Південноморські оповідання

Джек Лондон

Сторінка 22 з 27

Я сам, як губернатор Піткерну, іноді що мандрую. Замолоду я багато попоїздив — часом на купецьких шхунах, а найбільше місіонерським бригом. Але тепер він од нас поїхав, і ми залежимо од тих суден, що пропливають повз наш берег. Іноді проходить їх тут чимало — з шість на рік. А як коли, то за цілий рік, або й довше, не пройде жодне. Ваша шхуна перша за сім місяців.

— То ви хочете, щоб я повірив… — почав помічник, та капітан втрутився в розмову:

— Годі вам. Ми тільки час марнуємо. Що ж його робити, містере Маккою?

Старий глянув своїми карими, ласкавими, як у жінки, очима в напрямку берега, потім погляд його, поблукавши по самотній скелі Піткерну, звернувся до матросів, що стояли на прові. А капітан з помічником слідкували за ним, знепокоєно чекаючи, що він скаже. Маккой не хапався. Він надумувався спокійно й спроквола, як людина, що над нею ніколи люто не збиткувалося життя.

— Вітру сливе нема, — промовив він нарешті,— а трохи далі проходить у західному напрямку швидка течія.

— Через те ми й підійшли з навітряного боку, — перепинив його капітан, охочий похвалитися своєю досвідченістю в морській справі.

— Авжеж, через це саме, — погодився Маккой. — І нині пливти проти течії ви не зможете, а коли б вам навіть і пощастило, то все одно тут нема мілини. Розіб'єте шхуну об скелі.

Він замовк. Капітан та помічник ззирнулися в цілковитому розпачі.

— Залишається тільки одне, — знов озвався Маккой. — До ночі вітер подужчає. Бачите онде пір'їсті хмарки та імлу з навітряного боку? Звідтіля, з південного сходу, й повіє дужий вітер. До Мангареви триста миль. Пливіть просто туди. Там є чудове ложе на вашу шхуну.

Помічник похитав головою.

— Ходімо в каюту, поглянемо на карту, — запропонував капітан.

В маленькій каюті на Маккоя війнуло задушним чадом. Струмочки невидимого газу боляче щипали за очі. Підлога була така гаряча, що він насилу стояв босими ногами. Він геть спітнів, озираючись майже з переляком. Те пекло вразило його. Аж дивно, що каюта й досі не загорілася. Він почував себе немов у велетенській печі, що от-от розгориться і поглине його, як травинку. Коли пін, піднявшії ногу, потер гарячою підошвою об штани, помічник злісно засміявся.

— Ми стоїмо на порозі до пекла, — промовив він, — Воно внизу, просто під нашими ногами.

— Ну її гаряче! — несамохіть скрикнув Маккой, обтираючи лице барвистою хусточкою.

— Ось Мангарева[34],— сказав капітан, нахиляючись до столу й показуючи чорну цятку на білій порожняві карні.— Але тут по дорозі є ще якийсь острів. Може, нам до нього попливти?

Маккой, і не глянувши на карту, пояснив:

— То острів Півмісяця[35]. Він безлюдний і підноситься над водою всього на два-три фути. Є лагуна, тільки до неї годі зайти. Ні, Мангарева найближчо придатне для вас місце.

— Отже, Мангарева, — озвався капітан, перебиваючи незадоволене мурмотіння свого помічника. — Скличте команду на корму, містере Конігу.

Матроси втомлено попленталися на корму. В кожному їхньому рухові видно було цілковиту знемогу. Вийшов послухати й кок із камбуза, а до нього прилучився юнга.

Коли капітан Девенпорт з'ясував матросам становище і оголосив свій намір пливти до Мангареви, знявся невдоволений гомін. Серед загального галасу чути було невиразні вигуки обурення, ба навіть прокльони. На хвильку вирізнився верескливий голос матроса-кокні, затлумлюючи інших:

— Аякже! П'ятнадцять день ми смажилися в цьому пеклі, а тепера він хоче, щоб ми знову пливли в море!

