Він знайшов те, що шукав, у третій з відчинених ним шафок, позначеній викарбуваним на пластиковій стрічці прізвищем МАРКІ. На верхній полиці, визираючи з коричневого паперового пакета, лежав обід містера Маркі – сендвіч "субмарина"[134]. На нижній полиці акуратно, рядком, стояли повсякденні туфлі містера Маркі. Між полицями на одному гачку висіла проста біла сорочка і ремінь. З кобури на ремені стирчала рукоять службового револьвера містера Маркі.
Креґ розстібнув кобуру і витяг зброю. Він мало розумівся на зброї – на його око, це міг бути і 32-й, і 38-й, і навіть 45-й калібр, – але дурнем він не був, а отже, кілька секунд пововтузившись з револьвером, зумів відкинути барабан. Усі шість гнізд були заряджені. Він повернув барабан на місце, злегка кивнув, почувши "клац", а потім уважно обстежив район курка й обидва боки рукояті. Креґ шукав собачку запобіжника, але такого там, схоже, не було. Він поклав палець на спусковий гачок і трішки натиснув, поки не побачив, що курок разом з барабаном злегка ворухнулись. Креґ кивнув, задоволений.
Він розвернувся, і враз, без попередження, Креґа вдарило найпотужнішим за все його доросле життя відчуттям самотності. Револьвер ніби поважчав, і рука, що його тримала, повисла. Тепер Креґ стояв з понуреними плечима, портфель обвис у його правій руці, а револьвер аеропортівського охоронця – в лівій. На обличчі застиг вираз крайньої, приниженої жалюгідності. І раптом йому навіявся один спогад, дещо таке, про що він не думав багато років: Креґ Тумі, дванадцятирічний, лежить, здригаючись, у ліжку і гарячі сльози течуть по його обличчю. В іншій кімнаті гучно грає стереосистема і його матір фальшиво гуде, підспівуючи п'яним голосом Мерріллі Раш[135]: "Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бі… просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі…"
Лежить там у ліжку. Здригається. Плаче. Не дозволяючи собі ані звуку. І думає: "Чому ти не можеш любити мене, не даси мені спокою, матусю? Чому ти не можеш просто любити мене і не даси мені спокою?"
– Я нікому не бажаю зла, – пробурмотів крізь сльози Креґ Тумі. – Я не бажаю, але це… це нестерпно.
У протилежному кінці кімнати висіли телемонітори – всі безживні. Якусь мить, поки він на них дивився, правда про те, що відбулося, що досі відбувається, намагалася вдертися в Креґа. Був момент, коли вона майже прорвалася крізь складну систему його невротичних захисних щитів до того бомбосховища, в якому він проживав своє життя.
"Усі померли, Креґґі-Веґґі. Весь світ вимер, окрім тебе і людей, які летіли в тому літаку".
– Ні, – простогнав він, падаючи на один зі стільців, що стояли довкола покритого пластиком кухонного столу в центрі кімнати. – Ні, це не так. Це зовсім не так. Я відкидаю цю ідею. Я абсолютно її відкидаю.
"Ленґоліери були тут, і вони повернуться, – включився його батько. Як завжди, поборовши голос матері. – Тобі краще вже зникнути звідси, коли вони з'являться… бо сам знаєш, що трапиться".
Авжеж, він знав. Вони зжеруть його. Ленґоліери зжеруть його цілком.
– Але я не бажаю нікому зла, – повторив він тужливим, безутішним голосом.
На столі лежала надрукована на мімеографі копія графіка чергувань. Креґ відпустив портфель і поклав револьвер на стіл поряд з собою. Він узяв той графік чергувань і якусь мить дивився на нього незрячими очима, а потім з лівого боку аркуша почав відривати довгу смужку.
Ри-ип.
Невдовзі, коли купка тонких смужок – мабуть, найтонших з усіх! – почала накопичуватися на столі, Креґ уже був загіпнотизованим. Але навіть тоді холодний голос батька не зовсім його полишив.
