І ви погодились?
— З якої б то речі? Адже це дурниці. Я засміявся.
— Мені, Джеку, не до сміху,— сказав Руперт.
— А ви не можете притягти їх до суду за наклеп?
— От про де я й радився з Парком. Він сказав, що, можливо, я виграю справу, але врешті моє ім'я і репутація все одно загинуть без вороття.
— Тягніть їх до суду!— войовниче вигукнув я. Руперт похитав головою.
— Джо цього не знесе.
Але ж вони брешуть. До суду їх!— повторив я, все ще трохи напідпитку.
Холодні* голубі очі Руперта з хвилину пильно розглядали мене, але він навіть не посміхнувся. Тільки знову похитав головою і похмуро мовив:
Нехай видають.
А як же Джо? і
Доведеться нам пережити це,— відповів Руперт.
і
Звичайно, я постарався, щоб і мене запросили в середу на обід, де мала бути Ніпа Водоп'янова. Ще ніколи будинок Руперта в Хемпстеді не мав такого урочистого вигляду, не був сповнений таким теплом і затишком, якими може потішити взимку старовинний лондонський особняк, коли цього захочуть господарі. М'який ворс новихкп-лимових доріжок на сходах пружнр вгинався під ногами, зручні старі меблі вилискували, наче непідвладні часу. Вікна були чисто вимиті, у каміні яскраво палав огонь, на стінах красувалися куплені Рупертом дорогі картини сучасних художників (останнім часом Руперт непомітно для себе захопився модним живописом), скрізь сяяли вишукані й дорогі світильники — недавнє надбання Джо,— а сервант з фамільною порцеляною, що коштувала величезні гроші, мав просто-таки розкішний вигляд. Багатий чайний сервіз уже був розставлений на столі поряд з величезним блюдом тоненьких, аж прозорих сендвічів, швейцарськими вазами з шоколадом, цілою горою заборонених у домі південноафриканських фруктів, оранжерейних персиків і винограду, силою-силенною квітів,г— і все це надавало старому будинку комфорту, багатства, надійності, доброго смаку, одвічного й неминущого суто англійського духу.
Ніна подзвонила по телефону й сказала, щоб Руперт не заїжджав по неї: вона затримується на нараді з питань авіасполучення і приїде на таксі. Але привезла її машина Радянського посольства, і ми з Рупертом побачили це з вікна другого поверху, де пили коктейль і розглядали свіжу тріщину, що з'явилася на стіні старого будинку. Ніна саме говорила щось шоферові, а потім подивилася навколо: на великий будинок на відлюдному пагорбі, на залізні ворота, розлогий сад з вогкими газонами, на голі дерева, чорні від вологи в зимових сутінках.
Коли російська машина поїхала і Ніна вже збиралася відчинити високу залізну хвіртку на розі садиби, до неї раптом підійшла якась жінка у чернечому вбранні й щось схвильовано заговорила; ми побачили, як здивовано розглядає її Ніна.
Потім черниця повернула від хвіртки и повела Ніну за собою.
— Що за чортівня!— вигукнув Руперт.
Ми трохи почекали, сподіваючись, що Ніна зараз повернеться. Але вона не поверталась, і ми кинулися вни#, а коли вже підбігли до дверей, Джо запитала нас:
— Що сталося?
— Нічого,— відказав Руперт.— Ми на хвилиночку. Вибігши за ворота, ми побачили Ніну & черницю, що
стояли навколішках просто па землі трохи вище по схилу. Потім вони встали й, жваво розмовляючи, піднялися якимись східцями. Ми обидва були надто заінтриговані, щоб втручатися, а жінки тим часом начебто потиснули руки одна одній. Черниця, всміхаючись до Ніни,, намагалася дати їй щось, а та відмовлялася. Та коли ми рушили до них, Ніна все ж узяла ту річ, потиснула черниці руку й квапливо збігла східцями, а черниця подалася в інший бік.
— Як це все розуміти?— вражено запитав Ніну Руперт. "~ То була католицька черниця!— відказала вода. І
— Я знаю. Але що сталося?
