Бім помітив, що Хрисан Андрійович глянув на прибулого без усмішки, а з-за столу не підвівся назустріч, як завжди, й руки не подав.
Здорові були, — байдуже сказав гість, не скидаючи шапку.
Драстуй, Климе, — відповів Хрисан Андрійович. — Сідай.
Той сів на лаву, скрутив здоровенну цигарку, роздивляючись Біма, й спитав:
То оце і є Чорновух? (Бім нашорошився). Пропаде собака без полювання. Або втече. Продай: дам двадцять п'ять.
Не на продаж, — сказав Хрисан Андрійович і тепер вийшов з-за столу, повечерявши.
Бім на відстані трьох кроків легко зрозумів: від гостя пахне зайцем. Він підійшов, обнюхав, крутнув хвостом і глянув в обличчя лисячої шапки, що й означало на Бімовій мові: "Розумію — мисливець".
Бачиш? — спитав Клим. — Відчуває Чорновух, з ким діло має. Продай, кажу.
Не продам, Климе, не продам. Діло минуле, — навіть Альоша не знав спершу, — послав я три карбованці в редакцію в обласну і дав оголошення: "Пристав собака мисливський, білий, з чорним вухом". Одержав відповідь: "Не оголошуйте, будь ласка. Нехай живе поки що у вас". В чім річ — не знаю, але відчуваю — собака цей неабиякий, берегти треба.
А ти занапастиш. Продай, — уже гніваючись, наполягав Кліїм.
Діла не буде, — відрізав Хрисан Андрійович. — Так — бери на полювання, а приводь того ж дня. Нехай Чорновух породу підтримує, як йому належить за статутом.
Отож не на продаж, — втрутився й Альоша.
Що ж, так то й так, — певдоволено буркнув Клим, злегка поторсав Біма по холці й пішов собі.
Після вечері, під ліхтар, Хрисан Андрійович заколов валашка й, підвісивши за задні ноги на розтопірці, зняв з нього кожушину, випотрошив, обмив тушку й залишив її в сараї до ранку.
Петрівна цілий вечір то вкладала яйця в кошик, то натоптувала масло в слоїки або заливала їх маслом топленим. Потім вона рядочком ставляла їх у базарні, з білої лози, кошики.
Оце тепер Бім вловив, що від усього цього (баранець без кожушини, яйця, масло, кошики) пахне міським базаром. Кому, як не йому, це знати! Усе місто від краю й до краю він вивчив, шукаючи Івана Івановича. І Бім захвилювався: базар, місто, кошики, своя власна квартира — усе сплелося в одно: Іван Іванович там.
Ніч він не склепив очей.
Рано вдосвіта Хрисан Андрійович загорнув уже тверду тушку в чисту мішковину, обмотав шпагатом і поклав її на плече. Петрівна почепила на коромисло два кошики, підпяла й поклала його на обидва плеча. Як Бім просився з ними! Він так же казав, настійно товкмачив їм: "Мені треба з вами. Я — туди. Візьміть".
Ніхто не зрозумів його переживань. Хрисан Андрійович ще й докинув, поправляючи й умощуючи тушку на плечі:
Притримай-но, Альошо, Чорновуха — коли б не побіг за нами.
Альоша узяв його за нашийник й притримав на ґанку. А Татусь та Матуся, кожне з важкою ношею, повільно попрямували до шосе, до автобусної зупинки. Бім проводив їх поглядом, не звертаючи уваги на Альошині ласку та умовляння, проводив, аж поки їх видно було.
Невдовзі надійшов Клим з рушницею та рюкзаком. Мисливської сумки й патронташа на ньому немає (недолік екіпіровки Бім негайно ж відзначив). Однак-таки — рушниця! — ось у чому головне. Бім довірливо потягнувся до мисливця і враз відчув, що в кишепю насипано патронів. Теж відхилення значне. Та головне — рушниця. За людиною з рушницею він піде куди завгодно. Надовго чи ні, а піде. Така вже вдача у лягавих собак, і Бім не був винятком: у нього на якийсь короткий час була затихла туга, що виникла ото останніми днями, — навіть так. По відношенню до рушниці Бім був звичайним мисливським собакою. Не треба його звинувачувати у відсутності логіки, істину він міг збагнути тільки практикою, хоч і був найрозумніший собака серед собак. Перед ним ще багато переживань лише від самого того, що він — собака. Не будемо звинувачувати.
