Його очі лукаво блиснули. Він дивився й вичікував.
Нанук стрельнув. Загула тятива, засвистіла стріла. Хлопчик цілив у око, та стріла чомусь опинилася у Фрамовій лапі. Він спіймав її на льоту, як колись у цирку ловив помаранчі.
Маленький ескімос завагався.
Очевидно, ведмідь таки зачарований. Адже Нанук влучно цілив! Не міг промахнутися, бо він — найкращий стрілець серед своїх однолітків.
А стріла, замість упитися в око, трапила Фрамові в лапи. І тепер ведмідь дивиться на нього з докором, але не ричить, не кидається, щоб розчавити його лапою.
Гм! Що б це значило? Коли це зачарований ведмідь, то йому ніщо не завадить зробити з людини крижану брилу. Так у казках ведмеді карають того, кому хочуть помститися. Дивляться на людину, аж поки вона не заклякне на місці й не перетвориться на крижану брилу.
Тремтливою рукою хлопчик піднімає лук.
Він хоче стрельнути ще раз. Цілиться в око й стріляє. Фрам знову перехоплює стрілу лапою.
Зачарований ведмідь! Ще б пак! Адже йому не страшні стріли. Він жартуючи ловить їх.
Хіба могло бути інакше! Невже він сподівався застрелити такого ведмедя з цяцькового лука? Ведмідь зачарований. Нанук тепер цього певен.
Нанук оглянувся — як би його дременути? Та ноги у нього ніби вросли в лід. Це чари ведмедя.
Фрам ступнув уперед.
Він повільно посувався на задніх лапах, тримаючи стріли під пахвою.
Нанукові зсудомило горло. Він гукав на поміч, але не чув свого голосу. Тепер йому кінець. Він ждав.
Зиркне раз зачарований ведмідь—і Нанукові ноги аж до колін покрижніють. Гляне вдруге — Нанук задубіє по пояс. Глипне втретє — і з цілого Нанука стане крижина.
Прийдуть мисливці й побачать крижаного Нанука. І відтак довідаються, що тут побував зачарований ведмідь.
Тепер Фрама відділяв од маленького ескімоса всього один крок.
У ведмежих очах не було гніву. Не було в них і чаклунства. В них світився лише сумний подив.
Йому хотілося провчити хлопчика, хоча й не дуже суворо.
Він ухопив його за барки. Нанук зателіпався в повітрі й навіть не писнув. Може, йому здалося, що його закидають високо в небо і він зачепився шкіряними штанцями за сонце.
Фрам гарненько його труснув і кілька разів легенько ляснув нижче спини, бо й сам мало вірив, що таке навчання дасть користь.
Потім опустив його. Нанук не смів поворухнутися.
Тільки крадькома позирав на ведмедя з-під опущених вій.
Фрам підібрав лук, стріли, спис, ножа. Все це потрощив і жбурнув у воду.
Потім стрибнув на крижину, яка досі погойдувалася біля берега, відіпхнувся лапою й поплив з фіорду.
Тут йому робити нічого.
Обабіч височіли крижані кришталеві стіни невимовної краси. Крізь них просочувалося м'яке ласкаве світло. Все затаємничіло, завмерло й заніміло.
А крижина повільно пливла між скелями, які відбивалися у воді.
Як гарно тут! Та покидаючи цей казковий оазис, загублений в полярній пустелі, поблажливий Фрам знову залишав чужий, ворожий йому світ. Він був усього-на-всього білий ведмідь, але часто поводився людяніше за людей. Цього йому не дарували ведмеді, цього не могло збагнути чимало людей.
Фрам витягнувся на прозорому плоту, поклавши морду на лапи.
Кришталеві стіни вилискували позаду, а Нанук і досі стояв, як закам'янілий, боячись рушити з місця й подати . голос.
Він тільки ворушив руками: чи не зледеніли вони? Протирай– очі: а чи не сон це?
