Коли тих бідолах виселять із перелюднених жител, вони перебираються десь далі до іншого закамарку; а через те, що вони переїжджають з усіма своїми пожитками вночі (один ручний візок вміщує всі їхні манатки та ще й сонних дітей), майже неможливо вслідкувати за ними. Якби Закон про громадську гігієну від 1891 року раптом спробували перевести в життя, на вулиці опинилося б дев'ятсот тисяч виселенців, і довелося б збудувати п'ятсот тисяч кімнат, щоб розмістити їх усіх у згоді з тим законом.
Убогі вулиці ззовні виглядають просто убогими, але за стінами домів ховається страшенний бруд, злидні та людські трагедії. Може, про трагедію, що я розповім, і бридко читати, але той факт, що вона могла статися, ще бридкіший.
На Девоншір-плейс, в Лісонгров, нещодавно померла стара жінка сімдесяти п'яти років. Слідчий заявив, що в кімнаті не виявлено нічого, крім купи старого дрантя, вкритого нужею. Його й самого обліпили паразити. Кімната була в жахливому стані, зроду він такого не бачив. Все суспіль укрила вошва.
Лікар заявив: "Небіжчиця лежала горілиць, сперта на камінові грати. На ній була сама сукня й панчохи. Тіло аж кишіло паразитами, і все шмаття в кімнаті було геть сіре від них. Покійна була страшенно худа й виснажена. Ноги її були всіяні виразками, до яких поприлипали панчохи. Причина тих виразок — покуси паразитів".
Один чоловік, присутній при розслідуванні, написав: "Я мав нещастя бачити тіло бідолашної жінки в трупарні, і ще й досі від спогаду про те жахливе видовище мене дрожем проймає. Вона лежала в трупарні така кощава, така виснажена, що це був просто лантух шкіри й кісток, її волосся від бруду взялося ковтюхами і було справжнім гніздом нужі. На її висхлих грудях повзали цілі сотні, тисячі, міріади паразитів".
Коли не гаразд, щоб так умерла ваша чи моя мати, то не гаразд, щоб і ця жінка, чия б вона не була мати, вмерла так.
Єпіскоп Вілкінсон, що був жив між зулусів, недавно заявив: "Жоден ватажок в африканському селі не дозволив би такого безладного спілкування юнаків і дівчат, старших і зовсім малих". Він мав на увазі тих дітей, що живуть в перелюднених кімнатах і в п'ять років знають усе, і багато такого, чого б їм краще зовсім не знати.
Лихої слави зажив той факт, що в гетто бідняцькі будинки дають більше зиску, ніж особняки багатіїв. Бідний робітник не тільки мусить жити, як худоба, але ще й платити за це відносно більше, ніж платить багатій за свої просторі хороми. Прошарок глитаїв-домовласників зміг виникнути лише завдяки конкуренції між голотою за житло. Людей більше, ніж житлової площі, і багато хто опиняється в робітному домі тому, що не може більш ніде знайти притулку. Будинки здають в оренду і перездають, і пере-перездають аж до кімнат і кутків.
"Здаю куток у кімнаті" — таке оголошення висіло недавно в одному вікні менш як за п'ять хвилин ходу від Сент-Джеймс-голу[45]. Пошлюся на авторитет преподобного Г'ю Прайса Г'юза, який заявив, що ліжка здаються за тризмінною системою, тобто на одне ліжко троє пожильців, і кожен користується ним по вісім годин, так що постіль ніколи не простигає; місце під ліжком теж винаймають за тризмінною системою. Санітарна служба вже не дивується, стикаючись із такими, наприклад, випадками: в одній кімнаті об'ємом у 29 кубічних метрів мешкають три дорослі жінки на одному ліжку і ще дві під ліжком; а в кімнаті на 47 кубічних метрів — дорослий чоловік з двома дітьми на ліжкові та ще дві дорослих жінки під ліжком.
А ось типовий приклад кімнати, що експлуатується за більш респектабельною, двозмінною системою. Вдень її займає молода жінка, що ночами працює в готелі. О сьомій вечора вона звільняє кімнату, а приходить підсобник муляра, що господарює тут до сьомої ранку.
Преподобний В. Н. Дейвіс, священик у Спітелфілді, провадив перепис по деяких провулках у своїй парафії. Він свідчить таке:
"В одному провулку десять домів — 51 кімната, майже всі 8 на 9 футів — і живе там 254 чоловіка. Тільки в шести випадках живуть по двоє на кімнату; вся решта живе від 3 до 9 на кімнату. На іншому подвір'ї шість домів, — 21 кімната і 84 мешканці, — знов-таки число пожильців в одній кімнаті подеколи становить шість, сім, вісім та дев'ять. В одному будинку на 8 кімнат 45 мешканців — в одній кімнаті містяться дев'ятеро, в одній восьмеро, у двох по семеро, а ще в одній — шестеро".
Таке перелюднення в гетто зумовлене зовсім не вподобаннями, а безвихіддю. Близько п'ятдесяти відсотків робітників сплачують від чверті до половини свого заробітку за помешкання, що в більшій частині Іст-Енду становить 4–6 шилінги за кімнату в тиждень. Отже, кваліфікований механік, заробляючи тридцять п'ять шилінгів на тиждень, змушений п'ятнадцять з них віддавати за дві-три миршавих комірчини і зі шкіри пнутися, аби зліпити в них сяке-таке подобенство родинного життя. А комірне все росте. На одній вулиці в Степні тільки за два роки воно підскочило з 13 до 18 шилінгів; а в Уайтчепелі двокімнатні будиночки, які ще недавно винаймалися за десять шилінгів, тепер винаймаються за 21 шилінг. На сході, заході, півночі й півдні міста житло дорожчає. Якщо земля коштує 20– ЗО фунтів за акр, то мусить же хтось платити й землевласникові!
