До цього часу поспіли чудові оленячі біфштекси, а у цеберці біля гарячого вугілля багаття настоювався цілий галон міцного чаю. Ми примостилися біля вогнища по-індіанськи, навпочіпки, і зайнялися їжею. Подорож при мінусовій температурі викликає звірячий апетит, а коли ви потім занадто щільно поїли, вас охоплює якесь розумове та фізичне заціпеніння. Провівши цілий день у дорозі за такою погоди, сядьте біля печі на кілька секунд, і ви відразу відчуєте сонливість, а через хвилину чи дві міцно заснете. Тут багаття замінювало нам грубку, а стовбур старої ялиці і кільце з молодих сосен — нашу хатину. Як тільки ми повечеряли і вимили посуд, нас охопив дрімотний стан. Ми закопалися в ковдри на підстилках, які Ліліан зробила з ялицевих гілок, і, зовсім знесилені, відразу заснули.
Лише почало світати, як я розвів вогонь. Ліліан висунула голову з-під ковдр, коли я набирав сніг у відро, щоб поставити його танути на багатті. Вона закашляла, вдихнувши морозне повітря. Вітер рвав верхівки дерев, і сніг летів крізь "стіну" з молодих сосен.
— Краще не вилазь з-під ковдр, поки я не зварю кави, — порадив я, загортаючись у свою овчину.
Ліліан охоче скористалася моєю порадою. Я дав їй чашку кави.
— Знову йде сніг, — бурчав я. — Чорт його забирай, цей сніг. Знову вітер, якраз із північного боку. Вчора було погано, а сьогодні буде справжнє пекло.
І справді, це було пекло. Ми рушили в дорогу на світанку. Сніг колував нам обличчя. Коні спочатку злякалися, відчувши дотик холодних шлей, а потім, брикаючись і пирхаючи, повільно рушили в дорогу. Роблячи часті зупинки, вони тягли поклажу ще п'ять миль. Хаща стала рідшати. Попереду можна було розглянути одноманітну, трохи хвилясту гладь прерій.
— Рівнина Озерних Островів, — буркнув я таким тоном, ніби сповіщав про наше прибуття до воріт пекла.
Влітку Рівнина Озерних Островів — місце цілком приємне. Там достатньо питної води в кількох ізольованих озерцях. Тут і там розкидані невеликі зарослі осик і сосен, де можуть відпочити в тіні стада, що пасуться. Ранньої осені тисячі качок і сотні канадських казарок з гогатанням і кряканням опускаються на озера, а лугові тетеруки ховаються в траві, почувши шум крил яструба або сови, що відчули легку здобич. І навіть у найспекотніші серпневі дні ніжний подих колише верхівки трав. А вітер (східний чи західний, північний чи південний) несе із собою освіжаючу прохолоду.
Інша справа взимку. Озера вкриті не менш ніж двохфутовим шаром льоду. Качки та гуси відлетіли далеко на південь. Лугові тетеруки зникли в гущавині лісу. Тільки вітер лишився тут.
Навіть коли в лісі немає вітру, у відкритих преріях він дме на повну силу. Він ворушить сніг і відносить його на кілька сотень футів або ярдів, заповнюючи якусь ущелину або яр, надаючи їм оманливого вигляду засніженої гладі.
Як тільки ми виїхали з лісу на рівнину, нас зустрів порив такого вітру. Пелена піднятого вітром снігу мчала по долині, покриваючи відстань не менше ніж п'ятдесят ярдів. Не було жодних ознак якоїсь дороги. Не було жодного валуна, який би допоміг нам орієнтуватися. "Пішли, пішли!" — крикнув я коням, що раптом забарахталися в глибокому снігу.
— Ти правиш у яр, — закричала Ліліан, але було вже пізно.
У мене заледеніли вії, сніг летів мені в обличчя, і я не помітив яру, занесеного снігом. Не помітили його й коні, які зазвичай, навіть не бачачи, чуттям вгадують небезпеку. Коні провалилися крізь сніг у яр, упали на животи, а потім перекинулися на боки, ніби кажучи: "З нас досить".
