можу вільно заявити про своє почуття? У присутності смерті ми можемо зізнатися про свої вподобання, а Серафітус, пане, незабаром має померти.
— Мінно, ви помиляєтеся, сирена, що якої я так часто сповнювався бажанням і яка давала милуватися собою, кокетливо розлігшись на канапі, граціозна, слабосила й скорботна, не юнак.
— Пане, — схвильовано відповіла Мінна, — той, чия могутня рука повела мене на Фальберг, на отой селер, де знайшла собі притулок Крижана Шапка, аж туди, — провадила вона, показуючи на верхівку гори, — не є слабосилою дівчиною. Ох, якби ви почули його пророцтва! Його поезія нагадувала музику думки. Дівчина не може говорити таким поважним голосом, що так зворушує душу.
— Але який у вас доказ цього? — спитав Вільфрід.
— Жодного, крім доказу серця, — зніяковіло відповіла Мінна, урвавши чужинця.
— Що ж, — скрикнув Вільфрід, кинувши на Мінну вбивчий, сповнений страшної жаги й хтивості погляд, — я, кого так дуже полонила вона, доведу вам, що ви помиляєтесь.
Тієї миті, коли у Вільфріда слова збиралися на кінці язика, так само швидко як думки приходили йому в голову, він побачив, що зі шведського замку вийшла у супроводі Давида Серафіта. Ця її поява заспокоїла його.
— Бачите, — сказав Вільфрід, — тільки жінка може бути така граціозна й така ніжна.
— Він нездужає й вийшов востаннє прогулятися, — сказала Мінна.
Серафіта, до якої підійшли Вільфрід і Мінна, кивнула Давидові, і той покинув її.
— Ходімо до водоспаду на Сігу, — мовила їм ця дивна особа, виявивши одне зі своїх бажань хворої, і вони поквапилися вволити її волю. Навколишні долини затягував легкий серпанок, гори над Фіордом, верхівки яких іскрилися, мов зорі, відбивалися в ньому, і він скидався на мерехтливий Молочний Шлях. Сонце пробивалося крізь цей земний дим, наче червона залізна куля. Незважаючи на останні подихи зими, кілька поривів теплого повітря, сповненого пахощів уже покритих білим нальотом беріз і модрин, чиї шовкові верхівки знову відродилися, ці нагріті живицею і випарами землі подуви бризу засвідчували про настання гарної північної весни, цієї швидкоплинної радості найсумнішої у світі природи. Вітер починав здіймати пелену хмар, що приховувала від людських очей затоку. Щебетали птахи. Кора дерев, на якій сонце ще не висушило паморозь, що тепер, танучи, стікала вниз дзюркотливими струмками, милувала зір фантастичними видивами. Всі троє мовчки йшли вздовж піщаного берега. Це чарівне видовисько роздивлялися тільки Вільфрід і Мінна, в пам’яті яких ще жив одноманітний зимовий краєвид цієї місцевості. їхня супутниця йшла задумлива, ніби вона намагалася вловити чийсь голос у цьому концерті. Вони підійшли до скель, між якими пробивався Сіг, що нагадував довгу просіку, обабіч якої стояли старі ялини; прокладена могутньою течією, просіка ця петляла лісом, скидаючись на стежку, над якою здіймалося лісове склепіння, схоже на склепіння соборів. Звідси Фіорд відкривався цілком, і море на обрії вилискувало, наче сталеве лезо. Цієї миті туман, розсіявшись, відкрив голубе небо. Скрізь на долинах довкола дерев іще мерехтіли іскринки — діамантовий пил, що його підмітав свіжий бриз, чарівні сережки крапель, які спадали з гілок, що утворювали піраміду. Потік котився високо над ними. Над його плесом здіймався серпанок, забарвлений усіма відтінками сонячного сяйва, чиї промені розчинялися в цьому серпанку, зринаючи в ньому семиколірними кетягами, міняючись вогнями, спалахи яких гасили одні одних. Дикий берег був укритий густим килимом різноманітного моху, що, переливаючись сріблом роси, нагадував шовкову тканину. Вже розквітлий верес увінчував скелі своїми майстерно сплетеними гірляндами. Тремтливе листя, що його притягала до себе свіжість води, спадало на неї пишними кучерями; модрини похитували своїми мереживами, гладячи сосни, що стояли нерухомо, мов заклопотані діди. Ці розкішні шати природи дещо контрастували з статечними старими колонадами, що їх утворювали ліси на уступах гір і з плесом Фіорду, що лежало біля ніг трьох спостерігачів, з плесом, де гамувався гнів бурхливої річки. Нарешті й море обрамлювало це диво, описане одним з найбільших поетів, це випадкове місце, якому завдячує безлад творіння, очевидно, полишеного самого на себе. Ярвіс був загубленою цяткою посеред цього краєвиду, посеред цієї величної неосяжності, яка, мов усе те, що живе примарним життям, розгортає витончену картину, бо за законом, що тільки нам здається фатальним, цілком очевидно завершене творіння, ця любов наших сердець і наших поглядів, несе в собі саму лише весну. На верхівці цієї скелі три наші істоти, звісно, могли гадати, що вони самотні на світі.
