Найкраще поряд із крабами почували себе на плоту морські качечки[32] завдовжки в 25‒40 міліметрів. Вони плодилися сотнями, особливо на підвітряному боці, і як тільки ми забирали в суповий казан дорослих рачків, молоді личинки укорінялися і починали рости. Рачки ці були свіжі і приємні на смак; на салат ми набирали водорості — вони теж були їстівні, хоч і не такі смачні. Ми пі разу не бачили, щоб золоті макрелі паслися в нашому городі, але вони раз у раз перекидалися своїм лиснючим черевом догори і підпливали під колоди.
Золота макрель — тропічна риба з блискучим забарвленням. Звичайна її довжина 100‒135 сантиметрів, вона має сильно сплющене тіло з дуже високою головою і шиєю. Якось ми витягли на пліт одну макрель завдовжки 143 сантиметри, з висотою голови 37 сантиметрів. Забарвлення у золотої макрелі чудове. У воді вона міниться синіми і зеленими барвами, наче м'ясна муха, і виблискує золотаво-жовтими плавцями. Та коли ми витягали макрель з води, можна було спостерігати дивне явище. Вмираючи, риба поступово змінювала колір, стаючи спочатку сріблясто-сірою з чорними плямами, а кінець кінцем геть сріблясто-білою. Це тривало чотири — п'ять хвилин, а потім знову з'являлося попереднє забарвлення. Золота макрель навіть у воді іноді змінює свій колір, мов хамелеон; часто ми помічали "нові різновиди" блискучої риби мідного кольору, які після ближчого знайомства виявлялися нашими старими супутниками — золотими макрелями.
Високий лоб робив золоту макрель схожою на бульдога із сплющеними боками, і коли хижак кидався, наче торпеда, за косяком летючої риби, він своїм лобом розтинав поверхню води. Коли золота макрель бувала в доброму настрої, вона поверталася на бік, швидко проносилася вперед, підскакувала високо в повітря і, як великий млинець, плиском падала знов; такі стрибки повторювалися через однакові проміжки часу, і щоразу в повітря здіймалися стовпи бризок. Тільки вона встигала зануритись у воду, як знову з'являлася для нового стрибка, потім ще і ще, перелітаючи через хвилі. Та коли вона бувала в поганому настрої, наприклад, коли ми витягали її на пліт, тоді вона кусалася. Торстейн кілька днів кульгав і ходив з перев'язкою на великому пальці ноги після того, як потрапив ним у рот золотої макрелі, що скористалася нагодою стиснути щелепи і вп'ястися зубами трохи сильніше, ніж завжди. Повернувшись додому, ми дізналися, що золоті макрелі іноді нападають на людей, які купаються в морі, і з'їдають їх. Це було поганим компліментом для нас, коли взяти до уваги те, що ми кожного дня купалися серед золотих макрелей, не викликаючи в них особливого інтересу. І все ж вони були небезпечними хижаками, бо ми знаходили в їх шлунках і кальмарів, і цілих летючих рибин.
Летюча риба була улюбленою їжею золотих макрелей. Як тільки на поверхні води щось плескалося, вони прожогом кидались туди, сподіваючись, що це летюча риба. Часто у дрімливі ранкові години, коли ми, жмурячись, вилазили з каюти і ще напівсонні занурювали в океан зубні щіточки, з-під плоту, мов блискавка, вилітала п'ятнадцятикілограмова рибина і розчаровано тикалася носом у щетину, відразу ж проганяючи у нас залишки сну. Бувало, що ми спокійно сиділи і снідали край плоту, а в цей час золота макрель вискакувала з води і з такою силою падала на бік, що морська вода обхлюпувала наші спини і потрапляла до страви.
Одного разу під час обіду з Торстейном сталася подія, яка буває лише в найнеймовірніших мисливських розповідях; він раптом поклав виделку і опустив руку в океан; і перш ніж ми зрозуміли, в чім річ, вода завирувала і, звиваючись, велика золота макрель опинилася серед нас. Виявилось, що Торстейн ухопив кінець волосіні, яка повільно пропливала повз нас, а на другому кінці її висіла, на гачку зовсім ошелешена золота макрель, яка вирвалася у Еріка, коли той рибалив кілька днів тому.
Не минало й дня, щоб шість чи сім золотих макрелей не вертілися навколо плоту і під ним. В окремі дні їх могло бути лише дві або три, зате назавтра з'являлося тридцять або й сорок. Якщо ми хотіли поїсти на обід свіжої риби, то досить було попередити про це кока за двадцять хвилин. Тоді він прив'язував шпагатику до короткої бамбукової палиці і наживляв на гачок половину летючої рибини. Золота макрель з'являлася в ту ж мить і, ганяючись за принадою, збурювала головою поверхню води, а за нею слідом пливли ще дві або й три рибини. Рибалити так було дуже цікаво, а м'ясо щойно впійманої золотої макрелі було ситне і смачне, схоже одночасно і на тріску, і на сьомгу. Воно не псувалося дві доби, а більше нам і не потрібно було, бо риби в океані водилося досить багато.
