Із кожною зупинкою його вдоволення все більше зростало.
Він щось прошепотів Норману, і той відповів: – Якщо ми повернемо ліворуч, то побачимо їх біля моста. Вони чекають.
Ми з'їхали на бічну дорогу, і в побляклому вечірньому світлі я побачив іще один автомобіль, який чекав на узбіччі. У ньому сиділо двоє чоловіків у штатському. Пуаро вийшов і поговорив із ними, а тоді ми розвернулися й поїхали на північ. Другий автомобіль їхав одразу за нами.
Деякий час ми мчали, вочевидь, до якоїсь північної околиці Лондона. Нарешті автомобіль підкотився до воріт високого будинку, який стояв на певній відстані від дороги, за садом.
Нормана й мене залишили в автомобілі. Пуаро з іншим поліцейським підійшли до дверей і подзвонили. Відчинила ошатна покоївка. Поліцейський сказав: – Я офіцер поліції і маю ордер на обшук цього будинку.
Дівчина скрикнула; з-за її спини вийшла висока і вродлива жінка середніх літ.
– Зачини двері, Едіт. Це, мабуть, грабіжники.
Але Пуаро спритно встромив ногу в отвір дверей і засвистів. Інші поліцейські негайно зірвалися з місця й помчали в будинок. Двері за ними захряснулися.
Ми з Норманом хвилин п'ять просиділи в машині, страждаючи від того, що нічого не робимо. Нарешті двері розчахнулися, і на порозі з'явився чоловік, який вів трьох в'язнів: жінку і двох чоловіків. Жінку й одного з чоловіків посадили в другий автомобіль. Другого чоловіка Пуаро власноруч запхнув до нас.
– Мені доведеться їхати в іншій машині, друже. А ви, будь ласка, подбайте – і дуже пильно! – про цього джентльмена. Ви, мабуть, із ним не знайомі? Eh bien, дозвольте вам відрекомендувати: мосьє О'Мерфі!
О'Мерфі! Я витріщався на нього з роззявленим ротом, поки наш автомобіль виїжджав на дорогу. Його руки не були зв'язані, але не схоже було, що він спробує тікати. Чоловік оціпеніло дивився поперед себе. Норман і я були для нього підхожою компанією.
На мій подив, ми й далі покотилися північною дорогою. Отже, в Лондон ми не верталися! Я здивувався. І аж тоді, коли автомобіль загальмував, помітив, що ми під'їхали до Гендонського аеродрому. Раптом до мене дійшло: Пуаро хоче летіти у Францію літаком!
Непогана ідея, але хіба не швидше було б надіслати телеграму? Дорога кожна хвилина. Хай Пуаро довірить комусь іншому особисто врятувати прем'єр-міністра і здобути всю славу.
Коли ми під'їхали, майор Норман вискочив з автомобіля, а на його місце сів чоловік у штатському. Майор коротко переговорив із Пуаро, а тоді відійшов.
Я теж виліз із машини і вхопив Пуаро за руку.
– Вітаю вас, старий друже! Вони сказали вам, де утримують прем'єра? Але послухайте, вам краще надіслати у Францію телеграму. Якщо ви полетите самі, може бути запізно.
Пуаро подивився на мене довгим допитливим поглядом.
– На жаль, друже, є такі речі, які телеграмою не надішлеш.
***
Цієї миті повернувся майор Норман у супроводі молодого офіцера повітряних сил.– Це капітан Лаял, який полетить із вами у Францію. Він готовий до вильоту.
– Одягніться тепло, сер, – сказав молодий пілот. – Я можу дати вам куртку, якщо хочете.
Пуаро подивився на свого великого годинника.
– Так, ми будемо вчасно – саме вчасно, – пробурмотів він, а тоді підняв голову і подивився на офіцера. – Дякую, мосьє. Але пасажиром буду не я, а ось цей джентльмен.
