Він спробував відібрати в Катрини ключа, та вона для певності швиргонула його у коминок — аж на самий черінь; і тоді містер Едгар затрусився всім тілом, а його лице стало блідим, як у мерця. Він ніяк не міг опанувати себе; біль та приниження здолали його повністю. Він відкинувся в кріслі й затулив лице долонями.
— Боже милостивий! У давнину тебе посвятили б у лицарі за таку доблесть! — вигукнула місіс Лінтон. — Ми просто вражені! Та Гіткліф і пальцем тебе не зачепить — це те ж саме, що королю піти війною на мишаче кубло! Схаменися! Ніхто не зробить тобі боляче! Та ні, ти навіть не ягнятко — ти щеня!
— Бажаю тобі щастя з цим боягузом, Кеті! — мовив її друг. — У тебе чудовий смак. І оцьому шмаркатому і тремтячому чоловіку ти надала перевагу? Я б не став бруднити об нього руки, лише дав би йому копняка — і зазнав неабиякої ці втіхи. Він що, рюмсає? Чи збирається знепритомніти з ляку?І цей негідник, підступивши ближче, турнув ногою крісло, у якому віддихував Лінтон. Краще б він тримався подалі; мій хазяїн скочив і завдав йому такого удару в груди, який, певно, звалив би з ніг слабшого супротивника. Гіткліфові на якусь У мить забило дух; і поки він оговтався, містер Лінтон пройшов через задні двері на подвір'я, а звідти — до парадного входу.
— Отже, з твоїми візитами скінчено, — мовила Катрина. — А тепер іди: він повернеться з парою пістолів і півдесятком помічників. Якщо підслухав нас, він, звичайно, ніколи тобі не пробачить. Ти кепсько пожартував зі мною, Гіткліфе! Та йди — поквапся! Мені краще побачити загнаним у глухий кут Едгара, ніж тебе.
— Ти гадаєш, я можу піти звідси, коли в мені все горить од його удару?! — гримнув Гіткліф. — Пеклом присягаюся, ні! Я розтовчу його череп, мов гнилий горіх, перш ніж вийду за поріг цього дому! Якщо я не віддячу йому зараз, то коли-небудь його вб'ю; тому якщо тобі дороге його життя, дай я доберуся до нього!
— Він сюди не прийде, — втрутилась я, вирішивши, що не гріх і підбрехати. — Там візник і двоє садівників; ви ж, либонь, не збираєтеся чекати, поки вони витурять вас за двері! Кожний несе дрючка; а хазяїн, мабуть, пішов до вітальні — наглядати з вікна, як вони візьмуться до діла.
Садівники й візник справді були там; та з ними йшов Лінтон. Вони вже ступили на подвір'я. Гіткліф, мабуть, помізкувавши, визнав за краще уникнути сутички з трьома челядинцями; він схопив кочергу, виламав замка на дверях і вибіг саме тієї миті, коли переслідувачі ввірвалися до будинку.
Місіс Катрина, надзвичайно схвильована, попросила мене супроводжувати її нагору. Вона не знала про моє посібництво, і я щиро сподівалася, що не дізнається про це й згодом.
