Суд! Ось і все, що я прошу; нехай мені скажуть, який злочин я вчинив і яку покару мені ухвалили. Адже невідомість гірша, ніж будь-які тортури!
– Я дізнаюся, – відказав інспектор.
– Із голосу вашого чую, що ви зворушені! – вигукнув Дантес. – Скажіть мені, що я можу сподіватися!
– Не можу я цього сказати вам, – відказав інспектор, – можу тільки пообіцяти, що розгляну вашу справу.
– Тоді я вільний, я порятований!
– Хто звелів заарештувати вас? – запитав інспектор.
– Пан де Вільфор, – відказав Дантес. – Зв'яжіться з ним.
– Пана де Вільфора вже немає в Марселі, він уже рік у Тулузі.
– Тоді й дивуватися нема чого, – прошепотів Дантес. – Мого єдиного заступника тут нема!
– Чи не мав пан де Вільфор якихось причин, щоб ненавидіти вас? – запитав інспектор.
– Ніяких; навпаки, він був дуже милостивий зі мною.
– То я можу довіряти відомостям, які він дав про вас чи які він сповістить мені?
– Цілком.
– Добре. Чекайте.
Дантес упав на коліна, звів руки до неба і почав шепотіти молитву, у якій благав Бога за цього чоловіка, що спустився до нього в буцегарню, немов Спаситель, що прийшов випровадити душі з пекла.
Двері за інспектором зачинилися, та надія, яку він приніс, лишилася в Дантесовій камері.
– Може, зволите зараз проглянути списки в'язнів? – запитав комендант. – Чи бажаєте зазирнути до абата?
– Спершу закінчимо огляд, – відказав інспектор. – Якщо я піднімуся нагору, то в мене, либонь, уже не вистачить духу ще раз сюди спуститися.
– О, панотець не схожий на цього, його божевілля веселе, не те, що глузд його сусіди.
– А на чому він згубив розум?
– На дуже химерній думці: він уявив себе володарем незліченних багатств. Першого року він запропонував урядові мільйон, якщо його випустять, другого – два мільйони, третього – три тощо. Тепер він уже п'ять років у в'язниці; він попросить дозволу побалакати з вами наодинці й запропонує п'ять мільйонів.
– Цікаво так, ти ба! – сказав інспектор. – А як звуть цього мільйонера?
– Панотець Фаріа.
– Номер двадцять сьомий! – сказав інспектор.
– Так, він тут. Відімкніть, Антуане.
Сторож послухався, й інспектор із цікавістю зазирнув до камери "божевільного абата", як прозивали всі цього в'язня. Посеред камери, у колі, накресленому шматком вапна, відколотого від муру, лежав майже голий чоловік – одяг його обернувся лахміттям. Він креслив у цьому колі виразні геометричні лінії й був так само захоплений розв'язанням задачі, як і Архімед тієї миті, коли його вбив Марцеллів вояк. Тож він навіть не поворухнувся від рипіння дверей і схаменувся лише тоді, коли полум'я смолоскипів осяяло незвичним світлом вогку долівку, де він працював. Тоді він обернувся і з подивом глянув на численних гостей, що спустилися до його камери.
Він швидко схопився на ноги, узяв ковдру, що лежала в узніжжі його вбого ліжка, і хутко напнув її на себе, щоб з'явитися у пристойнішому вигляді перед гостями.
– Що ви просите? – спитав інспектор, не міняючи свого звичного формулювання.
– Що я прошу? – з подивом поспитав абат. – Нічого я не прошу.
– Ви не зрозуміли, – провадив інспектор, – мене прислав уряд, щоб я оглянув в'язниці й вислухав скарги в'язнів.
– Ага! Це інша річ, – жваво вигукнув абат. – Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.
– Ось бачите, – сказав комендант, – починається так, як я вам і казав.
