Щоразу я приходив з оптимізмом та надіями, і щоразу йшов ні з чим: мене засипали безліччю пустопорожніх деталей.
Я почав відчувати, що вся ця робота забирає надто багато часу й сил. А на що я, власне, розраховую, якщо аналітики всіх інвестиційних банків списали "Сіданко" з рахунків? Може, є вагома причина, чому ніхто не зацікавився цим чотиривідсотковим пакетом?
Коли я повернувся в офіс з чергової зустрічі й був готовий відмовитися від цієї витівки, Світлана вручила мені великий щільний коричневий конверт.
— Щойно отримали з Америки! Від вашого знайомого із галузевого журналу, з яким ви розмовляли.
— Проїхали. Можеш одразу викинути його в кошик, — буркнув я, не дивлячись на конверт.
Я вирішив, що всередині, найімовірніше, рекламні матеріали, у яких розписано вигоди від інвестицій у бурові вишки. Але потім передумав: а що як знайдеться щось суттєве? Я зупинив Світлану:
— Хоча стривай. Принеси, будь ласка, назад.
Гортаючи підшивку журналу, я зрозумів, що однокурсник надіслав мені справжнє джерело інформації. Цей маловідомий глянцевий журнал виявився золотим ключиком до моєї головоломки. Додаток до журналу містив усі потрібні мені дані про російські нафтові компанії, включно з невловною "Сіданко": запаси нафти, обсяги виробництва, нафтоперероблювання — словом, уся інформація була акуратно зібрана в одному місці й здавалася цілком переконливою.
Я взяв аркуш паперу й розділив його на дві колонки, назвавши їх "Сіданко" і "Лукойл". Потім виписав і класифікував усі знайдені в журналі факти про ці компанії, вписав їх у відповідні колонки, потім підсумував загальну картину й не виявив між ними майже жодних відмінностей. Після розпаду Радянського Союзу інфраструктура обох компаній розвивалася слабко. І там, і там бурові вишки іржавіли, а нафтопроводи схудли; і там, і там за однаково мізерну зарплату допрацьовували по-старому колишні працівники.
Мабуть, єдина відмінність полягала в тому, що компанію "Лукойл" усі знали й по ній було написано безліч аналітичних звітів, а по "Сіданко" — жодного. Зіставивши дані щодо компанії "Лукойл" у цих звітах та в надісланому мені журналі, ми побачили, що вони повністю збігаються. Тому я зробив висновок, що дані про "Сіданко" в журналі надійні.
Для мене це було відкриття. Усі знали, який ласий шматок компанія "Лукойл": вона контролювала такий самий обсяг нафти й газу, як "Брітіш Петролеум", але коштувала вдесятеро дешевше за британського гіганта. А тут з'являється нікому не відома "Сіданко", у якої нафти ненабагато менше ніж у "Лукойлу", але водночас коштує вона в шість разів дешевше ніж "Лукойл" і, отже, у шістдесят разів дешевше за "Бритіш Петролеум"!
Відмінна інвестиційна ідея — далі тут і думати не було чого. Фонд на підставі нашого аналізу придбав 1,2% компанії "Сіданко" по чотири долари за акцію, витративши приблизно одинадцять мільйонів доларів. Це була одна з найбільших інвестицій, у якій я брав участь. Щойно Едмонд Сафра почув про це, він захотів додатково вкласти власні кошти й незабаром придбав таку саму кількість акцій для себе.
Зазвичай у разі вільного обігу акцій компанії на біржі ціни на них встановлює ринок. Якщо говорити про "Сіданко", то 96% її акцій належало одній інвестиційній групі й 4% міноритарним акціонерам (зокрема нам). Тому в нас не було можливості оцінити на ринку, за хорошою ціною ми купили акції чи ні. Якийсь час мене це влаштовувало, але минали місяці, і я починав потроху турбуватися. Ретельний аналіз даних і достатня доля впевненості в собі це одне. Але раптом я прорахувався і фонд втратить суттєву частину своїх вкладень? Згодом я навіть почав сумніватися: може, варто просто пливти за течією й чинити, як усі, а не вплутуватися в авантюри? Я намагався впоратися з тривогою і сподівався рано чи пізно почути добрі новини. І справді, через трохи більше як рік дещо сталося.
14 жовтня 1997 року компанія "Брітіш Петролеум" оголосила про купівлю десяти відсотків акцій "Сіданко" з 96-відсоткового пакета Володимира Потаніна за ціною з премією в 600% до тієї, що ми заплатили за рік до цього.
Це справді був абсолютний успіх.
12. Золота рибка
Минулий рік був сповнений подій. Мій бізнес почав набирати обертів. Проте найважливіше те, що в листопаді 1996 року в мене народився син Девід. Сабріна, як й обіцяла, після пологів привезла його до Москви, і ми зажили разом однією сім'єю. Сабріна прикрасила дитячу кімнату й навіть сама пошила фіранки та подушечки. Незабаром вона познайомилася з іншими мамами-іноземками, тож у неї з'явилося в Москві якесь коло спілкування.
Але все ж таки, як не намагалася Сабріна, у Москві їй було незатишно. Нового року вона почала частіше їздити до Лондона й проводила там дедалі більше часу. Поки синові виповнився рік, вона майже не з'являлася з ним у Москві. Мене це зовсім не тішило, але, з іншого боку, я не міг наполягати, щоб вона була там, де почувалася некомфортно. Я відвідував її з Девідом у Лондоні що другі вихідні.
