З прикрістю мушу сказати, що люди не здатні зрозуміти глибокого почуття, яке митець може виявляти до друга, обдарованого незвичайно привабливою індивідуальністю. Але я просив би не допитувати мене на предмет чийогось невігластва.
Запитання і відповіді йшли одне за одним так швидко, що в дальніх рядах щоразу виникав той приглушений гомін, яким юрба ніби хоче втиснутись між співрозмовниками. На них це діяло, звісно, по-різному: Уайлд дедалі більше підносив голос, зате Карсон став звертатися до нього голосним шепотом. Уайлд перекривав його своєю усмішкою і невимушеністю. Та ось адвокат змусив його помовчати довше.
Діставши з теки аркуш паперу, Карсон прочитав листа, в якому Уайлд, висловлюючи вдячність за сонет, підносить Дугласову красу, називаючи його новим утіленням Гіацинта. Карсонів голос був розрахований лише на відстань, що відокремлювала його від лави підсудних.
— Чи вважає містер Уайлд, що це — звичайний лист?
— Ні. Цей лист прекрасний. Його слід було назвати віршем у прозі.
— Виходить, цей лист незвичайний?
— Так, він єдиний.
— Ваші листи завжди були в такому стилі?
— Ні. Це було б неможливо. Такі речі не завжди щастить написати.
— Чи не пригадуєте ви інших листів того ж роду?
— Мої листи не належать до жодного "роду".
— Я питаю, чи писали ви коли-небудь в іншому місці щось подібне?
— Я ніколи не повторююсь. Карсон дістав новий аркуш.
— "Готель "Савой", набережна Вікторії, Лондон,— зачитав він. — Дорогий мій, твій лист був для мене такий солодкий, як червоний або ясний сік виноградного грона. Проте я й досі сумний і пригнічений. Бозі, не роби мені більше сцен. Це мене вбиває, це руйнує красу життя. Я не можу бачити, як гнів спотворює тебе, такого чарівного, такого схожого на юного грека. Я не можу чути, як твої губи, такі досконалі в своїх обрисах, кидають мені в обличчя всілякі паскудства. Волію (тут,— звернувся адвокат до судді,— йде кілька нерозбірливих слів, але я прошу свідка їх прочитати)... ніж бачити тебе засмученим, несправедливим, ненависним. Все-таки мені треба зустрітися з тобою якомога швидше. Ти божественна істота, яку я прагну, ти — геній краси. Але як це зробити? їхати мені до Солсбері? Мій рахунок тут складає 49 фунтів за цей тиждень. В мене також нова вітальня. Чому ж тебе немає тут, дороге, чудесне дитя? Я мушу їхати, а тут — ні грошей, ні кредиту, і в серці свинцевий тягар.
Твій Оскар"
— Чи вважає містер Уайлд, що це теж незвичайний лист?
— Все, що я роблю, незвичайне. Не думаю, що я міг бути ординарним.
— Попрошу вас пояснити ці кілька нерозбірливих слів. Уайлд кінчиками пальців узяв заяложений, брудний папірець.
— "Волію стати жертвою шантажу",— прочитав він і кинув аркушик на адвокатів стіл.
Настала хвилина мовчання. Карсон зважував у руці кинутий йому лист.
— Містер Уайлд заявив, що докори лорда Квінсбері не мають підстав. Чи підтверджує містер Уайлд свою заяву?
— Підтверджую.
Адвокат запитально глянув на суддю. Коллінз закрив теку і оголосив, що засідання відкладається на завтра.
Уайлда оточили друзі. Всі, сміючись, повторювали його відповіді.
Юрба повільно покидала залу з неясним відчуттям, що вони бачили Арієля перед судом Калібана. Єдиний, хто тото ж дня не міг примусити себе усміхнутися, був Оскар Уайлд.
— Ось куди приводять лихі шляхи,— говорив він безбарвним голосом. — Я опинився в самому серці Філістерії, оддалік від усього прекрасного, блискучого, неповторного й зухвалого. Побачите, я ще стану поборником доброї поведінки, пуританства в житті й моральності — в мистецтві.