Коли нарешті він опам'ятався, Фрам бовванів уже далеко, у відкритому океані. Крижина несла його до інших островів.
А згодом, коли Нанук розповідав, що йому трапилась за пригода, ніхто й віри не йняв. Незабаром він здобув погану славу найбрехливішого хлопчиська, якого зроду ще не було в полярних краях.
Фрам повертається до людей
Хуга скаженіла, здіймала снігові вихори, стогоном одлунювала у скелях і торосах, із завиванням металася по білій пустелі.
Небо злилося з землею, а льоди з водою.
І ніхто не знав, коли вгамується снігова буря.
Чи є ще десь хоч клаптик ясного неба? Чи є ще десь тепла оселя з грубою, до якої тягнуться дитячі рученята? Чи є ще десь люди, які скаржаться на спеку й витирають хусточкою рясний піт?
Здавалося, все замела люта стихія, все завалила снігом. Володарем усього був білий ураган, який ревучи котив снігові вали над островами, розводдями й крижаними полями.
Двоє людей підповзли до крижини, яка стриміла з-під снігу, намагаючись за нею прихиститися. Та хіба тут сховаєшся! Сніговійниця засипала їх з головою. Вони ж боролися з нею, щоб не задихнутися. Варто було вистромити голову із замету, як в обличчя кидало дрібним, мов товчене скло, колючим снігом, забивало очі й рот. Мороз дошкуляв дедалі дужче.
— Егоне, ти ще чуєш руки?
— Давно, Отто, не чую. Ні рук, ні ніг…
Вони мусили кричати, бо буря глушила їхні голоси. Це було мукою для знесилених, виснажених людей.
— Плещи в долоні, Егоне! Плещи безперестанку. Воруши пальцями. ‘Тільки тоді не захолоне кров!.. Інакше — нам кінець!
Той лише простогнав.
Деякий час обидва мовчали.
Чутно було тільки дике завивання оскаженілої бурі.
— Егоне… Чуєш, Егоне? Я думаю про те, що мене дома жде двоє діточок. Я ніколи їх уже не побачу. Ніколи… Марії скоро мине два роки. Через два тижні. Вона забуде слово "тато". Чуєш, Егоне? Вона забуде слово "тато".
Егон хотів щось відповісти, але йому снігом забило рот, заліпило очі. Та й чи варто говорити? І що він міг сказати?
Його дома теж чекає дочка. Може, вона зараз гріється під теплою грубою й думає: "Що зараз моєму таткові?" А може, грає на фортепіано… Вона в нього велика. Їй минуло сім. Уже школярка. Її фото сховано у нього під покришкою годинника. Та що з цих спогадів? Все втрачено! Краще ждати смерті, бо порятунок неможливий. Звідки його чекати, та й від кого?
Тиждень тому під ними тріснув лід. Це було жахливо. Лід ніби за велінням злих духів розчахнувся. Нарти, собак, рушниці й патрони, хутряні спальні мішки, харчі — все поглинула зелена безодня океану. Зразу ж льоди зійшлися — і тріщини не стало. А вони лишилися, в чому були, легко зодягнені, без зброї, на пустельному крижаному полі.
Спочатку вони обмінялися сповненими жаху поглядами. Окинули зором небо. Потім зібралися на силах, бо були не з тих, що здаються без боротьби.
— До нашої хатини на березі сорок вісім годин ходу,— мовив Отто.— Сюди ми добиралися дві доби, не кваплячись. Якщо ми рушимо зараз і не будемо зупинятися, можемо сподіватися на порятунок. Звичайна для цих країв пригода. Буде про що розповісти дома. Згадай Нансена. Скільки він вистраждав, в які тільки халепи не потрапляв, але ніколи не зневірявся. Небо ясне. Дводобова прогулянка без їжі й перепочинку, я думаю, Егоне, тебе страхає так же мало, як і мене. Правда ж? Ми з тобою виплутувалися з гіршого.
