Мак перевалився на живіт і застиг.
У Гая все попливло перед очима, і він опустився на підніжок машини. Ноги його не тримали. У вухах його усе ще лунав огидний густий хрускіт, з яким кулі впиналися у тіло цієї дивної і безмежно любої людини. Відтак він отямився, проте ще якийсь час сидів, не ризикуючи звестися на ноги.
Коричневе тіло Мака лежало поміж біло-рожевого каміння і саме було нерухоме, як камінь. Пан ротмістр стояв на попередньому місці і, тримаючи пістолет напоготові, курив, жадібно затягуючись. На Гая він не дивився. Потім він докурив до краю, до самих губів, обпікся, відкинув недокурок і зробив два кроки у бік забитого. Але вже другий крок був дуже короткий. Пан ротмістр Чачу так і не відважився підійти впритул. Він зробив контрольний постріл з десяти кроків, але схибив. Гай бачив, як кам'яний порох приснув поруч із головою Мака.
— Масаракш, — просичав пан ротмістр і заходився засовувати пістолет у кобуру.
Він засовував довго, ніяк не міг застебнути кобуру, а потім підійшов до Гая, узяв його скаліченою рукою за мундир на грудях, рвучко підняв і, шумно дихаючи в обличчя, проказав, розтягуючи слова, наче п'яний:
— Гаразд. Ти залишаєшся капралом. Але в Легіоні тобі робити нічого... Напишеш рапорт про переведення в армію. Залазь у машину.
Частина третя
ТЕРОРИСТ
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Супроводжуючий неголосно сказав: "Чекайте тут", — і пішов — сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки, засунув руки глибоко в кишені брезентових штанів і став чекати. Ліс був старий, занедбаний, підлісок душив його, від старезних зморшкуватих стовбурів тхнуло спорохнявілою гнилизною. Було сиро. Максим щулився, він відчував нудоту, хотілося посидіти на осонні, погріти плече.
У кущах неподалік хтось був, але Максим не звертав уваги — за ним стежили від самого селища, і він нічого не мав проти. Дивно було б, якби вони повірили йому відразу.
Збоку на галявину вийшло дівчатко у завеликій залатаній кофтині і з кошиком на руці. Воно втупилося у Максима і так, не відводячи від нього допитливих оченят, пройшло мимо, зашпортуючись і плутаючись в траві. Якесь звірятко, схоже на вивірку, майнуло серед кущів, збігло на дерево, глянуло вниз, наполохалося і щезло. Було тихо, тільки десь віддалеки стукотіла нерівним стукотом машина — різала тростину на озері.
Людина у кущах не покидала свого місця — свердлила спину лихим поглядом. Це було неприємно, але треба звикати. Відтепер завжди буде так. Населений острів повстав проти нього, стріляв у нього, стежив за ним, не вірив йому. Максим задрімав. Останнім часом він часто дрімав у найнеслушніші моменти. Засинав, прокидався, знову засинав. Він не пробував з цим боротися: так хотів організм, а йому видніше. Це минеться, тільки не треба опиратися.
Зашурхотіли кроки, і супроводжуючий сказав: "Ідіть за мною". Максим підвівся, не виймаючи рук із кишень, і рушив за ним, дивлячись на його ноги в м'яких мокрих чоботах. Вони заглибилися в ліс і почали ходити, виписуючи кола та складні петлі, поступово наближаючись до якогось житла, до якого від галявинки було зовсім близько. Потім супроводжуючий вирішив, що він достатньо заплутав Максима, і подерся навпростець крізь буревій, до того ж, як людина міська, здіймав забагато шуму і тріскотняви, аж Максим перестав чути кроки людини, що скрадалася слідом.
Коли буревій скінчився, Максим завважив за деревами галявку та перехняблений рублений дім з позабиваними вікнами. Галявка поросла високою травою, однак Максим бачив, що тут ходили — зовсім недавно і давно. Ходили обачно, намагаючись щоразу підійти до будинку іншим шляхом. Супроводжуючий розчинив скрипливі двері, і вони зайшли до темних затхлих сіней. Людина, яка йшла слідом, залишилася іззовні. Супроводжуючий відкинув ляду і сказав: "Ходіть сюди, обережніше..." Він погано бачив у темряві. Максим спустився по дерев'яній драбині.
У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сиділи кругом дерев'яного столу і кумедно витріщалися, намагаючись роздивитися Максима. Пахло щойно погашеною свічкою. Мабуть, вони не хотіли, щоб Максим бачив їхні обличчя. Максим упізнав лише двох: Орді, дочку старої Іллі Тадер, і тлустого Мемо Грамену, який сидів біля самої драбини з кулеметом на колінах. Нагорі важко загриміла ляда і хтось сказав:
— Хто ви такий? Розкажіть про себе.
— Можна сісти? — спитав Максим.
— Так, звісно. Ідіть сюди, на мій голос. Наштовхнетесь на лавицю.
Максим сів за стіл і обвів очима сусідів. За столом, крім нього, було четверо. У темряві вони видавалися сірими і пласкими, як на старовинній фотокартці. Праворуч сиділа Орді, а говорив дебелий широкоплечий чолов'яга, котрий сидів навпроти. Він був неприємно схожий на ротмістра Чячу.
— Розповідайте, — повторив він.
Максим зітхнув. Йому дуже не хотілося починати знайомство з брехні, однак робити було нічого.
— Свого минулого я не знаю, — сказав він. — Кажуть, я — горець. Можливо. Не пам'ятаю... Звати мене Максимом, прізвище Каммерер. У Легіоні мене звали Мак Сим. Пам'ятаю себе з тої миті, коли мене затримали в лісі біля Блакитної Змії...
