Всі четверо прожогом кинулися до дірки і один за одним щезли під землею. А Цибуліно стояв і сумно дивився їм услід. Раптом він відчув, що хтось смикає його за ноги. Друзі здогадалися, що він хоче залишитися в тюрмі, і просто стягли його в підземний хід.
— Не будь дурником, — сказали вони йому. — Сам будеш на волі, то швидше допоможеш батькові втекти. Ходімо з нами, та хутчіш!
— Візьміть і мене з собою! — несподівано закричав Лимончик. Тільки тепер збагнув він, у чім річ. — Я теж піду з вами! Не кидайте мене тут! Все одно принц накаже повісити мене за вашу втечу.
— Зачекаймо, — згодився Цибуліно, — адже ж, дякуючи йому, ми змогли втекти.
— Поспішаймо, почувся з підземного ходу гугнявий голос Крота. — Тут стільки світла, а я не хочу померти від сонячного удару.
— Добрий старий Кротику, — обернувся до нього Цибуліно, — ми ще не можемо втікати. Мій хворий тато замкнений в камері.
Кріт почухав потилицю.
— Я знаю, де його камера, — сказав він. — Я добре вивчив план тюрми, що ти мені прислав. Але чи встигнемо ми? Краще б попередив ти мене про це заздалегідь.
Тут він гукнув по-кротячому — і в одну мить сотня кротів з'явилася з-під землі.
— Браття кроти! Чи зможемо ми прорити ще один невеличкий хід? — запитав їх старий Кріт.
— Зможемо! За чверть години!
Не довго думаючи, вони рушили у вказаному напрямку. За кілька хвилин дісталися до камери Цибулоне. Цибуліно перший вскочив усередину. Його батько лежав на тапчані непритомний.
Ледве-ледве встигли вони перенести його до підземного ходу. В ту ж мить до камери вдерлися тюремники Лимончики, які спантеличено металися з камери в камеру по всій тюрмі, адже скрізь було порожньо.
Коли тюремники нарешті дотямили, що всі в'язні втекли, вони вжахнулися від думки про ті страшні кари, які накладе на них принц. Тоді вони змовилися, покидали зброю і один за одним кинулися в підземний хід, виритий кротами.
Тюремники вийшли в поле і розбрелися по селянських хатах. Скинули з себе військову форму і перевдяглися у простий одяг.
Вони покидали навіть дзвіночки, що були в них на капелюхах.
Позбираймо ці дзвіночки, віддамо їх діткам гратися.
Ну а що сталося з нашим Цибуліно?
Старий Кріт і Цибуліно подумали, що тюремники біжать за ними підземним ходом навздогін. То вони вирили для себе новий хід убік і тому не вийшли в поле.
Де ж вони тепер?
Потерпіть — скоро дізнаєтесь.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Катюзі — по заслузі
Принц Лимон улаштував велике свято.
— Треба розважати моїх підданих, — говорив сам собі принц, — тоді їм не стане часу думати про свої злидні.
І от він звелів влаштувати кінські перегони, в яких мали виступити всі придворні Лимони першого, другого і третього розряду. Зрозуміло, що бігти наввипередки повинні були коні, а не Лимони.
То були незвичайні перегони: коні мусили бігти і тягти коляски з загальмованими колесами. Перед початком перегонів Лимони приладнали до коліс міцні гальма, і принц сам особисто оглянув, чи добре вони гальмують.
Гальма діяли так добре, що колеса зовсім не крутилися. Тому коням було вдесятеро, у сто крат тяжче тягти ці коляски.
Коли принц Лимон дав сигнал починати, бідолашні коні вдарили копитами в землю, щосили напружилися, вигнули спини, на вудилах виступила піна, а коляски — ані руш. Тоді Лимони стали нещадно хльоскати їх батогами.