На другий день вигляд у нього був такий, ніби в ньому раптом погасло світло. Зовні все було, як учора: карета, слуги в лівреях, свіжа квітка в бутоньєрці, але риси обличчя стали якимись плоскішими, розмитими, рухи були сонні, він ніби не володів руками, раз у раз сягав до кишені по цигарки. Королівський радник містер Карсон, загорнутий у складки своєї тоги, стежив за ним скромним, вичікувальним поглядом. Суддя кашлянув, але, перш ніж він устиг щось сказати, оборонець лорда Квінсбері швидко підхопився з місця і попросив, щоб йому дозволили поставити свідкові ще кілька запитань. Містер Коллінз ствердно кивнув. Адвокат дістав з теки паку паперів і підніс до очей перший з них.
— Чи знає містер Уайлд людину на прізвище Тейлор?
— Так.
— Бував він у вас?
— Так, бував.
— А ви бували у Тейлора на чаюванні?
— Так.
— Чи не приваблювала квартира Тейлора вашу увагу чимось незвичним?
— Там було гарно.
— Здається, вона завжди освітлювалася свічками, навіть удень?
— Можливо, але я цього не певен.
— Чи зустрічали ви там юнака на прізвище Вуд?
— Так, одного разу зустрічав.
— А чи бував на чаюванні Сідней Мейвор?
— Можливо.
— Що зв'язувало вас із Тейлором?
— Він був моїм другом, це розумний і добре вихований юнак.
— Чи знали ви, що Тейлор перебуває під наглядом поліції?
— Ні, не знав.
— Торік при облаві Тейлор був заарештований у закладі на Фіцрой-сквер, разом з якимсь Паркером.
— Я дізнався про це з газет.
— Це, одначе, могло бути приводом для розриву стосунків.
— Ні, Тейлор мені пояснив, що прийшов туди на танці і що поліція зразу ж відпустила його.
Карсон відкрив рота для нового запитання, але тут-таки його стулив. Запитання, мабуть, було особливо важке — в усякому разі, так можна було зрозуміти з його вагання, яке тривало, зрештою, всього кілька секунд.
— Мої відомості,— сказав адвокат,— дуже скупі. Вони зібрані поспіхом і можуть мати багато неточностей. Між іншим, тут ідеться про якісь обіди, на яких бували юнаки. Ці обіди буцімто влаштовував Тейлор за дорученням містера Уайлда.
— Це брехня! — І Уайлд звернувся до судді: — Мілорде, прошу захистити мене від подібних образ.
— Я не хотів вас ображати, містере Уайлд,— випередив суддю Карсон. — Я застерігав, що не маю точних відомостей. Такі деталі лишаються таємницею поліції. Моє запитання швидше могло б звучати так: скільки юнаків представив вам Тейлор?
— Всього їх було п'ятеро.
— Чи давали ви їм гроші, подарунки?
— Можливо.
— А вони? Чи давали вони вам щось?
— Ні, нічого.
— Серед тих п'яти, з якими вас познайомив Тейлор, чи був такий собі Паркер?
— Був.
— Ви вважали його своїм другом. Очевидно, так, якщо ви називали його Чарлі, а він вас Оскар. Скільки років було Паркерові?
— Я не проваджу статистики віку своїх знайомих^ 'Вивідувати? скільки років людині, яку зустрічаєш у товаристві, непристойно.
— Де ви зустріли його вперше?
— В день мого народження я запросив Тейлора в ресторан Кетнера, сказав, що він може привести з собою, кого захоче. Він прийшов з Паркером і його братом.
— Чи знали ви, що Паркер — лакей без місця, а його брат — грум?
— Ні, цього я не знав.
— Але ж ви знали, що в нього немає ніяких літературних чи артистичних нахилів і що він не є людиною високої культури. Що ж було у вас спільного з Чарлі Паркером?