Ці нерозлучні друзі були мисливці. Уже багато років вони разом полювали в полярних льодах. Жили в різних містах, а зустрічались завжди в одному порту перед тим, як одплисти на Північ.
Потім п'ять, а то й шість місяців жили життям, що було невідоме їхнім співвітчизникам з далеких міст. Пригоди, небезпеки, спільні радощі й успіхи зв'язали їх тісною дружбою.
Риболовецьке судно приставляло їх на острів, де водилися білі ведмеді. Вони звели там невеличку хатку й щороку заставали її незайманою. Вона їх ждала. Там у них була тепла хутряна постіль, їжа, лампи й книжки. Там же вони складали шкури. Побіля стояли клітки для білих ведмежат.
Мисливці висідали на берег, а корабель рушав далі. На зворотному шляху він забирав їх і здобич: шкури білих ведмедів, песців, чорно-бурих лисиць, а також живих білих ведмежат для зоопарків та цирків. Інколи вони діставалися до острова пароплавом. Це було тоді, коли організовували туристський рейс, схожий на той недавній, коли вони взяли з собою Фрама й висадили його на пустельному березі.
Та промислове судно завше заходило по них і ждало їх наприкінці кожної полярної осені, перед тим як розгуляються заметілі й океан скує кригою.
Цього року здобич була багатша, ніж раніше, в коморі лежало повно хутра, а в клітці сиділо троє білих ведмежат.
Корабель мав підійти за два тижні. Час минав непомітно. Друзі мріяли про те, як повернуться додому, в теплі краї. Там їх ждуть діти — їм вони розкажуть про свої незвичайні пригоди. Цього року вони взяли з собою на північ радіоприймач, і тепер часто слухали передачі з далеких міст. Симфонії, хорові співи, повідомлення про всілякі торжества і зміни урядів.
Собаки були ситі, вгодовані й жваві, сибірські пси, звичні до морозів і нарт. Нічого, здавалося, не загрожувало мисливцям.
Цього року їм пощастило. Дичини було вдосталь.
Обидва мріяли про теплі краї, на берегах яких цвітуть помаранчеві дерева і наливаються золотисті плоди. Обидва сумували за домівкою, за дітьми, за садами з квітучими трояндами.
Особливо нетерпеливився Егон. Йому здавалося, що вони з Отто зледачіли й почали гладшати.
— Чому б нам не піти вглиб острова? — якось запитав він товариша.— Адже ми тут просидимо цілісіньких два тижні. Чому б не зробити деякі спостереження? Наукові товариства будуть нам вдячні. А то скніємо без живого діла!..
— Ходімо! — згодився Отто.
Вони завжди могли порозумітися з двох слів.
Мисливці поклали ведмежатам їжі на два тижні. Повантажили на сани харч, рушниці, патрони, запрягли собак і рушили в путь. Все обіцяло приємну і веселу подорож.
Неподалік бовванів інший, менший острів. В бінокль вони помітили двох ведмедів, які прогулювались по узбережжю.
— Вони будуть наші! — радісно вигукнув Егон.
— Ну, панове білі ведмеді, зараз ми вас роздягнемо! — додав Отто. — Ми зараз пустимо у вас по одній кульці, від якої в голові загудуть джмелі.
З острова на острів перейшли по кризі. Їм пощастило. Два постріли — і є два ведмеді, дві пухнасті шкури.
А як із спостереженнями?
Ними списано цілий зошит. Ні, друзі часу не гаяли!
Та коли поверталися назад, лід тріснув—безодня проковтнула собак і нарти з харчами, рушницями, патронами й теплими ще шкурами. Проковтнула й тут же накрилась крижаною лядою.
Обидва вони були дужі, загартовані життям, сповненим риску й небезпеки. І хоча їм спочатку перехопило подих, вони підрахували, що до хатини всього сорок вісім годин ходу, якщо йти навпрошки і без зупинок. І не довго думаючи, виступили в похід.
— Добре, що хоч лишилася люлька й сірники,— сказав Егон і навіть усміхнувся.
Він запалив.