— Я ледь не збожеволіла, Неллі! — вигукнула вона, впавши на канапу. — В голові мов ковадла гупають. Скажи Ізабеллі, хай стережеться! Увесь цей ґвалт — через неї, і не дай Боже їй або ще комусь мене розлютити! Так і сказитися можна! Ох, й Неллі, скажи Едгарові, як побачиш його увечері, що я можу серйозно захворіти. Я б справді цього хотіла! Він мене глибоко вразив і скривдив! Я хочу полякати його. А то він іще прийде та почне мені дорікати або скаржитись; ну, тоді я теж у боргу не лишусь! І знов усе бозна-чим скінчиться. Ти йому скажеш, Неллі, любонько? Ти ж знаєш, я ні в чому не винна. І чого це він став шпигувати під дверима? Гіткліф казав вельми неприємні речі, коли ти пішла; але я хотіла відвернути його від Ізабелли, а все інше — то байдуже. А тепер усе звелося нанівець, бо комусь здуру закортіло послухати гірку правду про себе, — мов біс його намовив! Якби Едгар не почув нашої розмови, йому б і шкодувати не довелося! Справді, коли він накинувся на мене зі своїми безглуздими докорами — і це після того, як я ледь не захрипла, так шпетила Гіткліфа заради нього, — мені стало байдуже, що вони зроблять одне з одним; це тому, що я відчула — чим би не скінчилася ця сцена, нас усе одно розлучать… не знаю, чи не довіку! Та заждіть! Якщо я не зможу втримати Гіткліфа, — якщо Едгар хоче лишатися ревнивим і підлим, я розіб'ю їм серця, розбивши своє! Це найкращий спосіб скінчити все за одним разом, коли мене змусять до крайнощів! Та це я прибережу на крайній випадок — якщо побачу, що попереду безвихідь. І навряд чи це буде несподіванкою для Лінтона. Досі він остерігався виводити мене з себе; ти мусиш йому пояснити, як небезпечно зраджувати цю звичку; і нагадати, яка я вразлива — я справді шаленію, якщо мене дратують. І ще я чекаю, що ти нарешті прибереш з обличчя вираз тупої байдужості — і трохи більше хвилюватимешся за мене!
Незворушність, із якою я вислухала її накази, безперечно, була просто зухвалою; вона ж говорила щиро. Але я вважала, що людина, яка розраховує обернути свої напади люті собі на д користь, має досить сильну волю, щоб опанувати себе й підчас самого нападу; і я не хотіла залякувати її чоловіка, як вона просила, і завдавати йому ще більшого болю заради того, щоб удовольнити її себелюбство. Тому, зустрівши хазяїна по дорозі до вітальні, я не сказала йому нічого; але дозволила собі повернутися й послухати, чи не почнуть вони сваритися У знов. Едгар Лінтон заговорив першим.
— Зачекай, Катрино, — мовив він без гніву, але з тужною безнадією в голосі. — Я ненадовго. Я не хочу ні ворогувати з тобою, ні миритися; хочу лише знати, чи збираєшся ти після того, що трапилось, зберегти свою дружбу з…
— О, ради Бога! — перервала його моя пані, тупнувши ногою, — ради Бога, облиш мене хоч сьогодні у спокої! Твоїй холодній крові незнаний жар; у тебе в жилах тече крижана водиця; а в моїх — вогонь, і коли я бачу таку холоднокровність, мене починає трусити!
— Дай мені відповідь, і я піду, — наполягав містер Едгар Лінтон. — Ти мусиш мені відповісти, а твої пристрасті мене не бентежать. Віднині ти відступаешся від Гіткліфа — чи від мене; бо ти не можеш бути другом і мені, і йому водночас; і я вимагаю відповіді: кого ти обираєш?
— А я вимагаю, щоб ти забрався звідси! — люто вигукнула Катрина. — Ти що, не бачиш — я ледь тримаюся на ногах! Едгаре, ти… ти кидаєш мене?!
Вона смикала шворку дзвінка, поки він із деренчанням не обірвався; тоді я неквапливо увійшла. І святий не став би терпіти такого неподобства, — справжні диявольські корчі! Вона лежала й билася головою об підголів'я канапи; і так скреготіла зубами, наче хотіла стерти їх на порох. Містер Лінтон заціпенів поруч, дивлячись на неї з острахом та жалем. Він звелів мені принести води. Вона задихалась і не могла говорити. Я принесла повну склянку — і, оскільки вона не змогла пити, побризкала їй в лице. За кілька секунд вона розпласталася нерухомо; очі в неї закотились, а зблідлі щоки посиніли — наче в мертвої. Лінтон мав переляканий вигляд.