— Мені подобаються люди молоді, яскраві, веселі, безтурботні, оригінальні. Не люблю розважливих і літніх. Я не визнаю суспільних розшарувань, і сам факт молодості, по-моєму, це таке диво, що я волію поговорити півгодини з юнаком, ніж відповідати на запитання королівського радника похилого віку.
В залі вибухнув сміх, і тривалий час його не можна було вгамувати. Коли замовкали перші ряди, із задніх накочувалась нова хвиля веселощів, неначе всі раптом зажадали вивільнитися з-під тиску гнітючої, моторошної години, яку вони просиділи, затамувавши дух. Адже з кожним новим прізвищем, яке виникало з паперів адвоката, повітря ставало дедалі важчим. Туманні, невловні, вони спливали, як привиди, затримуючись іноді лише на мить, на ту дрібочку часу, якої вистачає, щоб сказати "так",— єдине слово, що надавало їм видимість існування,— і знову відсувалися в тінь, і за ним ввижалися якісь стіни, адже вони кружляли орбітами чийогось життя і володіли силою вампірів, здатних це життя знищити. Було воістину щось схоже на спрагу в цих витягнутих шиях, пересохлих горлянках, запечених губах — захланність розбещеної і безжальної людської цікавості, що опинилась перед таємницею, яку несподівано розкрили.
Карсон навіть найменшим порухом не виказав, що почув цей жарт, який, відгукнувшись сміхом, кружляв навколо нього. Він спокійно перегортав папери, потім підняв очі і на хвилину затримав погляд на Уайлдовому обличчі, на тому місці, де біля коріння волосся виступила ледве помітна краплина поту.
— Чи наймав містер Уайлд квартиру на Сент-Джеймській площі?
— Так, з жовтня тисяча вісімсот дев'яносто третього року до квітня тисяча вісімсот дев'яносто четвертого року.
— Чи приходив туда Паркер на чай?
— Приходив.
— Чи давали ви йому гроші?
— Три чи чотири фунти — він скаржився, що сидить без грошей.
— А срібний портсигар на Різдво подарували?
— Подарував.
— Чи були ви в нього вдома якось уночі до пів на першу?
— Ні, не був.
— Чи посилали ви йому "прекрасні вірші в прозі"?
— Не думаю.
— Як ви сприйняли звістку про арешт Тейлора?
— Я був засмучений і написав йому про це.
— Коли ви познайомилися з Фредом Аткінсом?
— У листопаді тисяча вісімсот дев'яносто другого року.
— Чи знали ви, хто він?
— Можливо.
— Навіть у цьому ви не впевнені. Але ви, я гадаю, помітили, що він не літератор, не художник. Скільки йому було років?
— Дев'ятнадцять чи двадцять.
— Чи запрошували ви його в ресторан Кетнера?
— Здається, я зустрів його на обіді в Кетнера.
— Чи 6ув; присутній Тейлор на цьому обіді?
— Можливо.
— А згодом ви його ще зустрічали?
— Зустрічав.
— Ви були з ним у Парижі?
— Так, був.
— Коли ви зустріли вперше Ернеста Скарфа?
— У грудні тисяча вісімсот дев'яносто третього року.
— Відрекомендував його вам, здається, Тейлор?
— Так, Тейлор.
— Це, звичайно, відбувалося в тій квартирі на Сент-Джеймській площі?
— Немає потреби наголошувати на цьому так наполегливо, містере Карсон. У цій квартирі бувало багато людей, і таких людей, зустріч з якими була б честю для деяких королівських радників.
— Як ви можете це говорити, містере Уайлд? — втрутився містер А. Гілл і раптом почервонів — чи то від обурення, чи то під владним поглядом Карсона. Знову вернулися до Скарфа, а після кількох запитань сплила нова постать.
— Коли ви познайомилися з Мейвором?
— Тисяча вісімсот дев'яносто третього року.
— Прошу вас уточнити — мої записи з цього приводу не зовсім чіткі: чи одержував Мейвор від вас гроші або якісь подарунки?
— Портсигар.
Почувся дивний приглушений звук, щось на зразок короткого харчання.