"Сам знаєш, що трапиться".
Розділ 5
Книжечка картонних сірників. Пригоди сендвіча з салямі. Черговий приклад дедуктивного методу. Аризонський Юдей грає на скрипці. Єдиний звук у місті.
1
Крижану тишу, яка застигла після застереження Дайни, розбив зрештою Роберт Дженкінс:
– У нас є певні проблеми, – почав він сухим голосом лектора в аудиторії. – Якщо Дайна щось чує – а після того чудового доказу, який вона нам щойно продемонструвала, я схильний вірити, що вона дійсно щось чує, – нам варто було б знати, що воно таке. Ми не знаємо. Це одна проблема. Брак пального в літаку – це друга проблема.
– Там стоїть "727-й", – сказав Нік. – Затишно припасований до перехідного хобота. Браяне, ви вмієте на такому літати?
– Так, – відповів Браян.
Нік розвів руками в бік Боба і знизав плечима, немов говорячи: "Ось так: один вузол уже розв'язано".
– Припустімо, ми дійсно злетіли знову, і куди нам тоді летіти? – продовжив далі Дженкінс. – Ось вам і третя проблема.
– Геть, – моментально вставила Дайна. – Геть від цього звуку. Ми мусимо забратися геть від цього звуку і того, що його створює.
– Скільки в нас ще часу, як ти вважаєш? – м'яко запитав Браян. – Скільки часу до того, як воно дістанеться сюди, Дайно? Взагалі, маєш бодай якесь уявлення?
– Ні, – відповіла дівчинка з безпечного кола рук Лорел. – Я думаю, воно все ще далеко. Я думаю, час ще є. Але…
– Тоді я пропоную нам зробити саме те, що пропонував містер Ворік, – сказав Боб Дженкінс. – Давайте перейдемо до ресторану, трохи чогось перекусимо й обговоримо, як нам діяти далі. Їжа дійсно справляє благотворний вплив на те, що месьє Пуаро полюбляв називати маленькими сірими клітинами.
– Нам не варто затримуватися, – нервово промовила Дайна.
– П'ятнадцять хвилин, – сказав Боб. – Не більше. І навіть у твоєму віці, Дайно, ти мусила б знати, що корисним діям завжди мають передувати корисні роздуми.
Алберт раптом второпав, що в автора детективів є власні причини, щоби піти до ресторану. Маленькі сірі клітини містера Дженкінса перебували в бездоганному робочому стані – чи, принаймні, йому вони здавались такими, – а після лячно проникливої оцінки письменником їхньої ситуації на борту літака Алберт щонайменше був готовий повірити йому авансом.
"Він хоче нам щось показати, або довести нам щось", – подумав хлопець.
– Напевне, ми ж іще маємо п'ятнадцять хвилин? – прохально запитав він.
– Ну… – нехотя відповіла Дайна. – Гадаю, так.
– Чудово. Отже, вирішено, – бадьоро відгукнувся Боб. І подався через залу в бік ресторану так, ніби вважав само собою зрозумілим, що інші вирушать слідом за ним.
Браян з Ніком перезирнулися.
– Нам краще піти за ним, – тихо сказав Алберт. – Я думаю, він діло знає.
– Якого роду діло? – перепитав Браян.
– Я точно не знаю, але, гадаю, там мусить бути щось таке, що варто з'ясувати.
Алберт вирушив услід за Бобом; Бетані слідом за Албертом, а інші потягнулися за ними, Лорел вела Дайну за руку. Дівчинка була дуже блідою.
2
Ресторан "Дев'яте небо" насправді виявився кафетерієм з повною напоїв і сендвічів вітриною-холодильником углибині та стійкою з іржостійкої сталі, що тягнулася перед довгим, з багатьма секціями тепловим столом. Усі секції були порожніми і сяяли чистотою. Ні плямки жиру не було на грилі. Склянки – оті тривкі, характерні для кафетеріїв гранчасті склянки – були складені акуратними пірамідами на дальніх полицях разом з широким вибором іншого, не менш тривкого кафетерійного посуду.
