Я теж не холоп якийся, а шляхтич, хоч і бідний, але самолюбство теж маю.
— Я знаю, що ти добрий слуга, але скажу тобі: не поїдеш із доброї волі, поїдеш із наказу, бо інакше не може бути.
— Та хоч убийте мене, добродію, не поїду. Що це ви, ваша милость, собі думаєте, юда я якийся чи що, аби господаря на смерть видати?
Тут Жендзян, затуливши очі руками, заходився голосно ревти, і Скшетуський зрозумів, що так його не діймеш, а грізно наказувати він не хотів, бо йому було хлопця жаль.
— Слухай, — сказав він йому, — ти мені ніяк не допоможеш, я ж теж добровільно голову під меч класти не стану, але зате відвезеш у Розлоги листи, які мені зараз важливіші за життя. Скажеш там її милості княгині і князям, щоб зараз же, не гаючись і хвилини, панянку до Лубен відвезли, інакше заколот їх зненацька застане. Сам теж простежиш, щоб усе як слід було зроблено. Я тобі важливе доручення довіряю, приятеля гідне, не пахолка.
— Знайдіть, добродію, когось іншого, з листом усякий поїде.
— А кого я маю тут довіреного? Здурів ти, чи що? Я ще раз тобі кажу: врятуй мені життя хоч двічі, а все одно це буде не те, про що я тебе прошу; я просто тлію душею, думаючи, що з ними може статися, і від болю мене в холодний піт кидає.
— О Боже! Бачу, їхати треба, але мені так жаль вас, добродію, що якби навіть ви подарували мені оцей крапчастий пасок, я б усе одно не втішився.
— Буде тобі пасок, тільки добре зроби те, про що я прошу.
— Не хочу я й паска, якби тільки ви, добродію, їхати з собою дозволили.
— Завтра повернешся чайкою, яку пан Гродзицький у Чигирин посилає, далі, не гаючись і не спочиваючи, вирушиш просто в Розлоги. Там ні княгині, ні панянці нічого не говори, що мені щось загрожує, проси тільки, аби зараз же, хоч би навіть верхи, хоч би без клунків до Лубен їхали. Ось тобі гаманець на дорогу, листи я зараз напишу.
Жендзян упав до ніг намісника.
— Пане мій, невже я вас більше не побачу?
— Як Бог дасть, як Бог дасть! — відповів, підводячи слугу, намісник. — Але в Розлогах будь веселий на виду. А зараз іди спати.
Решту ночі Скшетуський провів за писанням листів і в ревній молитві, після якої спустився до нього янгол спокою. Тим часом ніч поблідла, і світанок вибілив вузькі віконця зі сходу. Розвиднялося. Ось уже й рожеві відблиски прокралися до кімнати. На вежі й у замку просурмили підйом. Невдовзі до кімнати зайшов пан Гродзицький.
— Добродію наміснику, чайки готові.
— І я готовий, — спокійно мовив Скшетуський.
РОЗДІЛ X
Стрімкі чайки мчали по воді як ластівки, несучи юного рицаря і його долю. Завдяки високій воді пороги великої небезпеки собою не являли. Проминули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перекинула їх через Воронову Забору. Правда, трохи скрипнули човни на Княжому і Стріличому, але ледь–ледь торкнулися, не розбились. І ось, нарешті, вдалині побачили вони піну й коловороти страшного Ненаситця. Тут уже треба було висаджуватися, а чайки тягти по суходолу. Ця довга й тяжка праця зазвичай забирала цілий день. На щастя, очевидно, від колишніх переправ по всьому берегу лежала безліч колод, які підкладали під човни, щоб зручніше було волокти їх по землі. У всій околиці й у степу не було видно живої душі, на річці не виднілося жодної чайки — пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого пан Гродзицький через Кодак пропускав, а пан Гродзицький зумисне відрізав Запорожжя від решти світу. Тому тишу порушували тільки удари хвиль об скелі Ненаситця.
Поки люди волокли човни, пан Скшетуський придивлявся до цієї дивовижі природи. Страшне видовище вразило його зір. Через усю ширину впоперек річки тяглися сім скелястих визубнів, що стирчали над водою, чорних, пошарпаних хвилями, які повиломлювали у них ніби ворота і проходи. Річка всією вагою води била в ці визубні й відлітала назад, відтак розшаліла, люта, спінена білими бризками, як нестримний скакун, намагалася їх перескочити, але відкинута ще раз, перш ніж хлюпнути через виломи, зубами, можна сказати, вгризалася у скелі, закручувалася в безсилому гніві у потворні круговерті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і віддихувалася від утоми як дикий звір. А потім знову — ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй — схрапне, збереться на силі, і перед новим визубнем така самісінька боротьба, таке самісіньке шаленство. А над прірвами вереск птаства, ніби враженого цим видовиськом, а поміж визубнями похмурі тіні скель, що тремтіли на ковбанях, мов тіні злих духів.
Люди, що волокли човни, либонь, призвичаєні до всього цього, тільки побожно хрестилися, попереджаючи намісника, щоб він не дуже наближався до берега. Існувало повір'я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, урешті–решт здавалося щось таке, від чого він божеволів. А ще казали, ніби із водокручів часом виринали довгі чорні руки й хапали необережних, котрі надто близько підходили до води, і тоді страшний сміх розлягався в безодні. Ночами навіть запорожці боялися волоком перетягувати човни.
Того, хто сам на човні не перетнув порогів, до низового братства не приймали, але для Ненаситця робили виняток, бо його скель вода ніколи не покривала. Хіба що про Богуна сліпці співали, буцімто він і через Ненаситець пробився, та тільки ніхто цьому не вірив.