Я ще ніколи в житті не бачила черниць.
Але що там між вами було? Ми вже зайшли у хвіртку й простували бічною доріжкою до будинку. Ніна церемонно привіталася зі мною за руку, тоді випростала ліву долоню^ в якій тримала щось загорнуте в хусточку.
Черниця сказала мені, що коли йшла нагору, хрестик, якого вона носить па шиї, одірвався і впав просто в стічну канаву. То вона попросила мене подержати решітку, поки дістане його звідти. Дала свою рукавичку, щоб тримати ту залізяку і десь там у грязюці знайшла хрестик.
— Чому ви не покликали мене?
*~ Вона була така засмучена, і я розгубилась. Спочатку я навіть не зрозуміла її. А коли вона витягла з грязюки свій хрестик, то спитала мене, чи я не італійка. Я сказала: "Ні, я з Радянського Союзу". Тоді вона стала дуже приязна, почала вибачатися, потиснула мені руку й дала оце...— Ніна розгорнула хусточку й показала нам якийсь медальйон.
— Це святий Аптоеій,— сказав Руперт,, і ,ми зайшли у двері парадного ґанку.
— Що сталося?— запитала Джо, палко привітавшися з Ніною й поцілувавши її.
— Ніна допомагала черниці шукати хрестик, що впав у стічну канаву навпроти будинку Бауортера.
— Який незвичайний випадок,— мовила Джо до Ніни.— Але чому вона звернулася саме до вас?
— Мабуть, тому що нікого іншого поблизу не було, а сама вона пробувала його дістати, але не змогла,— Вона мала дуже засмучений вигляд.
Ніна була все ще під враженням тієї пригоди й звернулася до Джо:
— Пробачте, Джо, але де можна помити руки? І ось хусточку треба б випрати.
— Анджеліні буде цікаво про це почути,— сказала Джо, беручи брудну хусточку пучками пальців.
— Ніна ніколи в житті не бачила черниць,— пояснив я.
— А, ну звичайно,— мовила Джо.— Адже у вас в Росії їх немає.
Вона повела Ніпу нагору до ванни, щось голосно говорячи їй.
* * *
Мені важко відновити в пам'яті всі події того вечора, бо Джо, як видно, поставила собі за мету приголомшити Ніну багатством і матеріальними перевагами західного світу.
Коли ми сиділи перед вогнем і чекали, поки Джо з Ніною повернуться вниз, Руперт, дивлячись на стелю, похмуро промовив:
— Спальні просторі, у ванні одна стіна дзеркальна й їут же ціла виставка флаконів з ароматичними солями, парфумів, пудри...
Я засміявся, а Руперт тільки зітхнув, і ми мовчки чекали далі.
З'явилася Ніна й весело мовила "хелло", наче силкуючись погамувати почуття, яке по-зрадницькому виказували її очі. Але природна витримка завжди брала в ній гору, і вона похвалила чудовий англійський будинок Руперта.
— О, це все заслуга Джо,— недбало відповів він.— Адже це її будинок.
' До кімнати зайшла Тесе із спанієлем Фіджем.
— Тесе!— вигукнула Ніна.
Дівчинку заздалегідь попередили, щоб поводилась чем-• нЪ, але вона все забула й підбігла до Ніни так, наче тільки п'ять хвилин тому її бачила.
— Цей Фідж зовсім здурів,— сказала вона.— Він обмочив новий стілець Анджеліни.
Анджеліна саме внесла до кімнати великий піднос з чаєм; з грюкотом поставивши його на стіл, вона кинулась нагору зі словами:
(")ие! рогсо <іі сапе. Са^пассіа!
^---х---— —-------о---~—~-
Джо сердито гукнула щось їй навздогін, а потім і собі подалась нагору, й хвилин п'ять усе крутилося навколо Анджеліни, собаки й Тесе. Джо владно й голосно давала "якісь накази. Навіть мене це почало, нервувати, а Ніна, як я помітив, від усієї тієї сцени з собакою, служницею і дитиною стало зовсім не по собі. .