Капітан не міг їх утихомирити. Тільки присутність Маккоя, здавалося, вплинула на них, і вони потроху заспокоїлись, прокльони та нарікання вщухли. Весь натовп мовчки, сумно поглядав на зелені круті береги Піткерну, лише дехто тривожно вдивлявся в капітана.

Маккой лагідним, як подих леготу, голосом промовив:

— Капітане, мені вчулося, ніби хтось із натовпу сказав, що вони голодні.

— Авжеж! Ми також голодні,— одказав капітан, — за сьогодні та вчора я з'їв одного сухаря і шматочок лососини. Ми розділили між собою живність. Ми, бачите, довідавшись про пожежу, відразу позабивали всі двері до трюму, щоб огонь погас. А потім уже похопилися, що в коморі мало залишилося харчів. Та було запізно. Ми не ризикнули зайти до трюму. Вони голодні! Я теж за них не ситіший.

Він знову почав умовляти матросів, і знову почулися нарікання та прокльони, обличчя їхні скривилися, опановані тваринним жахом. До капітана підійшли другий і третій помічники й стали позад нього. Обличчя їхні були байдужі, без жодного виразу; здавалося, що цей заколот серед матросів наганяв їм просто нудьгу. Капітан Девенпорт запитливо скинув оком на першого помічника. Той тільки плечима знизав — нічого, мовляв, не вдієш!

— Ви самі бачите, — сказав капітан Маккоєві,— що ніяким побитом не змусити матросів, щоб вони полишили цю збавенну землю і знову подалися в море на охопленому пожежею судні. Понад два тижні перебули вони в плавучій домовині. Вони знемоглися, зголодніли, одне слово, досить набралися лиха на цій шхуні. Отже, ми прямуватимемо до Піткерну!

Вітер одначе ледве подихав. Підводна частина "Піренеїв" була вкрита водоростями та черепашками, і судно марно пробувало подолати дужу західну течію. Минуло дві години, а їх ще й однесло назад на три милі. Матроси працювали завзято, наче хотіли віддати суднові частку своєї сили і допомогти йому в боротьбі з ворожою стихією. Та чи правим галсом ішло судно чи лівим, його все далі й далі відносило на захід. Капітан неспокійно ходив по палубі, часто ставав, придивляючись до диму з-під помосту, стежив, звідки саме він виривається. Корабельний тесля раз у раз обходив палубу і, знаходячи яку шпару, старанно, якомога щільніше зашпакльовував її.

— Ну, то як ви гадаєте? — запитав нарешті капітан Маккоя, котрий, мов дитина, цікаво приглядався до того, що робить тесля.

Маккой позирнув на берег у дедалі густішій імлі, і сказав:

— Я гадаю, що краще було б їхати до Мангареви. Вітер уже дужчає, і ви там будете взавтра ввечері.

— А що, коли вогонь проб'ється з трюму? Це може статися кожної хвилини.

— Тримайте напоготові човни. Цей самий вітер прижене їх до Мангареви, коли й справді шхуна займеться.

Капітан Девенпорт на хвильку замислився, а потім запитав Маккоя. Не хотів би той почути цього запитання, хоч і знав, що так мусить статись.

— У мене немає карти Мангареви, — казав капітан. — І [а загальній карті це тільки маленька цятка. Я не знаю, як знайти вхід до лагуни. Чи не могли б ви поїхати а нами?

Маккой не здивувався.

— Гаразд, капітане, — відказав він так безжурно й просто, немов його запрошувано на який обід. — Я поїду з вами до Мангареви.

