Тепер була наша черга дивуватись. Вони все це знали: з покоління в покоління переходила легенда про те, що ця напівзасипана заглибина є залишком оборонного рову Іко, місцем загибелі довговухих.
Для сучасного археолога зовсім не важко датувати вугілля древнього багаття. Вік визначається, у певних межах, вимірюванням радіоактивності деревного вугілля, яка з роками рівномірно зникає. Величезне багаття в земляній печі довговухих горіло триста років тому, може, трохи раніше або трохи пізніше. Але саму оборонну споруду збудовано набагато раніше остаточної катастрофи. Рів уже частково було засипано піском, коли туди наносили дров і запалили багаття. Залишки вогнищ ми знайшли й глибше. Ті, хто першими будував рів, закидали в одному місці вогнище, яке горіло десь близько чотирьохсотого року нашої ери. Це найдавніший слід людини, знайдений до цього часу в усій Полінезії. Легенда про довговухих зажила в селищі і в нашому таборі новим життям. Став зрозуміліший також чудний вигляд кам'яних статуй: всі вони мали неприродно довгі вуха; що висіли, як у мисливських собак.
Якось увечері я блукав поміж статуями довговухих біля підніжжя Рано Рараку. Мені треба було багата про що подумати, а найкраще думається на самоті під зорями. Щоб добре пізнати якесь місце, треба там переночувати. Де я тільки не спав у своєму житті! І на кам'яному олтарі в стародавньому Стонхенджі, і в снігу на найвищій вершині Норвегії, і в глиняних хатинах вимерлого печерного селища в Нью-Мексіко, і біля руїн житла першого інка на острові Сонця біля озера Тітікака. Тепер я хотів переночувати в старій каменоломні на Рано Рараку. Не тому, що я був забобонний і сподівався, що прийдуть духи довговухих і розкриють мені свої таємниці, — ні, я просто люблю незвичайні переживання.
Я здирався вгору, перелазячи через лежачих гігантів, на виступах, поки не опинився в самій гущі статуй. В одному місці залишилась ніша, де колись вирубали скульптуру. Вона зяяла порожниною, ніби театральний балкон з навислим кам'яним склепінням. Звідси мені відкривався величний краєвид на всю місцевість, і тут можна було сховатися від дощу. А втім, погода була чудову Сонце саме сідало за стрімкі скелі вулкана Рано Као на протилежному кінці острова, червоні, пурпурові й фіолетові зграйки хмаринок закривали ложе бога сонця. Але сріблясте проміння все-таки пробилося крізь них, сягнувши аж до моря і освітивши шеренгу хвиль, які поволі котились у безупинний наступ на острів. Удень я не. бачив хвиль: до них було надто далеко, але вечірнє сонце наповнило їхні вершечки сяйвом, і в повітрі біля підніжжя вулкана повис сріблястий пил. Це було видовище для богів. І разом з богами, розкиданими по всій горі, на цю виставу, влаштовану самою природою, дивилася з велетенського балкона самотня людина.
Я нарізав кілька жмутів трави й вимів з одного кінця цього гігантського ліжка пісок. Потім, скориставшись останніми відблисками сонця, приготував собі з трави й папороті зручну постіль. Було чути, як унизу, на рівнині, дві молоді дівчини співали зворушливі полінезійські пісні про кохання. Вони їхали верхи, самі не знаючи куди, наповнюючи долину сміхом і піснями південних морів. Їхні коні безцільно кружляли по степу. Та коли сонце, наче густу завісу, потягло за собою по небу темний морок і самітний чоловік на горі ліг на свою постіль, дівчата зненацька замовкли і, ніби налякані якимись чарами, помчали до пастухової хатини біля бухти. Пастух теж попрямував туди. Я бачив, як він раз у раз зупинявся і запалював траву. Стояла посуха, злив давно вже не було, тому трава пожовкла й затверділа. Її спалювали, щоб для овець виріс свіжий зелений моріжок. Поки не стемніло, я бачив тільки дим, що сірою пеленою стелився над степом. Та ось настала ніч і поглинула дим, але не могла здолати вогню. Чим темніше ставало, тим яскравіше вимальовувалось полум'я тисячі багать, що спалахували серед непроглядної ночі по всій рівнині.