З брехнею було покінчено, і далі справа посувалася легше. Він розповідав, намагаючись бути стислим і водночас не випустити те, що здавалось йому важливим.
— ...Я відвів їх якомога далі у глиб кар'єру, наказав їм втікати, а сам неквапом повернувся. Тоді ротмістр розстріляв мене. Вночі я прийшов до тями, вибрався з кар'єру і невдовзі набрів на пасовисько. Вдень я ховався в кущах і спав, а вночі підкрадався до корів і пив молоко. За кілька днів мені покращало. Я взяв у пастухів якесь ганчір'я, дістався до селища Качки і розшукав там Іллі Тадер. Все інше вам відомо.
Впродовж якогось часу всі мовчали. Потім чоловік сільського виду, з довгим волоссям до плечей, сказав:
— Не розумію, як це він не пам'ятає попереднього життя. Як на мене, так не буває. Нехай ось Лікар скаже.
— Буває, — скупо мовив Лікар. Він був худокостий, заморений і вертів у руках люльку. Схоже, йому дуже хотілося курити.
— Чому ви не втекли разом із засудженими? — спитав широкоплечий.
— Там залишався Гай, — сказав Максим. — Я мав надію, що Гай піде зі мною... — Він замовк, пригадуючи бліде, розгублене обличчя Гая, і страшні очі ротмістра, і гарячі поштовхи в груди і в живіт, і відчуття безсилля й образи. — Це, звісно, було глупство, — сказав він. — Але тоді я цього не розумів.
— Ви брали участь в операціях? — спитав позаду тлустий Мемо.
— Я вже розповідав.
— Повторіть!
— Я брав участь в одній операції, коли були схоялені Кетшеф, Орді, ви і ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.
— Як же ви поясните таку квапливість вашого ротмістра? Адже для того, щоб кандидат дістав право на випробування кров'ю, він мусить спершу взяти участь щонайменше у трьох операціях.
— Не знаю. Я знаю тільки, що він мені не довіряв. Я сам не розумію, чому він послав мене розстрілювати...
— А чому він, власне, стріляв у вас?
— По-моєму, він злякався. Я хотів одібрати в нього пістолет...
— Не розумію, — сказав чоловік з довгим волоссям. — Ну, не довіряв він вам. Ну, для перевірки послав страчувати...
— Зачекайте, Лісник, — сказав Мемо. — Це все балачки, пусті слова. Лікарю, на вашому місці я оглянув би його. Щось я не дуже вірю в цю історію з ротмістром.
— Я не можу робити огляд у темряві, — роздратовано сказав Лікар.
— А ви запаліть світло, — порадив Максим. — Однаково я вас бачу.
Запало мовчання.
— Як це бачите? — спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.
— Бачу, — сказав він.
— Що за нісенітниця, — сказав Мемо. — Ну, що я зараз роблю, якщо ви бачите?
Максим озирнувся.
— Ви наставили на мене — тобто це вам здасться, що на мене, а насправді на Лікаря — ручного кулемета. Ви — Мемо Грамену, я вас знаю. На правій щоці у вас подряпина, раніше її не було.
— Нокталопія, — пробурчав Лікар. — Давайте запалювати світло. Безглуздя. Він нас бачить, а ми його не бачимо. — Він намацав перед собою сірники і став черкати одного за одним. Вони ламалися.
— Авжеж, — сказав Мемо. — Звісно, безглуздя. Звідсіля він вийде або нашим, або не вийде.
— Дозвольте-но, — Максим простягнув руку, забрав у Лікаря сірники і запалив свічку.
Всі зажмурилися, затуляючи долонею очі. Лікар негайно запалив.
— Роздягайтесь, — сказав він, потріскуючи люлькою.
Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всі втупилися у його груди. Лікар вибрався з-за столу, підійшов до Максима і заходився вертіти ним в різні боки, обмацуючи міцними холодними пальцями. Було тихо. Нараз довговолосий сказав із якимсь жалем:
— Вродливий хлопчик. Син у мене був... також...
Йому ніхто не відповів; він тяжко підвівся, понишпорив у кутку, насилу підняв і поставив на стіл чималого оплетеного глека. Затим виставив три кухлі.
— Можна буде по черзі, — пояснив він. — Якщо хтось хоче поїсти, то сир знайдеться. І хліб...
— Зачекайте, Ліснику, — роздратовано сказав широкоплечий. — Відсуньте вашого глека, мені нічого не видно... Ну що, Лікарю?
Лікар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом і сів на своє місце.
— Налий-но мені, Ліснику, — сказав він. — Такі обставини потрібно запити... Вдягайтесь, — сказав він Максимові. — І не усміхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас кілька запитань.
Максим вдягнувся. Лікар відсьорбнув з кухля, наморщився і спитав:
— Коли, ви кажете, у вас стріляли?
— Сорок сім днів тому.
— З чого, ви кажете, стріляли?
— З пістолета. З армійського пістолета.
Лікар знову відсьорбнув, знову наморщився і проказав, звертаючись до широкоплечого:
— Я б голову собі дав відрубати, що в цього молодця справді стріляли з армійського пістолета, до того ж з дуже малої відстані, але не сорок сім днів тому, а принаймні сто сорок сім... Де кулі? — спитав він раптом Максима.
— Вони вийшли, і я їх викинув.
— Послухайте, як вас... Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?
Мак покусав губу.
— Я кажу правду. Ви просто не знаєте, як у нас швидко загоюються рани. Я не брешу. — Він помовчав. — Утім, мене легко перевірити. Розріжте мені руку. Якщо надріз буде неглибокий, я затягну його за десять — п'ятнадцать хвилин.
— Це правда, — сказала Орді. Вона заговорила вперше за увесь час. — Це я бачила сама.