— Доведеться розпрягати, — пробурмотів я, здригаючись при думці про те, що треба буде вилазити з саней і забиратися в сніг.
— Я спробую витягнути коней і оглоблі, а потім за допомогою ланцюга витягну сани.
Я почав викидати ковдри та інші пожитки.
— Ланцюг, де ж, чорт забирай, ланцюг? — нетерпляче питав я.
— Тут. — Ліліан завжди знала, де є предмети першої необхідності.
— Розумниця, — посміхнувся я.
Я взяв ланцюг, спустився до дишла саней і витяг болт з голобель. Потім обережно пробрався вздовж дишла та зняв хомути. Стоячи біля коней по пояс в снігу, я закричав: "Пішли, пішли!" Коні піднялися, рвонулися вперед і, не відчуваючи тяжкості саней, вибралися з яру. Зупинивши їх, я прикріпив ланцюг до дишла. І знову закричав: "Пішли, пішли!" — підкріпивши цього разу свої слова ударом батога. Полози заскрипіли. Ліліан і Візі щосили вхопилися за краї саней. Коні, важко дихаючи, хропли і тягли щосили. І нарешті цей яр був позаду. А скільки їх було попереду, ніхто не міг знати.
Ми дісталися середини рівнини, коли коні раптом зупинилися. "Пішли, пішли!" — безрезультатно кричав я. Коні остаточно вибилися з сил. Вони віддали нам усю свою енергію, але цього було замало. Я безпорадно глянув на Ліліан. Вона відповіла мені розгубленим поглядом.
— Що робити?
— Верхи, — похмуро сказав я. — Я вважаю, що нам доведеться кинути тут упряжку і сани і спробувати доїхати до Риск-Кріка на неосідланих конях.
Це звучало аж ніяк не втішно, але іншого виходу ми не мали. Раптом Ліліан підвелася в санях. Вона так напружено дивилася на південь, що в неї виступили сльози на очах.
— Дим, — вигукнула вона, — мені здається, я відчуваю запах диму.
Я стояв однією ногою на голоблі, другою в санях.
— Дим? — випалив я. — У цих преріях тут? Ти не при своєму розумі!
— Я у своєму розумі, — відбрила вона. — Це дим. Хіба ти не чуєш?
Тепер і я відчув запах диму. І все ж я не міг повірити власним відчуттям. Дим на Долині Озерних Островів?
— Десь горить багаття… — Ліліан замовкла і напружено вдивлялася в далечінь. — Я бачу його. Це багаття. Там індіанці.
Я теж почав вдивлятися в далечінь. Протерши очі, щоб переконатися, що це мені не здається, я сказав, майже не вірячи самому собі: "Це індіанці!"
Я струснув віжки і клацнув батогом.
— Пішли звідси, шкапи! Бадьоріше крок! Тягніть сани! Ми не одні!
І ніби зрозумівши мої слова, коні вибралися зі снігу, підняли голови і дюйм за дюймом потягли сани вперед.
То були індіанці. Там був Джон Червоний Камінь та його товстенька смішлива подруга Лізі. Там був старий Азак. Він поглянув на нас своїми сліпнучими очима і сказав: "Білі люди ходи". Там був Джон Орлине Озеро, названий так за назвою озера, біля якого він народився. І з ними чотири напіводягнені малюки, яким, здавалося, був ніпочому північний вітер і мороз, що пробирав нас до кісток, незважаючи на наш теплий одяг. Всі індіанці були з резервації Риск-Крік, і вони шумно оголосили нам, що Джон Червоний Камінь убив лося, і що вони сьогодні понесуть м'ясо додому. Джон Червоний Камінь часто заходив до нас у хатинку скуштувати м'яса або попити чаю та розповісти про свої пригоди. До цього схильні всі індіанці, коли їм трапляється терплячий слухач. Тепер туша лося була розрубана сокирою на чотири частини, і вся група оточила багаття, підсмажуючи величезні шматки лосиної грудинки на рожнах, устромлених у сніг.