Він відступив убік, і з темряви вийшла висока постать. Це був інший чоловік-в'язень, той, який їхав у другому автомобілі. Коли на його обличчя впало світло, я здригнувся від несподіванки.
Це був прем'єр-міністр!
***
– Заради Бога, поясніть мені, як усе сталося! – нетерпляче вигукнув я, коли ми з Норманом і Пуаро сіли їхати назад у Лондон. – Як їм вдалося переправити його назад в Англію?– Не треба було нікого переправляти, – сухо відказав Пуаро. – Прем'єр-міністр і не виїздив з Англії. Його викрали дорогою з Віндзора до Лондона.
– Як?
– Зараз усе поясню. Прем'єр-міністр сидів у машині з секретарем. Раптом хтось затис йому обличчя ззаду ганчіркою з хлороформом…
– Але хто?
– Мудрий знавець мов капітан Деніелс. Коли прем'єр знепритомнів, Деніелс підняв слухавку й наказав О'Мерфі з'їхати з дороги праворуч. Шофер, нічого не підозрюючи, послухався. За кілька метрів на дорозі він побачив зламаний автомобіль, який просив зупинитися. О'Мерфі пригальмував. Тут на дорогу вийшов незнайомець. Деніелс вихилився у вікно до водія і повторив операцію з хлороформом, використавши якийсь анестетик, можливо, етилхлорид. За кілька секунд двох непритомних чоловіків дістали з автомобіля. На їхнє місце сіли двоє інших.
– Неймовірно!
– Pas du tout! Невже ви ніколи не бачили клоунів, які точно копіюють знаменитостей? А публічну особу скопіювати якраз дуже легко. Зіграти роль прем'єра Англії куди простіше, аніж якогось містера Джона Сміта з Клепгема. Що ж до О'Мерфі, то ніхто не мав звертати на нього особливої уваги, поки прем'єр-міністр не полетів у Францію. Автомобіль доїхав просто до вокзалу, де його зустріли друзі. Він увійшов у їхнє коло як О'Мерфі, а вийшов як інша особа. Так О'Мерфі зник, лишивши дуже підозрілий слід.
– Але той чоловік, який зображував прем'єр-міністра, його всі бачили!
– Його не бачив ніхто, з ким він був знайомий особисто. А Деніелс беріг його від контактів із іншими, як тільки міг. Ба більше, на його обличчі була пов'язка, і будь-які зміни в поведінці можна було списати на біль і шок від замаху на життя. Містер Макадам має слабке горло і завжди довго прокашлюється перед тим, як виступати на публіці. Тож підміну можна було легко тримати в таємниці аж до Франції. А там уже це було б непрактично й недоцільно – тож прем'єр-міністр зник. Поліція з усієї країни кидається у Францію, і ніхто не завдає собі мороки вникнути в деталі першого нападу. Щоб підтримати ілюзію, що викрадення сталося у Франції, Деніелса зв'язують і присипляють хлороформом. Дуже реалістично.
– А куди подівся той чоловік, що грав прем'єра?
– Зняв грим. Його і підставного шофера можуть арештувати як підозрілих осіб, але ніхто навіть не подумає, яку роль вони відіграли у драмі. Тому зрештою їх відпустять за браком доказів.
– А справжній прем'єр-міністр?
– Його і О'Мерфі повезли просто в будинок "місіс Еверерд" у Гемпстеді, до так званої Деніелсової тітки. Насправді це фрау Берта Евенталь, і поліція вже давненько її шукає. Вона – мій маленький подарунок поліції, не кажучи вже про Деніелса! О, це був розумний план, але не такий, щоб Еркюль Пуаро не зміг його розкусити!
Я подумав, що моєму другові варто вибачити цей сплеск марнославства.
– Коли ви вперше відкопали зернятка правди в цій історії?