На горі повіяло холодом, і я закрив спальний мішок аж до шиї. Я лежав у темряві і вслухався в нічну тишу, мимоволі проймаючись своєрідним настроєм каменоломні довговухих. Я знову відчув себе тут, під склепінням кам'яного балкона, ніби в театрі. Але це вже була грандіозна вистава довговухих. Силуети велетенських статуй навколо мене скидались на куліси, підняті на тлі вкритої зірками темносиньої завіси, а на чорній рівнині внизу, як на сцені, розгорталася дія: там у темному мороці раз у раз вихоплювались язики полум'я, наче тисячі невидимих коротковухих кралися з смолоскипами, щоб напасти на каменоломню. Час ніби зник. Тут завжди було так — ніч, зорі і люди, що гралися з вогнем.
З такою картиною перед очима я задрімав. І раптом здригнувся, почувши, що хтось обережно крадеться по "сухій траві. Хто б це міг бути? Остров'яни, які хочуть украсти мій одяг? Коли шелест почувся біля моєї голови, я засвітив ліхтарик, але нікого не помітив. Світло на мить спалахнуло, але потім затліло червоним тьмяним вогником. Ох ці прокляті сирі батарейки! При слабкому світлі я розгледів лише гігантську статую, яка застряла тут під час спуску. Голова її відкололась, а тулуб лежав, наче величезна арка над нішею, в якій я розташувався. Збоку з трави випинались велетенські брови і пара довжелезних носів, кидаючи на гору химерні тіні. Небо затягло хмарами, почав накрапати дощ, але в ніші була сухо. Я вимкнув світло і спробував заснути, та навколо мене зашелестіло ще дужче. Я знову засвітив ліхтарика, труснув його і, коли він блимнув яскравіше, помітив раптом коричньового таргана завбільшки з великий палець, Я полапав довкола себе і знайшов грубу кам'яну сокиру, яких тут скрізь було повно. Я хотів розчавити таргана, але помітив біля нього другого, а далі третього, четвертого. Таких великих тарганів я ще не бачив на острові Пасхи. Я посвітив навколо себе і переконався, що тут повнісінько цих жирних потвор. Вони сиділи купками біля мене і над моєю головою, а кілька навіть вилізло на спальний мішок. Бридко було дивитись, як вони ворушать своїми вусищами, витріщивши круглі безглузді очі, але стало ще гірше, коли я вимкнув світло і вони знову зашелестіли навкруги. Один, найвідважніший, навіть ущипнув мене за вухо. А надворі сіяв дощ. Я схопив кам'яну сокиру і накинувся на найближчих, потім струсив тих, що видряпались на мішок. Мій ліхтарик зовсім погас, а коли я все-таки витрусив з нього останню іскру, то побачив, що тарганів знову повно. Кілька найбільших апетитно поїдали своїх роздавлених братів: справжнісінькі канібали! Раптом я помітив, що зверху на мене витріщились страшні очі, а під ними вищирилася беззуба паща. Це здалось мені справжнім кошмаром. Та скоро я заспокоївся. Потворна пика виявилася страшним духом маке-маке, витесаним у стіні прямо над моєю головою. Вдень я не помітив її, але тепер, при слабкому світлі, в заглибинах залягли тіні, і потворне обличчя зробилось випуклим. Я роздавив кам'яною сокирою ще кілька тарганів, та, зрештою, вирішив відступати. Противник був надто численний. Мені довелося б сидіти цілу ніч і вбивати їх. Ще в дитинстві, коли я був скаутом, то завчив мудрий вислів: "Усі істоти красиві, треба тільки до них як слід придивитись". Я втупився у великі блискучі шоколадного кольору очі швидкого шестиногого гостя, потім натягнув мішок на голову і вирішив будь-що заснути. Та ложе моє було тверде, і мені довго не спалось. Я думав про те, який це страшенно твердий камінь — не для спання, а для тесання.
