Він сів на нього й поїхав серед гучних криків дітей та жінок, які вимахували галузками пальм. Ось той день, про який мріяла людина з Каріота! Колись Іуда повірив у те, що Учитель на чолі озброєного і фанатичного народу, з короною на голові, настрашить римлян своєю всемогутністю... А тепер ця надія закінчується кумедним тріумфом виснаженого равві, приреченого на шибеницю,— людини, оголошеної поза законом, яка в оточенні отупілого простолюду суне просто в пастку. Вони можуть кидати плащі під ноги осляті й вітати Назарянина як Сина Давида і царя Ізраїлю; кожна їхня осанна додавала ще одну колючку до його тернового вінка, ще один кусник металу до тих нагайок, якими його бичуватимуть.
Фарисеї протестують: "Тобі не соромно? Скажи, нехай замовкнуть!" Тоді бідний тріумфатор, сидячи верхи на осляті, кидає їм величний виклик, у якому проявляється сам Бог: "Коли вони замовкнуть, кричатиме каміння!"
У світлі вранішнього сонця вже виднілися місто і храм. Христос не відводив од них погляду. Лазар викликав у нього перші сльози. Тепер же він плаче над цим містом. Він не проклинає його, він лише розкриває його страшну буду-чину і стогне з болю: "Якби ти в цей день зрозуміло те, що привело б до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима! Прийдуть на тебе дні, коли вороги твої валом оточать тебе, і обляжуть, і стиснуть звідусюди; вони розчавлять тебе і твоїх дітей, які будуть у тобі, і не зоставлять тут каменя на камені за те, що ти не зрозуміло часу, коли тебе відвідували".
ВЕЛИКИЙ ПОНЕДІЛОК
З наближенням свята Єрусалим наповнювався іудеями і навіть поганами. "Хто це?" — запитували. "Ми бачили його на власні очі. Він воскресив Лазаря у Витанії..."
Первосвященики радилися, як схопити його серед білого дня, в самій гущі цього фанатичного люду. Чи знає Іуда Іскаріотський, де ночує його Вчитель? Поки що, зійшовши з осляти, він перестав ховатися. "Пане,— просили деякі погани Филипа,— ми хочемо бачити Ісуса".
ЯКЩО ЗЕРНО НЕ ВМРЕ...
Саме тоді Ісус знаходився у притворі храму і оповіщав годину, коли прославиться Син людський. Яка похмура слава! За його словами, щоб перемогти, треба вмерти, а щоб урятувати життя — треба його загубити: "Пшеничне зерно, якщо воно не впаде на землю і не вмре, залишиться саме; якщо ж умре, то рясний плід принесе..." (Земля давна знає таємницю творчої самопожертви, покаянну силу страждання. Ця таїна вписана у саму природу).
По цих словах Ісус замовкає. Можна уявити собі, як його тремтяча рука ковзає з чола до очей, немовби для того, щоб не бачити за два кроки від себе дверей, розчинених у темряву: "Тепер душа моя стривожена. Що я скажу?" В ньом> бореться людина; ягнятко почуло бойню, воно пручається не хоче ступати далі: "Спаси мене, Отче, від цієї години!* Та він відразу ж оволодів собою: адже він прийшов задля ци> мук і цієї смерті. Тепер уже звертається не до народу, а де себе самого; щоб укріпитися в-силах, кидає переможний клич "Коли я врзнесусь від землі, я всіх притягну до себе". Усіх навіть тих, що катуватимуть його. Усіх і все, й очищене тілс Лазаря.
Йому докучали безглуздими запитаннями. Все вирішено він помре, але ніхто ще цього не зрозумів. Настали останні дні. Ніколи більше творець життя не торкнеться своїми ногами землі, не буде гладити рукави дитячі голівки, а їх зовсім не вражає ця неминучість! Знесилений і переможений, він лише повторював кволим голосом: "Я — світло! Ще деякий час світло з вами. Будьте синами світла".
ВІВТОРОК І СЕРЕДА
Увечері Ісус, як і обіцяв, переховувався у Витанії; так само робив і в наступні дні. Можливо, він не ночував у домі Лазаря, за яким уже давно стежили. Східний схил Олив-ної гори, де, як каже євангеліст Марко, переховувався Ісус, прилягав до Витанії.
У вівторок вранці він знову пішов дорогою на Єрусалим і, проходячи повз безплідну смоковницю, прокляв її, щоб сповістити, якою буде доля міста.
Однак вони щодня приходять до храму (як він уже втомився, а попереду ще муки і смерть!). Він знов розпочинає боротьбу, підтримуваний, здавалось би, усім народом. Фарисеям, які допитують його, наче злочинця, він наважується відповідати як їхній суддя. Проти хитрощів цих лисиць він інколи використовує свою божественну хитрість. Якщо запитують його: "Якою владою чиниш таке?", він відповідає запитанням: "Йоанове хрещення було від неба чи від людей?" Лисиці уникають прямої відповіді й бурмочуть: "Не знаємо...", бо якби відповіли: "Од людей", могли б викликати обурення народу, який шанував свого останнього пророка. А якби відповіли: "Від Бога", то він зауважив би їм: "Чому ж ви не повірили йому?" Отже, вони пробурмотіли, що не знають. Тоді Ісус переможно каже їм: "Тоді й я вам не скажу, якою владою роблю це".
Але народ зрозумів. Розлючені фарисеї відходять. Равві, задоволений перемогою, знову стає безпосереднім, як і в перші дні, розповідає притчі, і тепер кожен розуміє їхній сенс. Скажімо, чоловік, який має двох синів, відправляє одного працювати на винограднику; син відмовляється, але потім, покаявшись, іде. А другий відповідає: "Так, зараз іду!", але не пішов... Найпростіший слухач знає, що батько сім'ї — це Отець Небесний, а блудниці та митники, які покаялися,— це діти світла, фарисеї ж, які покорилися правді прилюдно, а в серці своїм потайки її зраджують, прокляті.
