— учені товари.
— Чи не мертві тіла? — живо спитав хлопець.
— Я думаю, щось подібне,— сказав м-р Кренчер.
— Ах, батьку, як би я хотів бути воскресителем коли виросту.
М-р Кренчер пом'якшав, однак похитав головою з сумнівом і повчально.
— Це залежить од того, як ти розвинеш свої таланти. Старайся розвивати свої таланти й ніколи не говори більше, ніж то можна говорити, і зараз не можна сказати, що з тебе вийде.
Розділ XV.
ПЛЕТІННЯ.
У винарні месьє Дефаржа сьогодні почали пити раніш ніж звичайно. Вже о шостій годині вранці хто заглядав з вулиці у вікна з ґратами, той бачив, що у винарні сиділи інші люди, схилившися над мірками вина. А втім більше тихо розмовляли ніж пили, бо як тільки відчиняли двері винарні, сюди заходило багато таких людей, що в них за душею не .було й ламаного шага, — вони ^слухали й шепталися. Не зважаючи на те, що приплив людей був незвичайний, самого хазяїна не видно було у винарні. Його відсутности не помічали; ніхто з тих, що переступали
* Так звали людей, що крали свіжі трупи й продавали їх медикам для дослідів. Ціна на трупи була дуже висока, була навіть спокуса вбивати, щоб тільки дістати труп.
через поріг, не шукав його; ніхто не питав за нього; ніхто не дивувався, що бачить тільки саму мадам Дефарж на своєму місці, що розливала вино; перед нею стояла тарілка дрібних грошей, таких стертих як і ті люди, з чиїх подертих кишень вони прийшли сюди. Мадам Дефарж сиділа задумливо й наче бачила й слухала щось таке, чого не можна було бачити й чути, і що було десь дуже далеко.
Був уже добрий південь, коли двоє запорошених людей ішли вулицями передмістя св. Антона, — один з них був Дефарж, а другий шосейний робітник у синій шапці, з села того маркіза, що його вбито. Запорошені й стомлені, вони увійшли у винарню. Своїм приходом вони запалили немов вогонь в грудях св. Антона, який швидко ширився, коли вони йшли, і який зарухався і заяснів полум'ям на лицях тих, що стояли коло дверей та вікон. Та ніхто не пішов за ними, ніхто не заговорив з ними, коли вони увійшли у винарню, хоч і всі озирнули їх.
— Добридень, джентлмени, — сказав Дефарж.
Це було наче сиґналом розв'язати всім язики; всі разом відповіли: "добридень**.
— А яка негода, джентлмени, — сказав Дефарж, хитаючи головою.
На це кожен поглянув на свого сусіда, потім потупив в землю очі и сидів мовчки.
Тільки один встав і вийшов.
— Жінко, — голосно сказав Дефарж до мадам Дефарж,— ми пройшли декілька миль з оцим добрим шосейним робітником,— його звуть Жаком. Здибав я його... випадково... за півтора дні від Парижу. Він добрий хлопець, цей шосейний робітник, що зветься Жаком. Дай йому пити, жінко.
Другий чоловік устав і вийшов. Мадам Дефарж налила вина шосейному робітникові, що його звали Жаком; він скинув свою синю шапку до громади й почав пити. За пазухою в нього був черствий шматок чорного хліба; він кусав його потроху, жував і запивав вином, стоячи перед прилавком. Третій чоловік встав і вийшов.
Дефарж теж відсвіжився вином, хоч пив він менше ніж гість. Тепер він стояв і ждав, поки селянин поснідає.
— Ну, що, друже, поснідав? — спитав він за деякий час.
— Так, дякую.
— То ходім. Я покажу вам кімнату, що про неї я говорив,— ви її займете. Вона саме враз для вас.
Вони вийшли з винарні на вулицю, з вулиці у двір, з двору на сходи, а з сходів на піддашшя... на те саме піддашшя, де сидів на низенькому ослінчику, нахилившися вперед,і пильно працював, шиючи черевики, сивоволосий чоловік. Його тепер не було тут; зате тут були ті три чоловіки, що по одному
вийшли з винарні. Між ними й сивоволосим чоловіком був той маленький зв'язок, що саме вони колись дивилися на нього через щілину в стіні.
Дефарж старанно зачинив двері й сказав, знизивши голос:
— Жак Перший, Жак Другий, Жак Третій. Це — свідок, за яким я, Жак Четвертий, ходив з наряду. Він розкаже вам усе. Кажіть, Жаку П'ятий.
Шосейний робітник, з синьою шапкою в руці, витер нею свій засмалений лоб і сказав: "З чого ж починати, месьє?"
— Починай з початку, — резонно відповів месьє Дефарж.
— Отож я бачив його, — почав шосейний робітник, — рік тому влітку, як він висів на ланцюзі під маркізовою каретою. Послухайте, як це було.—І шосейний робітник, знов оповідав усю ту історію, як він уявляв її собі.
Жак Перший перебив його й спитав, чи він бачив того чоловіка колинебудь раніш.
— Ніколи, — відповів шосейний робітник встаючи.
Жак Третій спитав, як він потім пізнав його.
— По його довгій постаті, — відповів шосейний робітник напівголосно.—Коли маркіз спитав мене того вечора: "скажи, який він на вигляд", я відповів: "довгий як привид"...
-— Так,—сказав він далі, — високий чоловік зник невідомо куди, його шукали... скільки місяців?., дев'ять, десять, одинадцять?
— Число не важить, — сказав Дефарж, — його добре було заховано, та на нещастя наостанку його знайшли. Далі.