– Мосьпане, – провадив в'язень, – я абат Фаріа, народився в Римі, двадцять років був секретарем кардинала Роспільйозі; мене заарештували бозна за що на початку 1811 року, і відтоді я марно вимагаю звільнення від італійського і французького урядів.
– Чому від французького? – запитав комендант.
– Тому що мене загарбали в Пйомбіно, і гадаю, що Пйомбіно, як і Мілан та Флоренція, стало головним містом якогось французького департаменту.
Інспектор і комендант з усмішкою перезирнулися.
– Ох, любий мій, – зауважив інспектор, – ваші відомості про Італію не відзначаються свіжістю.
– Вони стосуються того дня, коли мене заарештували, – відказав абат Фаріа, – й оскільки натоді його величність імператор створив Римське королівство для подарованого йому небом сина, то я вважав, що, продовжуючи пожинати лаври перемоги, він утілив мрію Мак'явеллі й Чезаре Борджіа, об'єднавши всю Італію в єдину неподільну державу.
– Слава Богу, – сказав інспектор, – доля трохи змінила цей грандіозний план, якому, бачу, ви так палко співчуваєте.
– Це єдиний спосіб учинити Італію сильною, незалежною і щасливою державою, – відказав панотець.
– Може, і так, – сказав інспектор, – але я прийшов сюди не для того, щоб розглядати з вами курс італійської політики, а для того, щоб запитати у вас, що я і вчинив, чи задоволені ви приміщенням і їжею.
– Їжа тут така сама, як і у всіх в'язницях, тобто дуже погана, – відказав абат, – а приміщення, як бачите, вогке й нездорове, та загалом досить пристойне для підземної в'язниці. Річ не в тому, а в надзвичайно важливій таємниці, яку я маю сповістити урядові.
– Починається, – сказав комендант на вухо інспекторові.
– Тим-то я й радий бачити вас, – провадив абат, – хоч ви і завадили мені в дуже важливому обрахунку, який, якщо виявиться успішним, можливо, змінить усю Ньютонову систему. Можу я попросити у вас дозволу побалакати з вами наодинці?
– А що я вам казав? – прошепотів комендант інспекторові.
– Ви добре знаєте своїх в'язнів, – відказав інспектор, усміхаючись, а потім обернувся до абата. – Я не можу вволити вашого прохання.
– А якби йшлося про те, щоб надати урядові можливість змогу здобути величезну суму, п'ять мільйонів, наприклад?
– Дивовижно, – сказав інспектор, звертаючись до коменданта, – ви навіть суму передбачили!
– Гаразд, – провадив абат, утямивши, що інспектор хоче піти, – ми можемо балакати й не наодинці, пан комендант може бути присутній під час нашої розмови.
– Любий мій, – урвав його комендант, – на жаль, ми наперед і напам'ять знаємо все, що ви нам скажете. Ідеться про ваші скарби, еге ж?
Фаріа глянув на насмішника очима, у яких неупереджений спостерігач обов'язково вгледів би тверезий глузд і щире серце.
– Таж певно, – сказав він, – про що ж іще можу я казати?
– Пане інспекторе, – провадив комендант, – я можу розповісти вам цю історію, не гірше від абата; ось уже п'ять років я її чую.
– Це свідчить, пане коменданте, – мовив священик, – що ви належите до тих людей, про яких у Святому Письмі сказано, що вони мають очі й не бачать, мають вуха й не чують.
– Мосьпане, – сказав інспектор, – держава багата і, слава Богу, не потребує ваших грошей; збережіть їх до того часу, коли вас випустять із в'язниці.
Абатові очі широко розплющилися; він ухопив інспектора за руку.
– А якщо я не вийду із в'язниці, – сказав він, – якщо мене, усупереч справедливості, залишать у цьому підземеллі, якщо я помру тут, не заповівши нікому моєї таємниці, – значить, ці скарби пропадуть намарне? Чи не ліпше було б, якби ними скористався уряд і я разом із ним? Я згоден на шість мільйонів; авжеж, я поступлюся шістьма мільйонами і здобрію рештою, якщо мене випустять на волю.