Знайомство з лоцманами відбувалося у нас інакше. Їх приводили до нас акули, а після своєї смерті залишали нам для усиновлення. Вже скоро після нашого відплиття до плоту навідалася перша акула. А потім вони стали з'являтися майже щодня. Іноді акула просто припливала, щоб оглянути пліт і, зробивши навколо нас одно чи два кола, вирушала далі, шукаючи здобич. Але частіше вони пристроювались за кормою, якраз позад стернового весла; там вони лежали зовсім тихо, переводячи погляд з одного борту на інший, і лише час від часу ворушили хвостом, щоб не відстати від плоту, який спокійно плив по воді. Сіро-голубе тіло акули під самою поверхнею води в сонячному промінні видавалося буруватим; воно піднімалося й опускалося разом з хвилями, і спинний плавець увесь час зловісно стирчав над водою. Якщо море було неспокійним, хвилі іноді піднімали акулу високо над плотом, тоді вона поважно пливла до нас у супроводі метушливого почту маленьких лоцманів, що трималися перед її пащею, і ми бачили її всю, як у скляному ящику. Кілька секунд нам здавалося, що й акула, та її смугасті супутники ось-ось опиняться у нас на палубі, але пліт граціозно нахилявся в підвітряний бік, вибирався на гребінь і спускався по той бік хвилі.
Спершу ми ставились до акул з великою шанобливістю, зважаючи на їх репутацію, а також страхітливий вигляд. Неймовірно сильне тіло акули, що звужувалося до країв, становило собою могутній клубок сталевих м'язів, а широка плоска голова з маленькими зеленими, як у кота, очима й здоровенною пащею, в яку міг уміститися футбольний м'яч, свідчила про її старшенну пожадливість. Коли стерновий вигукував "акула праворуч" або "акула ліворуч", ми вискакували на палубу, хапали ручні гарпуни та ості і ставали край плоту. Акула, звичайно, безшумно плавала навколо нас, мало не притискаючись спинним плавцем до колод. Наша повага до акули стала ще більшою, коли ми побачили, що наконечники ручних гарпунів в розпалі битви ламались, а ості гнулись, наче спагетті[33], відскакуючи від броні на спині хижака, що нагадувала наждаковий папір. Коли нам і вдавалося пробити шкіру акули і дістатися до її м'язів і хрящів, це тільки загострювало боротьбу; вода навколо нас кипіла, а справа кінчалась на тому, що акула виривалася і зникала, залишаючи на поверхні води маленьку маслянисту пляму, яка поступово розпливалася.
Щоб зберегти наш останній гарпун, ми зв'язали разом кілька найбільших риболовних гачків і наживили на них цілу золоту макрель. Потім ми кинули принаду за борт, а перед цим передбачливо замінили волосінь тонким тросом, що складався з багатьох сталевих дротин, і прикріпили його до кінця нашої рятувальної вірьовки. Акула наблизилась повільно, але рішуче. Виткнувши голову з води, вона розкрила свою серповидну пащу, схопила всю золоту макрель і проковтнула її. Тут вона й попалася. Зчинилася битва, під час якої акула спінила всю воду навколо плоту, але ми міцно вхопилися за вірьовку і підтягнули її до самої корми; там вона трохи притихла і лише широко роззявляла пащу, наче бажаючи залякати нас рядами своїх гострих, як пилки, зубів. Раптом набігла хвиля і викинула акулу на край слизьких від водоростей колод; накинувши мотузяну петлю на хвостовий плавець-хижака, ми відбігли на чималу відстань і чекали, доки на палубі закінчиться войовничий танець.
У хрящі першої акули ми знайшли наконечник нашого власного гарпуна і спочатку думали, що цим і пояснюється порівняно слабкий опір хижака. Але згодом ми в такий же спосіб ловили акулу за акулою і щоразу без особливих зусиль. Як не смикала, як не пручалася акула, хоч як важко було підтягувати, її у воді, але вона ставала зовсім безпомічною і пасивною і ніколи не могла використати свою величезну силу, як тільки нам вдавалося туго натягувати сталевий трос, не поступаючись ні на сантиметр у цій боротьбі — "хто кого перетягне". Акули, яких ми витягували на пліт, мали в довжину від двох до трьох метрів, серед них траплялися і голубі, і бурі. Шкіра бурих акул, обтягуючи м'язи, була дуже твердою; щоб пробити її гострим ножем, нам треба було ударяти з усіх сил, але й тоді і ніж часто відскакував. На череві шкіра була такою ж твердою, як і на спині; єдине вразливе місце у хижака — зяброві щілини позаду голови, по п'ять штук з кожного боку.
Коли ми витягували акулу, на її тілі виявляли чорних слизьких причеп. З допомогою овального присоска на тім'ї плоскої голови; вони так сильно приліплювалися до шкіри хижака, що ми зовсім не могли їх відірвати, хоч і тягли з усіх сил за хвіст. Зате самі вони могли відчепитися і в одну мить перебратися на інше місце. Коли їм уже обридало висіти, присмоктавшись до акули, а їх старий хазяїн ще не виявляв наміру повернутися в океан, причепи сплигували з нього і зникали в щілинах плоту, а потім пливли на розшуки нової акули. Коли причепи не знаходили акули, то вони на деякий час присмоктувались до шкіри якоїсь іншої риби. Завдовжки причепи бували різні — і як палець, і досягали сантиметрів тридцяти. Ми пробували повторити старий трюк полінезійців, до якого вони інколи вдаються й зараз: упіймавши живу причепу, прив'язують до її хвоста мотузку і пускають у воду. Причепа намагається приссатися до першої-ліпшої рибини і причіплюється так міцно, що спритний рибалка може витягти разом з нею і рибу. Але нам не щастило. Кожного разу, як ми випускали причепу з прив'язаною до хвоста мотузкою, вона прожогом кидалася до плоту і міцно присмоктувалась до якоїсь колоди, гадаючи, що їй трапилася на диво чудова і велика акула.