ВИНОГРАДАРІ-УБИВЦІ
Ось вони якраз повертаються. Тон Господа відразу змінюється, стає грізним. Саме для них, а не для учнів, придумав він цю притчу про виноградарів-убивць за три дні до своїх Страстей. Притча настільки смілива і прониклива, що первосвященики хочуть схопити його на місці; вони б так і зробили, якби не боялися народу.
Чоловік, який винайняв свій виноградник, посилає одного за одним слуг до виноградарів, щоб узяти належну йому частину вина, але ті б'ють посланців і проганяють. "Подумав тоді господар виноградника: "Що робити? Пошлю до них свого улюбленого сина; можливо, побачивши його, відчують повагу до нього". Та, уздрівши посланця, виноградарі заговорили між собою: "Це спадкоємець, уб'ємо його й заберемо собі спадщину". І, схопивши його, вивели геть з виноградника й убили".
Пророцтво, яке стосувалося такого близького майбутнього, мало би зворушити їхні серця: в ту хвилину улюблений Син звертається до виноградарів-убивць; уже на якомусь складі, де зберігаються шибениці, лежить хрест. Іуда призначає суму в тридцять динаріїв; Пілат читає донесення про ті заворушення, які викликає серед народу якийсь наза-ретський цілитель. І все ж цей знесилений уже шукач пригод, за яким невпинно чигає синагога і який тепер більше нікуди не дінеться, звертається до тих лисиць, які набили собі руку на Письмі, і тицяє їх мордами у текст: "Глянувши на них, Ісус сказав: "Хіба не читали ви ніколи в Письмі: "Камінь, що його відкинули будівничі, став каменем наріжним"? Хто на той камінь впаде.— розіб'ється; і на кого той камінь впаде — буде розчавлений".
Якщо в цю хвилину відбувалася на світі якась неймовірна подія, то це, безперечно, була сутичка назаретського пророка з єрусалимськими первосвящениками, яка діставала .загальний розголос. Вони не настрашились, але зрозуміли, що без римлян нічого не вдіють. В очах Риму богохульство не вважалося правопорушенням; треба було накликати на Ісуса підозру — ось смисл підступного запитання, яке поставили підіслані провокатори: "Чи дозволено платити кесареві податок, чи ні?"
ВІДДАЙТЕ КЕСАРЕВІ...
Двадцять років перед тим, у! час анексії країни Римською імперією, інший галилеєць на ймення Іуда відповів на це запитання негативно і був убитии разом зі своїми однодумцями. Хоч Ісус відповідає знаменитими словами: "Віддайте кесареве кесарю, а Боже — Богові", все одно у голгофській драмі, приготованій вічністю, він не домігся того, щоб римлянам належалась інша роль, аніж роль ката. Ізраїль використав їх, щоб принести у жертву Ісуса, однак жертва з самого початку належала йому. Рим в особі Пілата не знайшов нічого злочинного в Ісусі.
Але де закінчується влада кесаря і де починається влада Бога? Тут можна сперечатися безконечно. До того дня, коли це слово було вимовлене приреченим на смерть бідним бунтівним євреєм, кесар був божественним правителем, а боги належали імперії більше, аніж імперія богам. І ось несподівано постає над усякою тиранією могутність того, кого звільнена людина визнає своїм єдиним Володарем на землі й на небі. Людська свідомість і надалі буде зносити найгрізніші вияви насильства, але відтепер вона буде вільною: мученицьким стражданням буде підвладне лише тіло, а вся могутність держави упродовж віків виявлятиметься безсилою перед святою душею.
Розділ XXIV
ВДОВИНА ЖЕРТВА
Поєдинок синагоги з Сином людським на якийсь час переривається. Фарисеї більше ні про що його не запитують, щоб не ганьбитися перед народом. Терпеливо чекають, знаючи, що готується. Час від часу Назарянин провокує їх: "Чому кажуть, що Христос — син Давида? Давид його називає Господом, то як він може бути сином Давида?" Та вони ухиляються, готують йому криваву відповідь.
В очікуванні своєї години Син людський майже бездіяльний. Він розглядає людей, які заходять повз нього до храму; книжників у довгих тогах, котрим звідусіль кланяються за їхні безконечні молитви; вірних, що кидають свої грошові жертви у "труби". Притулившись до однієї з колон у притворі храму, Ісус сердито висміює фарисеїв, та одразу ж звору-шуеться, побачивши вдову, яка віддала Богові весь свій убогий скарб. Чого варта пожертва, яка ні в чому нас не обмежує? Можливо, ми ніколи нічого й не давали.
ПРОРОЦТВО ПРО ЗРУЙНУВАННЯ ХРАМУ І КІНЕЦЬ СВІТУ
Протягом цих останніх годин Ісус, здавалося, припинив боротьбу і дивився на перехожих; так сидів би у наш час на терасі* кав'ярні бунтівник, вистежений поліцією, знаючи, що його з хвилини на хвилину можуть арештувати. Жодне обличчя не привертало більше його уваги, і він зупинив свій погляд на храмі. Поряд почувся знайомий голос: "Учителю, яке гарне каміння! І як воно оздоблене! Яка будівля!" Ісус відповів:
— Настануть дні, коли з того, що ви бачите, не залишиться каменя на камені.
Ніхто з тих, що супроводжували його, не посмів щось сказати на це, а він тим часом, перейшовши Кедрон, який протікав біля підніжжя храму, піднімався на Оливну гору.