Ходімо, Чорновух, на полювання, — сказав Клим.
Бім застрибав перед ним: "На полювання, на полювання!"
І Клим узяв його на ремінний поводок, а Альоша попередив:
Дядю Климе, коли Чорновух стане, витягнеться, замре, то тут і куріпки. Йому треба крикнути так: "Лякай!" Бо з місця не зійде.
Справді?
Авжеж! Я знаю, — поважно відповів Альоша. — Мені оце уроки тічити, а то б сам показав.
Ми також дещо кумекаємо. Не вперше, — запевнив Клим.
Отже, після великої перерви і багатьох переживань Бім пішов на полювання. Спочатку їм нічого й не траплялося, окрім нори смердючого тхора.
Рий, — сказав Клим.
Бім такого не розумів, відійшов убік і, здивований, сів.
Десь під полудень дуже потепліло. Сонячно, тонкий шар снігу розкис, під лапами вже хлюпало болото, очоси на Бімових ногах обмокли й забрьохалися, він став худим і змиршавілим, як і кожен мокрий лягавий. Але Бім шукав за всіма правилами — човником поперед Клима, впоперек і з перевірним заходом. В переліску Бім став на куріпок.
Клим крикнув:
Лякай!
Бім аж здригнувся від крику басом і враз підняв куріпок, без підводки (ой, яка ж помилка!), одначе постріл не пролунав. Бім обернувся. Мисливець засовував набій в одностволку, та — ніяк. Потім почав його виймати, теж — ніяк. Бім сів, не сходячи з місця, де підняв куріпок, і, не наближаючись, про всяк випадок, до мисливця, стежив за ним. А Клим почав лаятися так, як лаються увечері на тротуарі п'яні: хитаються і лаються один на одного або просто в темну ніч. А цей же й не хитався, однак лаявся.
Хоч Клим зрештою вийняв набій, поставив інший і закрив рушницю, але був злий і чимось нагадував Сірого.
Ну, шукай! — наказав він Бімові.— Чорновух, шукай!
Одвернувшись і виходячи навпроти вітру на човник, Бім удав: "Ну що ж, буду шукати".
Але щось таке апатичне з'явилося в кульгавій пробіжці, не та вже спритність, як до підняття куріпок. Клим вважав це за фізичну немічність собаки, не розуміючи того, що в Біма оце саме означає початок сумнівів у людині: ось так, скоса, озиратися на неї, не зупиняючись і не наближаючись, тримаючись на значній відстані. Він начебто й не шукав, а лише стежив за мисливцем, та це тільки здавалося. Пристрасть нездоланна, пристрасть вічна, поки існують мисливські собаки, взяла своє. По суті, Бім ішов за рушницею, а зовсім не за Климом.
Несподівано він вловив запах зайця. На цих звірків Іван Іванович не полював з Бімом, хоча разів зо два-три Бім і робив по них стойку. Адже вони, оці зайці, анітрохи не тримають стойку: тільки зупинись, а він — драла. Наздоганяти його не можна — хазяїн не дозволяв. Щоправда, улітку вони сяк-так ще лежать і під стойкою, але Іван Іванович завжди кликав Біма назад; а одне зайченя завбільшки як долоня навіть відібрав з-під лапи й випустив на волю. Отож заєць — не птах. Проте Бім наставив носа на потік, що йшов від зайця, кинувся точно й зробив на стойку — мокрий, трохи кривобокий через покалічену лапу. Ні, вже не та стойка у каліки. Не та художня постава.
Ляка-ай! — загорлав Клим.