— Це нічого, — прошепотіла я, не бажаючи, щоб він поступався — хоч і сама не могла подолати жаху.
— У неї кров на губах! — мовив він, здригаючись.
— Не звертайте уваги! — сухо відказала я — і розповіла йому, як вона перед його появою вирішила розіграти напад. Я мала необережність сповістити про це надто голосно, і вона почула мене; вона скочила, волосся розліталося в неї по плечах, очі горіли, м'язи на шиї й руках неприродно напружились. Я вже вирішила, що мені кістки переламають на місці; та вона лише дико роззирнулася навсібіч і вибігла геть.
Хазяїн звелів мені йти слідом, і я пішла — до дверей її спальні; вона замкнулася на ключ і не впустила мене.
Оскільки вранці вона не вийшла снідати, я пішла спитати, чи не треба їй чогось принести. "Ні!" — твердо відказала вона. Те ж саме питання я ставила їй і в обід, і під час вечірнього чаю, і наступного ранку знов — та відповідь була однаковою. Містер Лінтон, у свою чергу, проводив увесь час у бібліотеці й не питався, чим зайнята його дружина. Проте одну годину він присвятив розмові з Ізабеллою, марно намагаючись викликати у неї праведне обурення з приводу Гіткліфових залицянь; та не почув від неї нічого, крім ухильних відповідей, і змушений був припинити невдалий допит, завершивши його урочистим попередженням: якщо вона є настільки нерозумною, що зважиться піти назустріч лихому залицяльникові, то кревний зв'язок, що єднає її з братом, буде розірваний довіку.
Розділ дванадцятий
Поки міс Ізабелла Лінтон блукала парком і садом, завжди мовчазна і майже завжди у сльозах; і поки її брат замикався на самоті з книгами, яких навіть не розгортав, змучений, як мені здавалося, потаємним сподіванням, що Катрина розкається у своїй поведінці та прийде до нього, вимолюючи прощення й примирення, а та вперто постилася, певно, маючи на думці, що Едгар під час їжи давиться кожним шматком через її відсутність, і лише гордощі заважають йому припасти до її ніг, спокутуючи провину, — я поралася собі в хатніх справах, упевнена, що у стінах Грейнджу лиш одна людина лишилася при здоровому глузді — і це не хто інший, як я. Я не гаяла часу на те, аби втішати міс чи вмовляти мою пані, і не звертала надто багато уваги на зітхання хазяїна, що жадав почути хоча б ім'я своєї леді, якщо не міг почути її голосу. Я вирішила, що вони якось та порозуміються; і хоча це була довга історія, я з радістю бачила, що хмари потроху розсіюються; принаймні так мені здалося спочатку.
Місіс Катрина Лінтон на третій день відімкнула двері своєї кімнати й зажадала поновити запаси води у спорожнілій карафці та в глеку, а також попросила принести їй миску вівсянки, бо вона, здається, вмирає. Я вирішила, що це говориться для Едгара; мені щось не дуже вірилось у таке страхіття, і я, лишивши це на власній совісті, віднесла їй чаю з грінками. Вона з пожадливістю накинулася на їжу й пиття; і, відкинувшись на подушку, знов почала стогнати, судомно стискаючи руки. "О, я помру, — скрикнула вона, — бо всім до мене байдуже. Краще б мені було не їсти". Через деякий час я почула її бурмотіння: "Ні, я не помру… він тільки зрадів би цьому… він узагалі не любить мене… він не буде за мною тужити!"
— Ви чогось бажаєте, мем? — спитала я, зовні досі лишаючись спокійною, проте звернувши увагу на її змарніле обличчя і дивні поривчасті рухи.
— Що робить це незворушне створіння? — спитала вона, відкинувши з блідого чола своє густе сплутане волосся. — Впав у летаргію? Чи вмер?
— Ні те, ні те, — відказала я, — якщо ви маєте на увазі містера Едгара Лінтона.