Роберт Дженкінс стояв біля каси. Коли ввійшли Алберт з Бетані, він спитав:
– Бетані, можна мені ще одну сигарету?
– Ух ти, та ви справжній халявщик, – відгукнулась вона, але добродушним тоном. Діставши пачку "Мальборо", вона витрусила сигарету. Боб її взяв, але, коли Бетані простягнула йому сірники, зупинив її руку.
– Я краще скористаюся якимсь з оцих, гаразд?
Біля касового апарата стояла ваза, повна картонних книжечок сірників з рекламою бізнес-школи "Ласел"[136]. Маленька табличка біля вази повідомляла: "ДЛЯ НАШИХ НЕЗРІВНЯННИХ ДРУЗІВ"[137]. Боб взяв звідти книжечку, розгорнув її і відірвав один сірник.
– Звісно, – погодилась Бетані. – Але навіщо?
– От це ми зараз і спробуємо з'ясувати, – відповів Дженкінс. Він поглянув на інших. Вони стояли поряд півколом, спостерігали – всі, окрім Руді Воріка, котрого вже занесло вглиб робочої зони, де він уважно інспектував вміст вітрини-холодильника.
Боб креснув сірником. Той залишив якийсь білий мазок на чиркалі, але не загорівся. Він креснув ним знову з тим самим результатом. На третій спробі картонний сірник погнувся. Та й більша частина його головки все одно стерлася.
– Так, так, – промовив Боб тоном, абсолютно позбавленим здивування. – Я припускаю, що вони відсиріли. Нумо, спробуймо книжечку з дна, гаразд? Там вони мусять бути сухими.
Він зарився на дно вази, розсипавши на стійку кілька картонних книжечок. На око Алберта, всі вони мали абсолютно сухий вигляд. За спиною в хлопця знову скинулися очима Браян з Ніком.
Боб виловив книжечку сірників, відірвав один і спробував його запалити. Той не загорівся.
– Псячий син, – вилаявся Дженкінс. – Схоже на те, що щойно ми відкрили ще одну проблему. Я можу позичити ваші сірники, Бетані?
Дівчина подала їх без жодного слова.
– Зачекайте хвильку, – промовив повагом Нік. – Що ви наразі відкрили, друже?
– Тільки те, що ця ситуація має ширші наслідки, ніж нам спершу уявлялося, – сказав Боб. Очі в нього залишалися доволі спокійними, проте обличчя, з якого вони дивилися, виглядало змарнілим. – І ще в мене є думка, що ми могли припуститися однієї великої помилки. Що є досить зрозумілим, зважаючи на обставини… але допоки ми не виправимо наше уявлення стосовно даного предмета, мені не віриться, що ми зможемо добитися бодай якогось прогресу. Я назвав би це аберацією перспективи.
До них уже неспішно вертався Ворік. Він вибрав собі якийсь сендвіч в упаковці й пляшку пива. Схоже було, ці придбання його значно підбадьорили.
– Колеги, що відбувається?
– Та хай йому трясця, якщо я знаю, – сказав Браян, – але мені воно не дуже подобається.
Боб Дженкінс витяг сірник з книжечки Бетані й креснув ним. Той загорівся з першої спроби.
– Ага, – промовив він і підніс полум'я собі до сигарети.
Запах диму здався Браяну неймовірно разючим, неймовірно солодким, і за мить роздумів знайшлася й відповідь: це був єдиний запах – якщо не рахувати слабеньких повівів лосьйону для гоління від Ніка Гопвела та парфуму від Лорел – який він відчував. Тепер, коли він про це подумав, Браян усвідомив, що він також чує запах поту своїх супутників.
Боб усе ще тримав у руці палаючого сірника.