Деякі з колясок посунулися вперед на кілька сантиметрів, і принц Лимон весело заплескав у долоні. Потім, щоб звеселити глядачів, він сам зійшов на арену, взяв довжелезного батога і почав шмагати коней.
— Цьвохніть і моїх коней, ваша світлість! — гукали Лимони, щоб під'юдити принца.
Принц шмагав коней щосили. В змучених переляканих коней аж ноги з натуги підламувалися, мало не лопалися жили. Цю жорстоку забавку вигадав сам принц. Він приказував:
— Коні можуть бігти, якщо їх пустити вільно. Я хочу побачити, як вони біжать, коли їх не пускати.
А насправді йому подобалося мучити коней. Він і влаштував ці перегони, щоб потішити самого себе жорстокою розвагою. Глядачі обурювалися, але змушені були дивитися на це змагання, або краще сказати — катування. В тому краї так уже завелося: якщо принц Лимон звелів людям розважатися, то — хоч-не-хоч, а розважайся!
І раптом принц Лимон ніби прикипів на місці з занесеним батогом і так витріщив очі, що вони мало на лоба йому не вилізли. Ноги в нього задрижали, лимонно-жовте лице іще дужче пожовтішало, волосся наїжачилося — аж дзвіночок на капелюсі жалібно задзеленчав.
Принц побачив, як біля самих його ніг розверзлася земля.
Спершу з'явилася ніби розколина, потім друга. Далі на поверхні з'явився горбочок, як то буває на тротуарі або на луках, де під землею риють кроти. Потім на горбочку розкрилася дірка, і з неї показалась чиясь голова, плечі… Спритно орудуючи ліктями і коліньми, на поверхню вискочив якийсь хлопчик. Це був Цибуліно.
З нірки донісся стривожений гугнявий голос Крота: — Цибуліно! Вернися назад! Ми не туди втрапили! Але Цибуліно не слухав. Він побачив просто перед себе блідого переляканого принца Лимона з батогом у руці, непорушного, мов соляний стовп. Цибуліно весь спалахнув від гніву.
Не тямлячи, що робить, хлопчик метнувся до правителя і вихопив у нього з рук батіг. Двічі ляснув над головою батогом, ніби випробовуючи, а потім щосили оперіщив принца через плечі. Принц був настільки приголомшений, що не зумів ухилитися від першого удару.
— Ай-ай-ай! — заверещав принц.
А Цибуліно знову заніс батіг і ще дужче оперезав принца по спині. Тоді правитель повернувся і дременув навтікача.
Це було сигналом для всіх. Слідом за Цибуліно з-під землі, немов у казці, стали вискакувати в'язні, що втекли з тюрми, і люди зустріли їх радісними вигуками. Батьки обіймали синів, жінки чоловіків.
В одну мить поліцаїв розігнали, натовп ринув на арену, підхопив на плечі і поніс звільнених в'язнів.
Перелякані на смерть придворні Лимони хотіли були втікати на своїх колясках. Але ж, як ви знаєте, колеса були загальмовані і не рушили з місця. Люди схопили придворних і пов'язали їм руки й ноги.
Тим часом принц Лимон встиг ускочити до своєї карети — колеса в неї не були загальмовані, бо вона не брала участі в перегонах. І принц щодуху помчав геть. Але він побоявся втікати до свого палацу і поїхав у поле. Він нещадно лупцював коней палицею і мчав усе хутчіш та хутчіш. Перелякані коні мчали вчвал, не розбираючи дороги. Нарешті карета полетіла шкереберть, і принц сторч головою вгруз у величезну купу гною.
"Туди йому й дорога!" — сказав би Цибуліно, коли б міг це бачити.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Синьйор Помідор встановлює податок за погану погоду
Того Самого дня, коли в місті відбувалися перегони, у замку графинь Черешень сталися зовсім інші події. Синьйор Помідор скликав усіх мешканців села до зали, яка служила також місцем для суду. Помідор хотів оголосити селянам новий наказ.