Я схопив кам'яну сокиру і щосили рубонув нею об стіну. Я добре знав, що сокира відскакує від скелі, залишаючи на ній тільки білий знак. Якось наш капітан: теж побував тут і випробував твердість каменя молотком та долотом. Він морочився з півгодини, поки вирубав камінець завбільшки з кулак. Ми ж вирахували, що тільки з тієї частини гори, яку видно звідси, вибрано понад двадцять тисяч кубометрів каменю, а наші археологи навіть схильні думати, що вдвічі більше. Це було незбагненно. Я знову відчув фантастичність задумів довговухих і знову згадав про те, що вже давно не давало мені спокою. Чому б не спробувати? Кам'яні сокири й досі лежать там, де їх покинули скульптори, а в селищі й досі живуть потомки останнього довговухого. Чому б не відновити роботу в каменоломні?
На рівнині вже давно припинився наступ канібалів із смолоскипами в руках. Але тут, на виступі, серед гігантів, безліч маленьких канібалів поїдали тіла своїх братів, що загинули від древньої сокири довговухих. Довкола чути було шурхіт, але я заснув, утративши почуття; простору й часу, Голіаф серед метушливих канібалів і карлик серед безмовних велетнів, що дрімали під шатром величавого зоряного неба.
Наступного ранку над рівниною знову сяяло яскраве сонце, і тільки безліч крилець та скручених лапок навколо мене свідчила про те, що напад тарганів не був сном. Я осідлав коня і поїхав зарослою травою дорогою до селища.
Патер Себастьян лукаво посміхнувся, коли я розповів йому, звідки прийшов і що задумав зробити. Він одразу ж приєднався до мого плану і лише попросив вибрати віддалений куточок гори, щоб не змінити знайомого вигляду Рано Рараку з рівнини. Але я не хотів брати будь-кого з остров'ян. Мені було відомо, що патер Себастьян — найкращий знавець генеалогії остров'ян і навіть писав про це книгу. Тому я пояснив йому, що шукаю людей, які були б потомками останнього довговухого.
— На сьогодні тут залишилась тільки одна сім'я, яка по прямій лінії походить від Оророїни, — мовив патер Себастьян. — В минулому столітті під час хрещення ця сім'я вибрала собі прізвище Адам, яке тут вимовляється Атан. Найстаршого з братів ти вже добре знаєш, це Педро Атан — бургомістр.
— Бургомістр! — здивувався я і не міг стримати посмішки.
— Авжеж. Він, щоправда, скидається трохи на блазня, але насправді не дурний і лагідної вдачі.
— Але ж він зовсім не схожий на місцевого жителя, — заперечив я. — Тонкі губи, невеличкий тонкий ніс, біла шкіра.
— Він чистокровний остров'янин, — сказав патер Себастьян. — Таких нині залишилося тільки вісімдесят чи дев'яносто чоловік. До того ж, бургомістр — справжній довговухий по батьковій лінії.
Я миттю скочив на коня і помчав по глинястому завулку до маленької бургомістрової хатки, що біліла серед кущів і дерев.
Бургомістр сидів і вирізував чудові шахи — фігури зображали птахо-людей, кам'яних гігантів та інші відомі мотиви острова Пасхи.
— Це для тебе, сеньйоре, — сказав він, з гордістю показуючи мені свій майстерний витвір.
— Ти справжній митець, дон Педро, — сказав я.
— Так, найкращий на острові, — відразу відповів він.
— А правда, що ти довговухий?
— Так, сеньйоре, — урочисто відповів бургомістр і став струнко, ніби солдат у строю.