— Даремно ви берете все це надто близько до серця,— сказала вона Джо, бо та вже якось встигла дати зрозуміти, що клопочеться тільки задля Ніни.
— Цього вимагає елементарна чемність,— церемонно озвалася Джо.
Нарешті втрутився Руперт.
— Ну от що, Джо, годі вже елементарної чемності,— сказав він і, щоб не дати їй заперечити, спитав Ніну, як там Олексій.
— Тобто як його здоров'я?— додав квапливо.
— Значно краще,— відповіла Ніна, притишивши голос— Але ноги ще не згинаються, і ходить він дуже кумедно. Одначе вже знову літає.
Вона тримала Тесс за руки й замилувано дивилася па неї. Тоді сказала дівчинці, що привезла їй подарунок; то віддати його зараз чи почекати, поки Роланд вернеться із школи?
— Краще почекати,— відповіла Тесс.— Роланд дуже заздрісний. А що'воно таке?
— Казати не можна,— відповіла Ніна.— А хочеш, дам тобі зараз.
— Ні, почекаю,— рішуче мовила Тесс.— А я вас добре пам'ятаю. У вас був чорний пудель з кривою ніжкою, правда ж?
Тесе почала вигадувати, і Руперт уже хотів прийти на допомогу Ніні, але та взяла кривого пуделя на свою відповідальність.
— Правда,— мовила вона.-^— Я рада, що ти пам'ятаєш.
— А де тепер той цуцик?— підозріло спитала Тесе.
— Удома, вечеряє,— впевнено відповіла Ніна.
1 Свиня, а не собака. Паскуда! (Італ.) 112
і — Ніжка в нього одужала?
— Так.
— А котра була хвора?
— Права. Ми її добре вилікувдли.
Звичайно Джо терпіти не могла таких небилиць, що їх часто дозволяють дітям, але цього разу змовчала, бо Руперт пильно стежив за нею.
Роланд приїхав із школи у фольксвагенівському автобусі, і ми почули, як він жбурнув на підлогу в кухні сумку з підручниками й гукнув: "Я вже дома!" (Це призначалося не для нас, а для Анджеліни, щоб подавала обід). Я спостерігав за Ніною, чекаючи, що буде далі й що робитиме Джо.
Джо йуже любила сина. Відтоді, як усі вирішили, що Руперт загинув десь серед північної криги, хлопець пройнявся ранньою відповідальністю за матір, і вони ніколи більш не сварилися, що було досить дивйо, зважаючи на схильність Джо до безпричинних сварок. Але сьогодні в домі була інша жінка із чужої країни, жінка, що любила йогоГбатБка й доглядала самого Роланда ті кілька тижнів, яоли Руперт лежав хворий; що — втратила колись єдину дочку й не могла більше мати дітей, а тому прикипіла серцем до цього чемного англійського хлопчика так само, як і до його чемного англійського батька.
Роланд уже носив довгі штани і хоч потайки виховував у себе сильну вдачу, але був не від того, щоб при нагоді трохи похизуватися. Він чемно подав руку, злегка вклонився, мов французький дипломат, і поважно мовив:
— Здрастуйте, тітонько Ніно.
Той сентиментальний обраЪ, що зберігся в пам'яті Ніни, і її бажання знову побачити хлопчика, очевидно, перз-більшили для неї важливість цього моменту, і, здавалося, вона тепер не знала, як з ним поводитись,— чи, може, її просто бентежила присутність Джо.
— Здрастуй, Роланде,—серйозно відповіла вона.—Ну, як живеш?
— Дуже добре,-дякую.
Ніна взяла свою чорну сумку й відкрила її.
— Тепер я можу дати вам обом ваші подарунки,— сказала вона.— Ви не заперечуєте, Джо?
— Звичайно, ні.
Ніна дала кожному по невеликому пакуночку:1 Тесе одержала емальовану музичну шкатулку, що відкривалася 8 чотирьох боків і грала щораз іншу балетну мелодію, а Роланд — російський золотий годинник з календарем.