чить ще одну модну картинку з вродливим личком. Він пішов, збираючись провести вечір легковажно й весело і зараз же назавжди забути випадкове знайомство. І раптом він побачив жінку, юність і краса якої причарували його. В лагідному погляді Керрі не було й сліду корисливості полюбовниці, в її несміливих манерах не було нічого, що хоч трохи скидалося б на спритність куртизанки. Він одразу зрозумів, що помилився в своїх передбаченнях, що це бідолашне створіння потрапило сюди через якісь скрутні обставини. Він зацікавився нею, сповнений співчуття, щоправда, не зовсім безкорисливого. Бажання здобути її прихильність пов'язувалося з переконанням, що з ним їй буде краще, ніж з Друе. Ніколи ще, скільки він жив, Герствуд нічому так не заздрив, як цій перемозі свого приятеля-комівояжера.
Керрі, безумовно, була морально вища від Герствуда, як вона була розумніша за Друе. Від неї ще віяло свіжим духом полів, в її очах ще не згас відблиск сільського сонця. Тут годі було знайти підступність або зажерливість. Власне, вона мала до цього природжені нахили, але все, що-її оточувало, сповнювало її таким зачудованням, в ній прокидалося стільки бажань, що вона ще не могла стати користолюбною. Її вражала незбагненна складність життя цього величезного міста. Цвіт юності відчув у ній Герствуд. Вона вабила його| як свіжий плід, який він сам зірвав би з дерева. В її присутності він ніби перегосився із спеки літнього дня під повів весняного вітерця.
Зоставшись після описаної сцени сама, не маючи з ким порадитись, Керрі довго сушила собі голову, доходячи найдивніших висновків; нарешті ці марні зусилля втомили її і вона облишила їх. Вона розуміла, що дечим зобов'язана Друе. Це ж було ніби вчора — він допоміг їй у скруті й розпачі. Керрі мала до нього найкращі почуття. Вона віддавала належне його вроді, його благородству, а коли його не було поруч, вона навіть забувала, який він егоїстичний. Та все ж таки вода це почувала, щоб їх єднали якісь міцні зв'язки, які віддаляли б її від інших, чоловіків. Уся його поведінка не давала підстав для таких думок — очевидно, він і не хотів цього.
Правду кажучи, веселий комівояжер всі свої любовні зв'язки сам легковажно прирікав на недовговічність і керувався при цьому тільки власними бажаннями, непостійними й мінливими. Він безжурно йшов своїм життєвим шляхом, переконаний, що всіх чарує, що загальна любов не-
відступно супроводжуватиме його скрізь і всюди і що так триватиме вічно, йому на втіху. Коли зникало раптом з його поля зору одне із звичних облич або якісь двері назавжди зачинялися перед ним, він не дуже тим журився. Він був ще дуже молодий, звик до легких перемог і вірив, що довіку лишиться таким молодим.
А Герствуд жив думками й спогадами про Керрі. Якихось певних планів щодо неї він не мав, але твердо вирішив вирвати в неї признання, що вона його кохає. Йому здавалось, ~*іцб в її опущених віях, в її очах, які уникали його погляду, і невпевнених рухах він впізнає провісників зародження пристрасті. Йому хотілося бути коло неї, примусити її покласти свою ручку в його руку, хотілося побачити, що вона зробить після того, в чому потім виявить свої почуття. Багато років він не відчував такої тривоги і радощів. В ньому знов воскресли юнацькі почуття і рицарські манери.
Завдяки своїй посаді він мав багато вільних вечорів. Він зарекомендував себе як ретельний службовець, і тому власники бару цілком довіряли йому і він міг порядкувати своїм часом, як хотів. Він міг виходити з бару, коли заманеться, бо було відомо, що свої обов'язки управителя він виконує якнайкраще, незалежно від того, скільки часу їм приділяє. Його манери, такт, елегантна зовнішність надавали бару особливої вишуканості, що мало тут велику вагу; в той же час за довгі роки служби він досконало вивчив усе, що стосувалось постачання такого закладу. Буфетники, продавці наймались і звільнялись, поодинці чи гуртом, але, поки вія був на своєму місці, давні клієнти, завсідники бару, майже не помічали зміни. Це від нього залежав звичний для них дух, що панував тут. А тому він міг порядкувати своїм часом, як хотів, і вдень, і ввечері, але обов'язково повертався до бару між одинадцятою і дванадцятою і лишався на місці останні годину-дві і сам доглядав, як усе замикали.
— Ви вже простежте за тим, щоб усе було в порядку і щоб ніхто із службовців після вас не залишався в барі,— сказав йому якось Мой, і жодного разу за всю свою довгу службу Герствуд не порушив цієї вказівки. Уже багато років ні один із власників не з'являвся в барі після п'ятої години вечора, а проте їхній управитель виконував свій обов'язок так неухильно, ніби вони щодня контролювали його.
В п'ятницю, через два дні після першого візиту до Керрі, Герствуд вирішив знов навідатись до неї. Він більше не міг не бачити її.
— Івенсе, — ввернувся він до старшого буфетника, — коли хтось спитає жене, скажете, що я повернуся перед п'ятою годиною.
Він поспішив на Медісон-стріт, сів у копку і за півгодини був на Огден-сквері.
Керрі якраз збиралася на прогулянку і одягла світло-сіру шерстяну сукню і елегантну жакетку з двома рядами гудзиків. Капелюшок і рукавички лежали вже напоготові, і Керрі пришпилювала білий мереживний комірець, коли покоївка сказала, що її хоче бачити містер Герст-вуд.
