Мертва зона

Стівен Кінг

Сторінка 22 з 82

Пригадався один давній пікнік за містом, йому було тоді сім чи вісім років, він сів на траву й уперся рукою в щось тепле і слизьке. А придивившись, побачив, що то червиві рештки бабака, який пролежав під лавровим кущем весь гарячий серпень. Він тоді аж закричав, та й оце тепер мало не скрикнув, тільки тепер гидливе відчуття швидко минуло, розвіялося, поступившись місцем подиву. Як він дізнався? Доторкнувсь до мене — і враз дізнався.

Та потім у ньому на повен голос заговорила набута за двадцять років освіта, і він відкинув геть цю нісенітну думку. Йому було відомо чимало випадків з коматозними пацієнтами, які, прокинувшись, знають багато чого з того, що відбувалося навколо, поки вони лежали в комі. Як і при більшості хвороб, при комі все залежало від ступеня ураження організму. Джонні Сміт ніколи не перетворювався на людиноподібну рослину, його електроенцефалограма ніколи не наближалася до фатальної прямої — а то б Браун не розмовляв з ним тепер. Часом коматозний стан трохи скидався на перебування за поляроїдним склом. Збоку здавалося, ніби пацієнт уже зовсім неживий, а тим часом його органи чуттів і далі виконували свої функції, тільки слабше й повільніше.

Повернулася Марі Мішо.

— З неврологією все погоджено, а доктор Вейзак уже їде.

— Мабуть, Семові доведеться відкласти зустріч з містером Смітом до завтра, — сказав Браун. — Я хотів би ввести йому п'ять міліграмів валіуму.

— Не треба мені заспокійливого, — озвався Джонні. — Я хочу вирватися звідси. Я хочу знати, що зі мною сталося!

— Трохи згодом ви про все дізнаєтесь, — сказав Браун. — А зараз найважливіше, щоб ви відпочили.

— Я відпочиваю тут уже чотири з половиною роки!

— Отож іще дванадцять годин не зроблять погоди, — невблаганно мовив Браун.

За кілька секунд сестра протерла передпліччя Джонні спиртом і зробила укол. Він майже одразу став засинати. Браун і сестра наче виросли вдвоє.

— Скажіть мені принаймні одне, — попросив він. Голос його ніби долинав з далекої далини. Те, про що і він хотів спитати, раптом здалось йому страшенно важливим. — Ота ваша ручка... Як вона називається?

— Оця? — Браун показав її з величезної висоти свого зросту. Голубий пластмасовий корпус, волокнистий кінчик. — Вона називається фломастер. А тепер спіть, містере Сміт.

І Джонні заснув, але це слово ввійшло з ним і в сон, мов якесь містичне заклинання, сповнене ідіотського змісту: фломастер... фломастер... фломастер...

5

Герб поклав телефонну трубку і дивився на неї. Дивився довго. У вітальні гримів телевізор, увімкнений майже на повну гучність. Орол Робертс просторікував про футбол і про цілющу любов Ісуса. Як він пов'язував між собою ті дві матерії, Герб не вловив, бо саме тоді задзвонив телефон. Голос Орола звучав лунко й піднесено. Передача наближалася до кінця, і Орол ось-ось мав пообіцяти глядачам, що й їх чекає попереду щось добре. Як видно, Орол таки не брехав.

"Мій хлопчик", — подумав Герб. Тим часом як Віра благала в бога чуда, він сам молився про те, щоб його син помер. Виходить, бог зглянувся на Вірині молитви.

До чого ж усе йдеться і що тепер буде з ним? А як це вплине на неї?

Він зайшов до вітальні. Віра сиділа в своєму кріслі, її ноги в м'яких рожевих капцях спочивали на подушечці. На ній був старий сірий халат. Вона гризла хрустку кукурудзу просто з дротяного кошичка, в якому смажила її. Після нещастя із Джонні Віра набрала майже сорок фунтів ваги, і тиск у неї катастрофічно підскочив. Лікар радив їй медикаментозне лікування, а Віра вперто відмовлялася: мовляв, коли Господь бог хоче, щоб у неї був високий тиск, то хай так і буде. Одного разу Герб зауважив, що вона ж приймає таблетки, коли в неї болить голова, і Господь бог проти того не заперечує. Віра відповіла на це своєю найсолодшою страдницькою усмішкою і вдалася до найпотужнішої зброї — мовчання.

— Хто там дзвонив? — спитала вона, не відводячи очей від телевізора.

Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди "Ен-Еф-Сі" і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:

— ...і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули...

Герб вимкнув телевізор.

— Герберте! — Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. — Я ж дивлюся! Там же...

— Джонні прокинувся.

— ...Орол Робертс і...

Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.

— Джонні... — Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. — Джонні... Наш Джонні?

— Так. Він майже п'ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались... не тимчасове прояснення... Він доладно говорить, може рухатись.

— Джонні прокинувся?

Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з'їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.

— Віро! Тобі недобре?

— О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя... мій Джонні... ти повернув його мені... я знала, що так буде... мій Джонні... любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні... Джонні... Джонні!.. — Голос її підвищився до істеричного крику.

Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу — тим самим телефоном і в тому самому кутку.

"В кутку чи в гаплику", — майнула в Герба безглузда думка.

— О Господи мій Ісусе... о Джонні... це чудо, я ж казала, чудо...

— Замовкни, Віро!

Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.

— Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?

— Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.

— Твої очі це казали! — закричала вона. — Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?

— Ні, — відповів він. — Здається, ні.

— Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. — Віра підвелася з крісла. — Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це... — Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, — як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.

Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.

— Віро...

— Треба сказати йому про боже призначення...

— Віро...

Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.

Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.

— Ти скажи Джонні, що любиш його... що ти молилася, чекала, сподівалася... Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п'ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.

— У тебе? — Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.

— Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе...

— Я скажу йому те, що повинна сказати!

— ...й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав'язувати свої погляди.

— Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!

— Я користуюся своїм правом батька Джонні, — суворо мовив Герб. — І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?

Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.

— Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв'язки, і то як він захоче, — про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір'ю.

— Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!

— Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.

Віра пильно дивилася на нього, побліднувши і вся тремтячи. В очах її боролися радість і лють.

— А тепер одягайся, — сказав Герб. — Нам треба їхати.

Всю довгу дорогу до Бангора вони мовчали. Щастя, яке мало б поєднати їх, не було. Була тільки палка, войовнича радість у душі Віри. Вона сиділа виструнчившись, тримаючи на колінах Біблію, розгорнуту на двадцять третьому псалмі.

6

О чверть на дев'яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:

— Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?

— Так, звичайно, хочу.

Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п'ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.

Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.

— А як вони на вигляд? Я маю на увазі...

— Вигляд у них чудовий.

— Еге. Добре.

— Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.

— Це розпорядження доктора Брауна?

— І доктора Вейзака.

— Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.

Марі видимо вагалася.

— Щось іще? — спитав Джонні.

— Та ні...

19 20 21 22 23 24 25