Знову скликано матросів на корму, і капітан, ставши на юті, звернувся до них зі словом:

— Ми зробили все, що могли, і все марно, самі бачите. Течія зносить нас на два вузли щогодини. Цей добродій — шановний Маккой, головний урядовець і губернатор острова Піткерн. Він поїде з нами до Мангареви. Отже, як бачите, становище не таке вже безнадійне. Він би нам цього не запропонував, коли б вважав, що йому тут загрожує смерть. Скажімо навіть, що він тут ризикує. Та коли він з власної волі прийшов до нас і згоден попробувати щастя, то невже ми не зважимось? Це ж наш обов'язок! Ну, що ви скажете про Мангареву?

Цього разу ніхто не обурювався. На всіх зробила належний вплив присутність Маккоя, його впевненість та спокій. Команда тихо радилась. Не було майже потреби переконувати матросів. Всі вони були однієї думки. За депутата обрали матроса-кокні. І він, гордий, що всі виявили такий героїзм, поблискуючи запально очима, вигукнув:

— А як же б то! Коли він згоден, то й ми згодні!

Матроси загули, потверджуючи його слова, і розійшлися по своїх місцях.

— Стривайте-но! — озвався Маккой до капітана, що одвернувся, щось наказуючи помічникові.— Я ще мушу поїхати на берег.

Містер Коніг, мов громом прибитий, витріщив очі на Маккоя — чи той, бува, не збожеволів?

— Поїхати на берег? скрикнув капітан. — А то чого? Таж ви на своєму човні й не добудетесь туди скорше, як за три години!

— Звісно, що так, — відказав Маккой, змірявши на око відстань до землі.— Тепер шоста година. Мені потрібно бути на березі на дев'яту. Народ не збереться раніш, як о десятій. Вітер почне дужчати вночі, отже, ви підпливете ближче до берега, а завтра світом заберете мене в собою.

— На бога, що ви собі надумали? — скипів капітан. — Нащо вам скликати народ? Хіба ви не бачите, що в нас під ногами вогонь бурхає?

Маккой був спокійний, як море літньої днини, що тиху його поверхню ніщо не може стурбувати.

— Що й казати, капітане, — мов той голуб, проворкував він, — я знаю, що ваша шхуна горить. Через те я й їду з вами до Мангареви. Але, щоб поїхати з вами, я повинен попросити дозволу. Так у нас ведеться. Губернатор залишає острів, тільки як станеться щось надзвичайне. Він тоді важить інтересами всього люду, отже, той має право або дозволити виїзд, або заборонити. Але вони дозволять, я знаю.

— Ви цього певні?

— Цілком.

— Ну, коли ви знаєте наперед, що дістанете дозвіл, то чого ж вам їхати? Подумайте, скільки ми згаємо часу — ціла ніч пройде!

— Так у нас заведено, — відказав Маккой, і оком не змигнувши. — Я губернатор і повинен дати відповідні вказівки на той час, коли мене не буде.

— Таж до Мангареви їхати всього двадцять чотири години, — завважив капітан. — Коли навіть вертатися назад вам доведеться проти вітру, і часу ви згаєте вшестеро більше, то й то вже будете вдома наприкінці тижня.

Маккой осміхнувся широко й привітно.

— На Піткерн заходить дуже мало кораблів, а як і заходять, то тільки ті, що пливуть із Сан-Франціско або з-поза мису Горн. Добро ще, як я повернуся через шість місяців! А може, мене не буде цілий рік, а то ще навіть доведеться їхати до Сан-Франціско шукати судна, що довезло б мене додому. Колись мій батько поїхав з Піткерну, думаючи повернутися за три місяці, а минуло два роки, поки ми його побачили. До того ж у вас мало харчів. Часом би випало пересісти на шлюпки, та ще як занегодиться, то багато днів мине, поки ви доберетесь до берега. А я вранці зможу вам привезти два човни харчів. Найкраще взяти сушених бананів. Коли вітер подужчає, прямуйте до берега: що ближче ви під'їдете, то більше я зможу вам привезти.

21 22 23 24 25 26 27