Перетягування човнів відібрало майже день, і сонце почало заходити, коли намісник знову сів у човен. Зате наступні пороги подолали легко, бо вони були повністю залиті водою, і нарешті випливли на "тихі низові води".
Дорогою бачив пан Скшетуський у Кічкасовому урочищі височенну могилу з білого каміння, яку князь на згадку про своє перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Машкевич розповідав йому в Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та оскільки намісник уночі не хотів пливти Чортомлицьким лабіринтом, урадилися заночувати на Хортиці.
Він хотів також зустріти бодай одну живу запорозьку душу і попередньо дати знати про себе, аби стало відомо, що посол, а не хтось інший приїздить. Проте Хортиця здавалася безлюдною, що неабияк здивувало намісника, бо від Гродзицького він знав: на випадок татарського набігу тут завжди стоїть козацький загін. Скшетуський із кількома людьми навіть сам подався на розвідку досить далеко від берега, але всього острова подолати не встиг, бо у довжину він тягся на милю, а ніч опускалася темна і не дуже погожа. Тож йому довелось повернутися до чайок, які тим часом люди повитягали на пісок і порозпалювали на нічліг багаття від комарів.
Більша частина ночі минула спокійно. Семени й провідники позасинали біля багать — чатували тільки вартові, а з ними й намісник, якого після від'їзду з Кодака мучило страшне безсоння. А ще його трясла лихоманка. Часом здавалося йому, що він чує кроки, які наближаються з глибини острова, або якісь дивні голоси, схожі на далеке бекання кіз. Але він думав, що то йому вчувається.
Раптом, коли вже добре розвиднілося, перед ним зупинилася темна постать.
Це був челядник із варти.
— Пане, ідуть! — квапливо мовив він.
— Хто такі?
— Напевно, низові — душ сорок.
— Гаразд. Це небагато. Розбуди людей! Вогню додайте!
Семени враз посхоплювалися. Підкинутий очерет бухнув угору полум'ям і освітив чайки й жменьку людей намісника. Решта вартових теж приєдналася до гурту.
Тим часом безладні кроки безлічі людей чулися вже виразніше. Та ось вони стихли, зате хтось погрозливим голосом запитав:
— А хто там на березі?
— А ви хто? — у свою чергу спитав вахмістр.
— Відповідай, вражий сину, бо із самопала спитаю!
— Його високість пан посол від ясновельможного князя Ієремії Вишневецького до кошового отамана, — гучно мовив вахмістр.
Голоси в юрбі замовкли: певно, там почали радитися.
Знову почулися кроки, і за хвилю кілька десятків постатей виринули з темряви. По смаглявих обличчях, низькому зросту й вивернутих кожухах намісник відразу розпізнав, що це здебільшого татари. Козаків було лише кільканадцять. Скшетуському вмить сяйнула думка, що коли татари на Хортиці, то Хмельницький уже повернувся із Криму.
На чолі юрби був велетенського зросту літній запорожець із диким і жорстоким обличчям. Він наблизився до багаття й запитав:
— А котрий тут посол?
Довкола пішов сильний запах горілки — запорожець, напевно, був п'яний.
— Котрий же тут посол? — повторив він.
— Я посол, — гордо відповів пан Скшетуський.
— Ти?
— Хіба я тобі брат, що ти мені тикаєш?
— Май, грубіяне, повагу! — скипів вахмістр. — Треба казати: ясновельможний пане посол!
— На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серп'яхова смерть, ясновельможні сини! А навіщо це ви до отамана?
— Не твоя справа! А життя твоє від того залежить, як скоро я до отамана прибуду.
Цієї миті ще один запорожець вийшов із юрби.
— А ми тут із волі отамана, — сказав він, — пильнуємо, щоб ніхто од ляхів не приходив, а хто прийде, того маємо в'язати й доставляти, що ми й зробимо.
— Хто йде добровільно, того не в'язати не будеш.
— Буду, бо такий наказ.
— А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А знаєш, кого я тут представляю?
Але тут втрутився літній велетень:
— Заведем посла, але за бороду — отак!
Сказавши це, він потягся рукою до підборіддя намісника, але тої ж миті застогнав і, ніби вражений громом, упав додолу.
Намісник розчерепив йому голову чеканом.
— Коли, коли! — люто завили голоси в юрбі.
Князівські семени сипнули на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики "коли! коли!" злилися з брязкотом заліза. Зчинилася безладна бійка. Затоптані в метушні багаття згасли, і темрява огорнула тих, що билися. Невдовзі ті й ті зійшлися так близько, що забракло місця аби замахнутися, і ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.
Зненацька з глибини острова почулося чимало нових голосів і криків — до нападників поспішало підкріплення.
Ще хвилина, і воно прийшло б запізно, бо каральні семени вже брали над юрбою гору.
— До човнів! — громовим голосом крикнув намісник.
Загін на млі ока виконав наказ. На нещастя, чайки, надто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіпхнути у воду.
А ворог тим часом із люттю пробився до берега.
— Вогонь! — скомандував пан Скшетуський.
Залп із мушкетів ураз зупинив нападників, які збентежилися, скупчились і в безладді відступили, залишивши кільканадцять тіл, що лежали, розкинувшись на піску; деякі з них конвульсійно смикалися, як рибини, витягнуті з води і викинуті на берег.
Водночас перевізники з допомогою кількох семенів, упершись веслами в землю, вибивалися з останніх сил, намагаючись зіпхнути суденця на воду.