— Яка краса! — вигукнув Вільфрід.
— Природа має свої гімни, — мовила Серафіта. — Хіба не дивовижна ця музика? Скажіть, Вільфріде. Правда, жодна жінка, що їх ви знали, не могла створити собі такого чарівного затишку? Тут я переймаюсь почуттям, яке рідко коли надихають міські краєвиди і яке збуджує бажання полежати на цих травах, що так швидко виросли. Тут, утупившись очима в небо, відкривши серце красі, загубившись посеред неосяжного краєвиду, я слухала б зітхання квітки, що, тільки-но вибившись з-під землі, прагнула б помчати вдалину, я слухала б крики нетерпеливої гагари, що має лише крила; як ці крики нагадували б мені хотіння людини, що має все, а жадає ще більше. Ось це і є жіноча поезія, Вільфріде! Ви вловлюєте розважливу думку в затягнутому серпанком плесі, в цих гаптованих вуалетках, що ними грається природа, наче кокетлива наречена, в цьому ароматі, яким вона напахчує собі зеленувате волосся перед своїм шлюбом. Ви хотіли б побачити в цих випарах наяду? А я, на вашу думку, мала б слухати чоловічий голос Потоку.
— Хіба тут кохання не нагадує бджілку в чашечці квітки? — мовив Вільфрід, який, уперше побачивши в ній риси земної людини, вирішив, що настала сприятлива мить виявити свою кипучу ніжність.
— Чи завжди? — спитала, сміючись, Серафіта, котру Мінна залишила саму.
Мінна полізла на скелю, де помітила голубі ломикамені.
— Завжди, — відповів Вільфрід. — Вислухайте мене, — провадив він, кинувши на Серафіту пильний погляд, наче на якусь діамантову оправу, — ви не знаєте, хто я такий, що я можу й чого хочу. Не відкидайте мого останнього прохання! Будьте моєю задля того світу, що його ви носите в своєму серці! Станьте моєю, щоб я мав чисте сумління, щоб небесний голос лунав у моїх вухах, надихаючи мене на добро у великій справі, на яку я зважився, справі, до якої мене побудила ненависть до народів, але якою я сповнюся задля їхнього ж блага, якщо ви будете зі мною! Хіба можна вигадати кращу місію для кохання? Хіба можна мріяти про кращу роль для жінки? Я прийшов у ці краї, виношуючи великі плани.
— І ви пожертвуєте ними, — відповіла вона, — заради простої дівчини, яку покохаєте і яка виведе вас на спокійний шлях.
— Дарма, я хочу тільки вас! — повів далі Вільфрід. — Я поділюся з вами своєю таємницею. Я обійшов усю Північ, цю велику кузню, де виковуються нові людські роди, які ширяться по землі, мов людські лавини, покликані освіжити постарілі цивілізації. Я хотів почати свою справу з однієї із цих місцевостей, підкорити тут імперію, що дає силу й розум місцевому племені, сформувати з нього в боях армію, розпочати війну, поширити її, наче пожежу, захопити Європу, закликаючи одних людей до свободи, інших — до пограбувань, обіцяючи славу одним, утіху — іншим; але, вирушивши в дорогу, я, як фатальна істота, непохитна й жорстока, проноситимусь по землі, мов гроза, що вбирає в себе з атмосфери всі часточки, з яких складається блискавка, поглинатиму людей, наче ненажерлива чума. Тож я підкорю Європу, бо нині вона чекає на того нового месію, який повинен спустошити світ, щоб змінити в ньому суспільства. Європа віритиме тільки тому, хто розтопче її ногами. Колись поети й історики виправдають моє життя, возвеличать мене, наділять ідеями, мене, для кого цей величезний жарт, написаний кров’ю;— тільки помста. Проте, люба Серафіто, мої спостереження викликали в мене огиду до Півночі, сила тут іще надто сліпа, тому я сповнився любов’ю до індійців! Мене дедалі більше спокушає поєдинок з егоїстичним боягузливим і корисливим урядом. До того ж куди легше розбудити уяву народів, що живуть біля підніжжя Кавказу, ніж підкорити дух народів холодних країн, де ми зараз з вами перебуваємо. Тож я вирішив перетяти російські степи, дістатися до Азії, з тріумфом пройти до Гангу й там скинути англійське панування. В різні часи семеро людей уже втілювали цей план.