– Саме тоді, коли почав працювати зсередини. Якось у моїй голові не вкладалася ця афера з пострілами – але коли я усвідомив, що в результаті прем'єр-міністр поїхав у Францію із замотаним обличчям, усе почало прояснятися. А коли ми проїхалися по сільських лікарнях, і ніхто не пригадав чоловіка-пацієнта, якому довелося того ранку перев'язувати обличчя, я переконався у власній правоті! Зрештою, для мого видатного розуму то була дитяча забавка!
***
Наступного ранку Пуаро показав мені щойно отриману телеграму. На ній не було вказано, хто відправник і звідки вона прибула. На аркуші горіло лиш одне слово:"Встиг".
Увечері газети опублікували звіт про зустріч союзників. Автори статей особливо наголошували на красномовності містера Девіда Макадама, чий натхненний виступ справив на слухачів сильне і тривале враження.
Загадкове зникнення містера Девенгайма
Ми з Пуаро сиділи за столиком і чекали на гостей: до нас на чай мав завітати старий друг зі Скотленд-Ярду інспектор Джепп. Пуаро щойно акуратно виставив колом чашечки на блюдцях, які наша хазяйка абияк покидала на стіл. Потім похукав на металевого чайника і протер його блискучі боки шовковою хустинкою. Чайник мав от-от закипіти; поряд із ним стояла каструлька з густим шоколадом, насолодою для язика Пуаро: цей напій він любив значно більше за "цю вашу англійську отруту".Внизу пролунав різкий стук, і за хвилину в кімнату ввірвався захеканий Джепп.
– Я не запізнився, сподіваюся, – сказав він після короткого привітання. – Правду кажучи, трохи забалакався з Міллером. Він веде справу Девенгайма.
Я нашорошив вуха. Останні три дні газети тільки й писали про таємниче зникнення містера Девенгайма, власника банку "Девенгайм і Селмон". У суботу він вийшов із дому й не повернувся. Мені так і кортіло почути від Джеппа якісь цікаві деталі.
– А мені здавалося, – зауважив я, – що в наші дні просто неможливо отак узяти і "зникнути".
Пуаро на півдюйма пересунув тарілку з хлібом і маслом та строго сказав:
– Висловлюйтеся чіткіше, мій друже. Що ви маєте на увазі, коли кажете "зникнути"? Про який різновид зникнення ви казали?
– Отже, зникнення можна класифікувати й категоріювати? – засміявся я.
Джепп також усміхнувся. Пуаро грізно глянув на нас.
– Ну звичайно! Зникнення можна розділити на три категорії. Перша, трапляється найчастіше, – зникнення з власної волі. Друга – сумнозвісна "втрата пам'яті", трапляється рідко, але іноді таки справді трапляється. Третя – вбивство з подальшим більш чи менш успішним переховуванням тіла. Ви вважаєте, що жодної з трьох категорій зникнення не буває в наш час?
– Думаю, майже ніколи не буває. Людина може втратити пам'ять, але хтось її неодмінно впізнає, особливо якщо це такий знаменитий чоловік як Девенгайм. "Тіло" також не може розчинитися в повітрі – рано чи пізно воно знайдеться, заховане в якомусь тихому місці чи кинуте в канаву. Убивство розкриється. Про нечесного службовця або розтратника можна розіслати телеграми в усі кінці світу й повернути навіть з іншої країни. Порти і залізничні вокзали перебувають під наглядом поліції. А якщо він захоче сховатись у власній країні, його обличчя впізнає будь-який читач щоденних газет. Утікач у наші дні протистоїть цілій цивілізації.
– Mon ami, – сказав Пуаро, – ви не врахували одного: той, хто вирішив утекти разом із кимось іншим (або з самим собою), може виявитися рідкісним екземпляром – людиною методу. Він може виявитися дуже розумним, талановитим і ретельно розрахувати всі деталі своєї афери, а в такому разі я не бачу причин, чому б йому легко не обвести круг пальця поліцію.
– Але не вас, звичайно? – весело зауважив Джепп, підморгнувши мені.