— Так от, я знов працюю на косогорі, і знов заходить сонце. Як тільки я зібрав свої струменти, щоб іти додому вниз на село, де було вже темно, дивлюся вгору й бачу — йде горбом шість салдатів, а серед них довга людина, і руки йому зв'язані вірьовками ліктями назад. Коли вони підійшли зовсім близько до мене, я пізнав довгого чоловіка, і він пізнав мене. Та я не
дався на знак салдатам, що пізнав його; він так само не дався на знак салдатам, що пізнав мене, — ми тільки очима показали це. "Вперед, каже начальник загону, показуючи на село, — швидше ведіть його до його могили", і вони погнали його ще швидше. Я пішов за ними. Руки йому напухли, бо їх зв'язано було так туго; дерев'яні черевики були великі й незґрабні; він шкандибає і йде поволі, а ті підганяють його своїми рушницями. З косогора вони побігли як скажені, він упав. Вони регочуться й підіймають його знову. Лице йому в крові й запорошене, а він не може витерти його, —і з цього вони знову сміються.
ривели його до села. Все село вибігло дивитися. Вони повели його повз млин угору ДО В'язниці; все село бачить, як ^гоНВЮсТеЬСселоВОоОТа В ЯЗНИЦІрВ НІЧНІЙ Тем₽яві' 1 вона поглинає його. Все село розходиться. Все село шепочеться коло криниці. Повість про двоє міст — 8.
Все село засинає. Всьому селу сниться той нещасний, замкнений за ґратами у в'язниці на скелі,—ніколи не вийти йому звідтіля, хіба по смерть. Вранці, із своїми струментами на плечах і жуючи по дорозі шматок чорного хліба, я йду на роботу навмисне повз в'язницю. Я бачу його, там угорі, за ґратами високої залізної клітки, закривавленого й запорошеного як і ввечері. Він дивиться. Руки йому не вільні, щоб помахати мені; я не наважуюсь обізватися до нього. Він дивиться на мене як мертвяк.
Дефарж і ті три похмуро поглянули один на одного. Коли вони слухали селянинове оповідання, вигляд у всіх був похмурий, пригнічений і мстивий. В манірі їх було щось таємниче і разом з тим владне, — вони являли наче суворий трибунал.
— Кажіть далі, Жаку, — сказав Дефарж.
— Він залишається в цій залізній клітці декілька днів. Село дивиться на нього крадькома, бо боїться. Вечорами, коли покінчать денну роботу й зберуться побалакати біля криниці, то всі й дивляться на в'язницю. Говорили пошепки біля криниці, що хоч його й засуджено на смерть, та не буде страчено: казали, що до Парижу подано петицію, в якій доводили, що він був роздратований і збожеволів через смерть дитини; казали ще, що Петицію подано до самого короля. Що я знаю? Можливо. Може так, а може й ні.
— Отже слухайте, Жаку,—різко перебило його перше число того самого імення.—Знайте, що петицію подано було королеві й королисі. Всі ми тут, за вийнятком вас, бачили, як король узяв її, сидячи в кареті поруч із королихою. То Дефарж, що ви його тут бачите, важачи своїм життям, кинувся під коней з петицією в руках. Варта піша й кінна оточила прохача й почала бити його. Ви чуєте?
— Чую месьє.
— Говоріть далі, — сказав Дефарж.
— Так от,—знов заговорив селянин, — ще шепочуть біля криниці, що його навмисно привели до того села і що його напевне стратять. Шепочуть навіть, що, зважаючи на те, що він убив монсеньйора, а монсеньйор був батьком своїх підданців— кріпаків, то його стратять як батьковбійника. Один старий навіть оповідає біля криниці, що йому відітнуть праву руку разом з ножем і спалять перед його очима, що в рани, які зроблять йому на руках, на грудях і на ногах, литимуть кип'яче масло, розтоплене олово, гарячу смолу й сірку; вкінці його розірвуть на шматки чотирма здоровими кіньми. Старий каже ще, що все це дійсно заподіяли одному в'язневі, який замахувався на життя попереднього короля Людовіка XV... Ну, так от, ті шепочуть так, ті інакше, тільки й розмови, що про це; навіть криниця, здається, дзюрчить те ж саме. Нарешті, однієї неділі вночі, коли все село спало, сходять із в'язниці салдати, — їхні юушниці стукають по каміннях маленької вулиці. Робітники копають, робітники кують, а салдати сміються та співають. Вранці біля криниці постає шибениця футів із сорок заввишки, отруюючи воду. Всі кидають роботу й збираються біля криниці, ніхто не виганяє корів, — корови тут—разом з усіма. Опівдні заторохкотіли барабани. Вночі салдати пішли до в'язниці, і от він серед салдатів. Він зв'язаний як і раніш, а в роті в нього затичка, прив'язана туго натягненою мотузкою; вигляд був такий, наче він сміявся. На шибениці стирчить ніж гостряком догори, мов розрізує повітря. Там його й повісили на сорок футів над землею—і залишили висіти, отруюючи воду.
Вони подивилися один на одного, коли він своєю шапкою витер піт з лиця, що лив з нього, поки він згадував те видовище.
— Страшно! Як тепер жінкам і дітям брати там воду! Як можна розмовляти ввечері під такою тінню! Під нею, сказав я? Коли я залишав село в понеділок увечері, як заходило сонце, і подивився назад з косогора, то тінь та падала поперек церкви, млина, в'язниці... здається, через усю землю аж до того місця, де небо спирається на неї. От і все! Я покинув село, як заходило сонце, і йшов ту ніч і півдня, поки не зустрів цього товариша. З ним я й прийшов сюди.
Настало похмуре мовчання. Жак Перший сказав:
— Добре! Ти чинив і оповідав правильно.