– Слово честі, – сказав тихо інспектор, – якби не знав, що це божевільний, то можна подумати, що все воно правда, із такою певністю він промовляє.
– Не божевільний я і кажу щиру правду, – відказав Фаріа, у якого був тонкий слух, як і в усіх в'язнів, тож він чув усе, що сказав інспектор. – Скарб, що про нього я кажу, справді існує, і я пропоную вам укласти зі мною угоду, згідно з якою ви повезете мене на місце, яке я вкажу, у нашій присутності здійснять розкопи, і якщо я збрехав, якщо там нічого не знайдуть, якщо я божевільний, як ви оце кажете, тоді завезете мене знову сюди, у це підземелля, і я залишуся тут назавжди і тут помру, не набридаючи ні вам, ні комусь іншому моїми проханнями.
Комендант зареготав.
– А далеко звідси ваш скарб? – поспитався він.
– Десь миль за сто, – відказав Фаріа.
– Незлецько вигадано, – сказав комендант. – Якби всі в'язні надумали турбувати тюремників прогулянкою за сто миль і якби тюремники погодилися на це, то для в'язнів не було б нічого легшого, ніж дременути за першої ж нагоди. А під час такої довгої прогулянки нагода таки трапиться.
– Та це відомий спосіб, – сказав інспектор, – і панотець не може навіть похвалитися, що він його винайшов.
Потім, звертаючись до абата, сказав:
– Я питався, чи добре вас годують?
– Мосьпане, – відказав Фаріа, – покляніться Ісусом Христом, що ви звільните мене, якщо я сказав правду, і я покажу вам те місце, де закопано скарб.
– Вас добре годують? – повторив інспектор.
– За такої умови нема ніякого ризику; і ви бачите, що я не шукаю нагоди, щоб утекти; я залишуся у в'язниці, поки будуть шукати скарб.
– Ви не відповідаєте на моє запитання, – урвав інспектор нетерпляче.
– А ви на моє прохання! – вигукнув абат. – Будьте ж прокляті, як і всі ті шаленці, що не хотіли мені вірити! Ви не хочете мого золота, воно залишиться в мене; не хочете дати мені волю, її пошле мені Господь. Ідіть, мені більше нема чого вам сказати.
І абат, скинувши ковдру із плечей, узяв шмат вапна, сів знову в коло і заходився біля своїх креслень та обрахунків.
– Що це він робить? – виходячи, запитав інспектор.
– Лічить свої скарби, – відказав комендант.
Фаріа на ті кпини відповів поглядом, що повен був найвищого презирства.
– Може, у нього і справді були якісь скарби, – сказав інспектор, піднімаючись східцями.
– Або він бачив їх уві сні, – підхопив комендант, – і вранці прокинувся божевільним.
– Правда ваша, – сказав інспектор зі простодушністю хабарника, – якби він справді був заможний, то не потрапив би до в'язниці!
На цьому все для панотця Фаріа і скінчилося. Він лишився у в'язниці, і після тих відвідин слава про його кумедне божевілля ще дужче зміцнилася.
Калігула або Нерон, великі шукачі скарбів, що мріяли про незбутне, прислухалися б до слів цього бідолашного чоловіка і подарували б йому повітря, якого він прохав, простір, який він так любив, і волю, за яку він пропонував таку високу заплату. Та володарі нашої пори, обмежені границями ймовірного, згубили волю до дерзань, вони бояться вуха, що вислуховує їхні накази, ока, що стежить за їхніми діями; вони вже не почувають вищості своєї божистої природи, вони короновані люди, та й квит. Колись вони вважали чи принаймні називали себе синами Юпітера і дечим скидалися на свого безсмертного батька; нелегко перевірити, що там коїться за хмарами; земні володарі зараз досяжні.