Зважмо, у м'яку погоду, до того ж у розгрузлій землі, заєць лежить міцно, а Бім поки що не зрушив з місця, нібито хотів сказати: неправильно ж кричиш.
Ляка-ай, чортяко кривий! — гаркнув Клим.
Підняв зайця Бім і приліг, як і слід перед пострілом.
Клим бабахнув, мов гармата. Заєць біг, але дедалі повільніше. Потім сів, потім сховався в борозні й зник з очей.
Клим кричав дико:
Ату, ату його! Ала-ала-ла-ла! Ату! — й біг у напрямку, де сховався заєць.
Бім, хоч і застрибав поруч з Климом, знав папевно, що все це робиться не за правилами: мисливець не повинен бігти собакою, Бім і сам знайде, якщо треба, — навіть зайця, коли б наказав Іван Іванович.
Клим зупинився, захекавшись, і несамовито горлав:
Шукай, телепню! Каліка чортова!.
Пішов Бім якось ображено. І раніше його запах зайця не дуже цікавив, а тут ще — позаду тупає ногами Телепень. Одначе слідом, слідом Бім дотягнув, став у стойці, дочекався остогидлого "Лякай" і розмахнувся, щоб підняти зайця. Але той ледве виповз із борозни й закривуляв, як хворий. Клим вистрілив, а заєць біг. Ще вистрілив, а заєць тихо-тихо кривуляв, на якусь мить ще й зупиняючись. Бім лежав, як і належить, незважаючи на болото, чекав наказу.
А Клим гарикав:
Ату, гаде! Ату його, телепню! — І показував на зайця.
Бім знову знайшов зачаєного підранка й знову зробив стойку. Третю! І знову Телепень промазав. І знову заєць побіг.
Так Клим і не зміг зрозуміти у своєму озлобленні, що Чорновух не привчений рвати підранків і душити їх, що це нижче гідності інтелігентного сетера, що сетер не може терпіти отаких мисливців, як він. Коли цього останнього вже разу заєць зник з очей (він пішов бадьоріше — очевидно, рана була відкритою), Клим знову розлютився: він підійшов упритул до Біма й часто повторював слова "так-перетак", злісно, з ненавистю: явно проклинав Біма.
Бім одвернувся, сидячи, збираючись уже відійти від рушниці. Й тоді Клим з розмаху ударив його щосили носком здоровенного чобота в груди знизу.
Бім охнув. Як людина, охнув.
"О-о-х! — протяжно скрикнув Бім і впав. — Ой, ой… — говорив тепер Бім людською мовою. — Ой… За що?!" І дивився болісним і страдницьким поглядом на людину, не розуміючи й жахаючись.
Потім він насилу звівся на чотири лапи, похитався ледь-ледь і звалився знову, ворушачи лапами.
Що ж я наробив! — схопився за голову Клим. — Тепер доведеться четвертак віддавати. Пропали гроші! — І затрюхикав швидко-швидко, немовби тікаючи від Бімового погляду.
Того дня Клим не повернувся в село, а десь прошвендяв до самої ночі. Опівночі, скрадаючись городами, заповз до своєї хати, що стояла край села.
А як же Бім? Де він?
Він залишився сам на вогкій холодній землі, один-однісінький на всьому білому світі. Всередині щось обірвалося від удару, й оце "щось" стало теплим, воно перехопило дихання, стисло груди, того він і втратив свідомість. Та ось він кашлянув і став блювати, зітхнув — дихати боляче. Ще раз ухопив повітря розкритим ротом і відкашлявся. Насилу підняв голову: поле гойдалося так, неначе Бім плив по хвилях у повінь. Він натужився, сів: поле гойдалося, сонце гойдалося, мов підвішене на вірьовці.
Сьогодні з Біма спитали більше, ніж він міг; від нього зажадали: ти мусиш, повинен зробити те, чого не можеш зробити проти своєї собачої честі й совісті. За невиконання жорстоко й люто побили. А він, Бім, не дозволить душити підранка.
"За що-о-о… За що-о-о… — скавулів потихеньку Бім. — Де ти, мій добрий друже?..