У таку погоду, яка стояла в останній місяць, жодна білий не полював би на звіра. Він волів би сидіти на одних бобах, аби не виходити з хатини. Крім того, білі зазвичай запасають із осені м'ясо на всю зиму. Інша річ — індіанці. Вони звикли жити зараз і не думати про майбутнє. Їхні чоловіки — природжені мисливці. Вони можуть застрелити лося або оленя в таку погоду, коли білий бродитиме лісом кілька діб і повернеться без здобичі. Якщо індіанець нападе на свіжий слід, то він переслідуватиме свою здобич, доки не наздожене і не застрелить її.
— Краще твоя з сані вилазь та їж! — з таким привітанням звернувся до нас Джон Червоний Камінь. Потім, розреготавшись, він спитав:
— Який біса, твоя біла людина ходи в таку погану погоду?
Біля багаття було тепло, і в мене потекли слинки від запаху смаженої грудинки лося.
— Я божевільний, Джон! — засміявся я у відповідь. — Коли моя божевільний ні, моя в хатина сиди, моя жінка, мій хлопець теж у хатині сиди, поки весна ходи. Краще люди, як ведмідь, живи: узимку в нору сиди, коли сніг танути, із нора вилазь.
Я взяв мисливський ніж Джона, вирізав великі шматки м'яса зі спини лося і надів їх на рожен. Біля багаття стояв заварений чай у десятифунтовій банці з-під сиропу. Дружина Джона наповнила їм три бляшанки і подала нам. Ніколи чай не здавався мені таким смачним. І було неважливо, з чиїх рук я отримав його і що це був за чай. Присівши біля вогню, ми вплітали наші біфшекси, навіть не давши їм хоч трохи схолонути, дякуючи долі за те, що Джону вдалося вбити лося.
Безсоромно ригаючи від надлишку з'їденого м'яса, індіанці загрузили у сани частини розрубаної туші. Четверо малюків закопалися в одяг з кролячих шкурок, сміючись і перегукуючись на своїй гортанній говірці. Червоний Камінь узяв віжки і кинув мені запитання:
— Білий люди, твоя ходи першим бажай?
— Ні, до біса, — відповів я. — Індіанець кінь найкращий. Мій кінь втомлюйся. Твоя ходи першим, моя ззаду.
Нам було по дорозі з індіанцями, тому що їхня резервація знаходилася на три милі далі, ніж Риск-Крік. Протоптаний шлях додав нової енергії нашим коням. Біля хомута вже не накопичувався сніг. І хоча дорога була нелегкою, коні змогли йти без затримок і покривати від двох до трьох миль на годину. До заходу сонця ми прибули до торгового пункту. У крамницях та на пошті в Риск-Кріку кипіло життя. Щойно прибула шістка коней із вантажем товарів, призначених для віддалених торгових пунктів.
— Найпроклятіша поїздка за весь час моєї роботи на тракті, — бурчав візник, коли я вводив наших коней у конюшню і шукав два вільні стійла. — Жодних слідів дороги до Бічер-Прері. Абсолютно все замела снігом чортова хуртовина. З Брістоля, де я зупинився минулої ночі, коні тягли вантаж десять годин.
Брістоль був іншою придорожньою зупинкою за десять миль на схід від Риск-Кріка.
— Вам пощастило більше, ніж нам, — утішив я його, розпрягаючи коней. — Ми ночували під ялицею.
Візник був високий і худорлявий. Йому довелося довго вдивлятися в сніг, і очі його почервоніли й розпухли.
— Чорт забирай, невже ви ночували під деревом? — вигукнув він. — І ваша дружина, і синочок?
І коли я ствердно кивнув головою, він засунув палець у ніс, прочистив ніздрі і сказав:
— Це нагадує мені зиму двадцятого — двадцять першого року, коли я правив четвіркою коней із вантажем зерна для одного із фермерів у верхній частині краю.