Різдвяні свята Сабріні захотілося провести в Кейптауні. ПАР у мене з дитинства асоціювалася з апартеїдом і расизмом, тому особливого бажання їхати туди не виникало. Однак наполегливість Сабріни взяла гору над моїми забобонами, і врешті-решт я погодився. Насправді мені було не так важливо, куди їхати, оскільки я все одно планував працювати. Якщо нормально працює мобільний зв'язок, а під рукою є факс, то мене влаштує будь-який варіант.
19 грудня ми прилетіли до Кейптауна й зупинилися в готелі "Маунт Нельсон". Усі упередження випарувалися миттєво — це було чудове місце.
Велична будівля готелю — колоніальна спадщина Британської імперії — стояла біля підніжжя Столової гори, яка нагадувала фортецю. У безхмарному небі над Кейптауном сходило яскраве сонце, навколо готелю мирно хиталися темні пальми, а під ними тяглося море зелених галявин. У басейні весело плюскотіли діти, поки батьки відпочивали обабіч на шезлонгах. Легкий теплий вітерець грав білосніжними скатертинами обідньої зали, а офіціанти з ідеальним вишколом послужливо розносили напої, їжу і все, чого душа бажає. Це був рай на землі — пряма протилежність Москві в грудні.
Уперше за багато років я зробив перепочинок і почав потроху приходити до тями. Лежачи біля басейну й спостерігаючи, як Девід бавиться іграшками, розкладеними поряд на рушнику, відчув, як утомився і в якій напрузі жив весь цей час. Я із задоволенням поринав у стан цілковитого спокою. Сабріна мала рацію, вибравши для відпочинку це чудове місце. Я заплющив очі, підставивши обличчя теплим сонячним променям, і подумав, що можу лежати ось так вічно.
Але через кілька днів після нашого приїзду, коли напруження тільки-но почало відпускати, задзвонив мобільний. Телефонував Вадим, директор із корпоративних досліджень. Вадим — двадцятисемирічний фінансовий аналітик — здобув ступінь кандидата економічних наук в одному з найкращих вишів Москви. Я взяв його на роботу п'ять місяців тому, щоб посилити нашу команду молодих, ще не зміцнілих фахівців із російського фондового ринку. Копиця кучерявого темного волосся ніяк не трималася зачіски, окуляри приховували прискіпливий погляд. Вадим мав дивовижну здатність за лічені хвилини вирішувати найскладніші економічні ребуси.
— Білле, — здавлено промовив він, — "Рейтер" щойно передало вкрай неприємні новини.
— Що таке?
— "Сіданко" оголосила, що випустить конвертовані облігації[6], у такий спосіб потроївши загальну кількість акцій, і продаватиме їх дуже дешево — майже на 95 відсотків нижче за ринкову вартість.
Я не знав, як оцінити почуте.
— Це добре чи погано?
"Якщо будь-хто зможе купити облігації, що конвертуються, то нам ця новина нічим не загрожує, навіть навпаки", — міркував я про себе.
— Гірше не може бути. Ці нові цінні папери зможуть купити акціонери компанії, але нас з їхнього переліку виключено!
Це суперечило здоровому глузду. Якщо "Сіданко" зможе, усунувши нас від можливості купити конвертовані облігації, збільшити загальну кількість акцій майже втричі, то фонду й Сафрі замість 2,4% належатиме лише 0,9% компанії, і водночас ми не отримаємо нічого натомість. Інакше кажучи, Потанін та його команда серед білого дня мали намір позбавити інвесторів фонду та Сафру 87 мільйонів доларів.
Я схопився.
— Неймовірно! Вадиме, ти впевнений? Може, у "Рейтері" помилилися у формулюваннях?
— Не думаю. Повідомлення скидається на правду.
— Поїдь за оригіналами документів, подивися сам. Не може бути, щоб це було правдою.
Мені відняло мову. Якщо емісія конвертованих облігацій, як її описав Вадим, справді станеться, то це поставить хрест на моїй репутації з рекомендаціями щодо "Сіданко" та завдасть фонду величезних збитків.
Я був спантеличений. Навіщо все це Потаніну? Яка його мета? Навіщо знецінювати акції компанії, невеликою частиною яких володів наш фонд, і створювати скандал, коли він сам щойно отримав пристойний куш від "Брітіш Петролеума", продавши їм великий пакет акцій "Сіданко"? Потанін продовжував контролювати 86 відсотків компанії, а розмиваючи нашу частку, отримував лише півтора відсотка. У цьому не було жодної фінансової логіки.
Я намагався зрозуміти причину таких дій і пізніше дійшов висновку, що це було дуже по-російськи.
Про цю особливість російського менталітету складали казки, а згодом й анекдоти. Мені запам'ятався один. Упіймав якось бідний старигань золоту рибку, яка могла виконати лише одне бажання. Зрадівши, він почав розмірковувати: "Може, палац попросити? Чи ще краще — тисячу злитків золота? Чи, може, вирушити на великому кораблі в кругосвітнє плавання?" Цієї миті рибка перебиває його думки й каже: "Але знай, старче: хай що б ти не побажав, твій сусід отримає вдвічі більше". Тоді старий, не роздумуючи, каже: "У такому разі виколи мені одне око".
Мораль проста: коли справа стосується грошей, у Росії легко пожертвують власним успіхом, аби насолити ближньому своєму.
Схоже, саме цим принципом і керувалась група Потаніна. Байдуже, що вони заробили в сорок разів більше за нас: їм було нестерпно від однієї лише думки, що якісь іноземці теж досягли фінансового успіху. Їм здавалося, що це просто "не за поняттями"[7].
А "за поняттями" треба було розчавити чужий бізнес.