Нічого й казати, що суддею був сам синьйор Помідор, адвокатом — синьйор Горох. Обов'язки секретаря виконував синьйор Петрушка. Лівою рукою він писав у книзі протокол, а правою тримав хустину і безупинно сякав свого носяру.
Люди в залі суду були стривожені, бо ці виклики в суд тільки лиха їм завдавали. Так, наприклад, раніше суд постановив, що повітря в селі, як і вся земля, є власністю графинь Черешень, і тому кожен у селі, хто дише, мусить за нього платити.
Один раз на місяць синьйор Помідор заходив до кожної сільської хатини, примушував кожного мешканця глибоко дихати. Він вимірював у кожного об'єм грудей і призначав, скільки хто повинен платити за повітря.
Як ви вже знаєте, кум Гарбуз щохвилини глибоко зітхав. Тому він платив за повітря найбільше.
Почався суд. У глибокій тиші перший виступив синьйор Помідор і виголосив таку промову:
— Останнім часом прибутки графинь дуже зменшилися. Як вам відомо, синьйори, графині Черешні, ці бідолашні круглі сироти, ледве зводять кінці з кінцями. А на них ще лежить обов'язок утримувати барона Апельсина і герцога Мандарина, щоб ці родичі не померли з голоду!
Майстер Виноградинка крадькома зиркнув на барона Апельсина, який сумирно сидів у кутку. Блаженно заплющивши очі, барон ласував смаженим зайцем, начиненим горобцями.
— Тут не дозволяється озиратися! — суворо зауважив Помідор. — А то я накажу вигнати всіх із зали суду!
Майстер Виноградинка поспішив перевести погляд на носки своїх черевиків.
— Благородні графині, наші вельмишановні господині, подали до суду заяву, написану на гербовому папері. Вони вимагають, щоб суд визнав їхнє невід'ємне право власності на… Адвокате, прочитайте вголос цю заяву!
Синьйор Горох встав, відкашлявся, вдихнув якомога більше повітря і став строго та поважно читати:
"Ми, нижчепідписані графині Черешні Старша і Менша, заявляємо, що, як власниці тутешнього повітря, ми повинні бути також і власницями дощу. Отже, ми вимагаємо, щоб усі селяни платили по сто лір за кожен звичайний дощ, по двісті лір за кожну бурю з громом і блискавкою, по триста лір за кожен снігопад і по чотириста лір за кожен градобій. Підписали: графиня Черешня Старша, графиня Черешня Менша".
Синьйор Горох сів.
Синьйор Помідор запитав:
— Заяву написано на гербовому папері, згідно з законом?
— Так, синьйоре суддя, — озвався синьйор Горох, підскакуючи на місці.
— Чудово, — сказав Помідор. — Якщо гербовий папір заповнено по формі, то всі права — на боці графинь. Суд іде радитися.
Синьйор Помідор встав, загорнувся в чорну суддівську мантію, яка весь час сповзала з його плечей, і вийшов до сусідньої кімнати, щоб там скласти вирок суду.
Скрипаль Груша легенько торкнув ліктем свого сусіда — кума Часника — і пошепки спитав:
— По-твоєму, це справедливо — брати податок також і за градобій! Ну я розумію, що можна платити за дощ і снігопад, бо вони приносять полям користь. А градобій сам по собі є велике лихо для селян, і за нього доводиться платити найбільший податок.
Кум Часник промовчав. Він нервово погладжував одного вуса, а його дружина крутила другого вуса, чим трохи себе заспокоювала.
Майстер Виноградинка порпався в своїх кишенях. Він шукав шило, щоб за звичкою почухати собі потилицю. Але він згадав, як сьогодні при вході до суду в усіх відбирали зброю, визнали, що його шило — це зброя, і відібрали.
Синьйор Петрушка стежив очима за присутніми і записував:
"Скрипаль Груша перешіптувався з сусідами.