Депутат В. С. Стедмен, виступаючи в палаті громад, розповів про долю своїх виборців таке:
"Сьогодні вранці мене біля дому зупинила одна вдова. У неї на утриманні шестеро дітей, а плата за будинок, де вона живе, сягає чотирнадцяти шилінгів у тиждень. Вона заробляє на життя, здаючи той дім пожильцям та ходячи щодня прати й прибирати. Ця жінка зі слізьми в очах сказала мені, що землевласник підвищив комірне до вісімнадцяти шилінгів. Що їй діяти? В Степні нема вільного житла. Скрізь повно й переповнено".
Зверхність одного класу може базуватись тільки на виродженні іншого класу; а робітникам, загнаним до гетто, не уникнути виродження. Утворюється куца, плюгава порода, разюче відмінна від своїх панів, якийсь просто-таки вуличний набрід, кволий та апатичний. Чоловіки з фізичного боку виглядають карикатурами на справжніх чоловіків, а жінки та діти, бліді й малокровні, з темними смугами попід очима, погорблені й корякуваті, ще замолоду тратять усю красу й привабливість.
Та ще гірше те, що люди в гетто покинуті напризволяще — вони звиродніла порода, полишена вироджуватись і далі. Щонайменше сто п'ятдесят років виснажувалася ця порода, втрачаючи своїх найкращих представників. Дужі й відважні, заповзяті й честолюбні виїздили до нових, вільніших, кутків земної кулі творити нові країни та нації. Недолугі, кволі духом, слабі на голову чи нетверді в руках, як і морально розкладені та врозпачені — ці лишалися продовжувати рід. І знов-таки рік у рік найліпше, що вони породжували, в них забирали. Тільки виросте статурний, дужий чоловік, його одразу ж вербують до війська. Солдат, кажучи словами Бернарда Шоу, "виглядає героїчним та патріотичним оборонцем своєї вітчизни, але насправді це безталанний бідолаха, що його злидні примусили продатись на гарматне м'ясо за нормальний харч, притулок і одяг".
Постійний відбір найкращих з-поміж робітників виснажив тих, що лишалися, і здебільшого ці жалюгідні звироднілі покидьки в гетто спускаються на самісіньке дно. Життєві соки вичавлено в цього племені і розплюскано кров'ю та нащадками по всій землі. Зостався тільки непотріб, ізольований від решти людей і змушений варитись у власному соку. Ці покидьки втрачають подобу людську, поволі стваринюючись. Коли вони вбивають, то, заподіявши смерть, отупіло віддаються представникам влади. В їхніх злочинах нема й сліду відваги. Штрикне свого дружка тупим ножакою або огріє чавунним казаном по голові і сидить чекає на поліцію. Бити жінок — це чоловічий привілей у подружньому житті. Носять вони якісь незвичайні, ковані залізом і міддю черевики, і, нагородивши матір своїх дітей синцем-другим під очима, чоловік збиває її з ніг і топче далі ногами, чисто, як ковбойський жеребець гримучу змію.
Жінка в нижчих прошарках гетто така сама раба свого чоловіка, як індіянка-скво. Щодо мене, то я на місці тої жінки волів би ліпше бути індіянкою. Чоловіки економічно залежать від своїх хазяїв, а жінки від чоловіків. Як вислід — жінка дістає ті стусани, що їх чоловік мав би надавати своєму хазяїнові, і вона не годна нічим тому зарадити. Має діти, а чоловік же годувальник, то й не сміє вона засадити його до в'язниці, щоб самій голодувати "малечею. Якщо такий випадок потрапляє до суду, то рідко щастить домогтися свідчень: звичайно потоптана жінка заходиться слізьми і благає суддю відпустити її чоловіка заради діток.
Жінки перетворюються на верескливих мегер або занепадають духом і робляться покірними, мов собаки, втрачаючи рештки гідності й самоповаги та безоглядно поринаючи все глибше в безодню руїни.
Часом мене самого лякають мої узагальнення щодо масових злиднів у гетто і мені здається, що я стою занадто близько до картини і не бачу перспективи. В такі хвилини я вважаю за корисне вдатися до чужих свідчень, щоб довести самому собі, що то не просто в мене розходилися нерви й замакітрилось у голові. Фредерік Гаррісон[46] завжди справляв на мене враження людини стриманої та врівноваженої, і ось що він пише:
"Для мене принаймні досить є підстав засудити сучасне суспільство, як майже те саме рабство й кріпацтво, в разі назавжди закріпиться сьогоднішнє становище. А саме, що дев'яносто відсотків фактичних продуцентів багатства не мають хати, хіба що на тиждень; не мають ні клаптя землі, ні бодай власної кімнати; не мають ніяких цінностей, хіба що купу старого манаття, яке можна все вмістити на одному візку; тижневого заробітку їхнього ледве вистачає, щоб підтримати снагу в тілі, та й заробіток той непевний; мешкають вони здебільшого в таких закапелках, що добрий господар свого коня б там не поставив; від повних злиднів їх відділяє така тонка грань, що один місяць безробіття, хвороба чи які несподівані витрати — і вони вже лице в лице з голодом… Це звичайні умови, що в них живе пересічний робітник у місті й на селі, та ще нижче маємо чималий загін нужденних паріїв, охвістя промислової армії, — щонайменш одну десяту всього пролетаріату, нормальним станом якої є найжахливіші злидні.