Почувши це, Керрі легенько здригнулась, проте звеліла дівчині переказати, що за хвилину зійде вниз, і швиденько закінчила туалет.
В цю мить вона й сама не могла б сказати, чи рада вона, чи шкодує, що той чарівний мужчина, управитель бару, чекає на неї. Щоки її палали, але це була скоріше нервозність, ніж страх чи радість. Вона не старалася вгадати, про що йтиме мова, почувала тільки, що треба бути обережною, що цей чоловік непереможно вабить її. Її пальці востаннє торкнулись комірця, і Керрі спустилася вниз.
Закоханий управитель бару сам трохи нервувався, дуже добре усвідомлюючи, з якою метою він прийшов. Він був сповнений рішучості цього разу перейти від слів до дій, але ось настав час для цих дій, він уже чув кроки Керрі на сходах, і рішучість раптом зникла. Зін завагався, бо, зрештою, зовсім пе був певний того, як вона реагуватиме.
Та ледве Керрі вступила в кімнату і Герствуд глянув на неї, як уся його рішучість повернулась до нього. Такою простодушністю віяло від неї і така вона була гарненька, що не могла не збудити відваги в закоханому серці. А її.хвилювання додало йому сміливості.
— Як же ви живете? — запитав він невимушено. — Сьогодні така чудова погода, що я не зміг всидіти на місці і вийшов пройтися.
— Так, погода чудова, — відповіла Керрі, спиняючись перед ним., — я й сама збиралася погуляти.
— Справді? — промовив він. — В такому разі одягайте капелюшок, підемо вдвох.
Вони перейшли через парк і подалися на захід по бульвару Вашінгтона, де вздовж чудової бруківки, відступаючи в глибину садиб, тяглися великі будинки. На цій вулиці, заселеній заможними мешканцями Західної сторони, Герствуд занепокоївся, — тут вони були занадто на видноті. Але його врятувала вивіска в одній з бічних вулиць, яка сповіщала, що тут можна найняти екіпаж. Він одразу вирішив, що повезе Керрі кататися на Новий бульвар.
Цей бульвар у ті часи мало чим відрізнявся від звичайної польової дороги. А та частина його, яку Герствуд збирався показати Керрі, виходила так далеко за межі Західної сторони, що там майже не було будівель. Цей чудовий шлях сполучав Дуглас-парк з парком Вашінгтона, або Південним, і тягнувся миль на п'ять на південь по відкритій прерії, а потім повертав на схід. Вздовж цієї частини шляху не траплялося жодного будинку, і ніщо не могло перешкодити приємній розмові.
Герствуд вибрав у стайні спокійного коня, і незабаром вони опинилися в такому відлюдному місці, де їх ніхто не міг ні почути, ні побачити.
— Ви вміете правити конем? — спитав Герствуд.
— Я ніколи не пробувала, — відповіла Керрі.
Він передав їй віжки, а сам схрестив руки на грудях,
— Ось бачите, це нехитра справа, — мовив він, усміхаючись.
— Так, коли кінь спокійний, — відповіла Керрі.
— Трохи досвіду, і ви б навчились дуже добре правити конем, — підбадьорив він її.
Він чекав нагоди, щоб звернути розмову на інше, серйозніше. Разів зо два він змовкав, сподіваючись, що в мовчанні Керрі передадуться його думки, але вона спокійно вела далі почату розмову. Потім його мовчазливість почала впливати на неї. Потік його думок ніби заливав її. Герствуд дивився кудись удалину і, здавалося, поринув у задуму, зовсім забувши про свою супутницю. Але його задумливість була дуже промовиста. Керрі почувала, що наближається критична хвилина.
— Ви знаєте, — сказав вія, — я вже багато років не був такий щасливий, як у ті вечори, що я провів з вами.
— Справді? — промовила вона з удаваним спокоєм, у душі схвильована щирим тоном, яким це було сказано.
— Я хотів вам це казати ще минулого разу, — додав він, — але якось не випало нагоди.
Керрі слухала, не пробуючи навіть відповісти. Вона й не зуміла б. Хоч вона чимало передумала після їхнього останнього побачення, змагаючись з невиразними докорами сумління, проте в що мить знову відчула його владний вплив, його чари.
— Я прийшов сьогодні,— вів він далі урочисто, — щоб сказати вам про свої почуття… щоб дізнатися, чи схочете ви мене вислухати…
Герствуд був свого роду романтиком. Він був здатний на щирі почуття — часом навіть поетичні — і під впливом сильної пристрасті, як у цю мить, ставав красномовний. Вірніше, в його схвильованій мові бриніли в такі хвилини напруження й пафос, що породжують красномовність.
— Ви й самі знаєте, — вів він далі, поклавши долоню на її руку і зупиняючись на кожному слові,— що я люблю вас…
Керрі вислухала ці слова, не поворухнувшись, цілком підпавши під його вплив. Щоб висловити свої почуття, він потребував цілковитої тиші, як у церкві, і вона мовчала, не відриваючи очей від рівнини, що розкинулася перед нею. Герствуд почекав якусь мить і знову повторив свої слова.
— Ви не повинні так говорити, — промовила вона ледь чутно.
Її відповідь звучала зовсім непереконливо. Просто треба було щось сказати. І він не звернув на її слова ніякої уваги.
— Керрі,— вів він далі, вперше з ніжністю вимовляючи її ім'я, — я хочу, щоб ви полюбили мене.