Опір путінському режиму

Потім з промовою у відповідь виступив Цимрот. Розуміючи, що вони перемагають, він був стислим і вклався в десять хвилин.

Засідання добігало кінця, але в останню секунду Пол Монтелеоні попросив слова, зробивши останню відчайдушну спробу розвіяти збентеження судді. Він підійшов до мікрофона і наступні кілька хвилин пояснював йому, що Hermitage та "Превезон" — це дві протилежні сторони в одному злочині.

— Тобто ви стверджуєте, що "Превезон" співпрацював із Hermitage, щоб легалізувати злочинні гроші? — спитав суддя, остаточно заплутавшись.

— Анітрохи, — вигукнув Пол спересердя. — Hermitage не співпрацював із "Превезоном". Hermitage — це жертва злочину.

Я впевнений, що всі юристи у залі суду не могли повірити своїм вухам. Після сотень поданих сторінок документів, двох слухань та тривалої відокремленої наради в кімнаті суддя Грієса так і не усвідомив суті справи.

Він ухвалив рішення, навіть не взявши часу на його обґрунтування. Воно виголошувало, що суддя не бачить "жодних причин, через які Москоу не може представляти свого нового клієнта, "Превезон", у цій справі. Це нова справа — зовсім інша ситуація... Красно дякую".

От і все. Джон Москоу та "Бейкер-Гостетлер" залишилися у цій справі.

Наші вороги в Росії були в захваті. Наталія Весельницька, адвокат родини Кацивів, негайно опублікувала у фейсбуці розлогий допис.

Її допис — суцільне перекручування і нісенітниця, що важко читається, але в одному вона була, на диво, чесна: вона перейменувала справу "США проти "Превезона"" на "Браудер проти Росії", тим самим повністю перекресливши всю аргументацію своїх юристів, "Бейкер-Гостетлер". Ми та "Превезон" справді були протилежними сторонами.

Назва її допису промовляла сама за себе: "1:0 НА КОРИСТЬ РОСІЇ".

19. Щоденне шоу

Кінець 2014 — початок 2015 року

Легко сказати — не приїжджати до Нью-Йорка. Набагато легше ніж зробити. Я регулярно бував у цьому місті з питань бізнесу та особистих справ. Мої батьки жили недалеко від Нью-Йорка, у Принстоні, штат Нью-Джерсі.

Восени 2014 року, під час вечері на честь Дня подяки, мені зателефонувала Наталі, медсестра, яка жила в будинку батьків і доглядала їх.

— Білле, твоїй мамі зовсім погано — сказала вона. — Ми відвезли її до лікарні. Думаю, тобі треба приїхати.

Мамі було 85, і вона нездужала вже багато років. У 75 вона перенесла важкий інсульт, внаслідок чого стався частковий параліч, який прикував її до інвалідного крісла. У 83 в неї діагностували хворобу Альцгеймера, і з того часу все котилося як з гори. Підлітком вона втікла з Відня до Америки, сама перетнула Атлантичний океан, рятуючись від Гітлера і Голокосту. Але від хвороби Альцгеймера, що руйнує особистість, втекти не змогла.

Я жив за межами Америки з того часу, як їй виповнилося 60. Протягом багатьох років, поки батьки були здорові, ми знаходили способи бачитися або в Америці, або в Англії. Але все змінилося, коли здоров'я матері погіршилося. Почуття незгладимої провини з'їдало мене зсередини, якщо я довго не бачив її.

Це переживання відчувала і вона, перебуваючи далеко від мене за багато років тому.

Тоді, у середині 80-х, її мама, моя бабуся Ерна, зламала шийку стегна, що зробило її інвалідом. Вона більше не могла жити сама й опинилася в похмурому будинку для людей похилого віку в каліфорнійському місті Аламеда, за державною програмою медичної допомоги "Медікейд" (англ. Medicaid). Для неї це стало ударом та приниженням. Було боляче дивитися на моїх батьків, які жили на професорську зарплату: в них не вистачало грошей, щоб покращити життя бабусі в будинку для людей похилого віку або забрати до себе в Нью-Джерсі.

На той час мені було двадцять чотири, і я навчався у бізнес-школі на Західному узбережжі, тому один з усієї родини міг часто відвідувати бабусю. Було важко бачити, як вона згасає у цьому холодному місці байдужості. Бабуся померла сама, в казенному будинку, далеко від тих, хто її любив, і, на жаль, я не зміг бути з нею в її останні години.

Після її смерті я поклявся, що якщо матиму можливість, то зроблю так, щоб цього ніколи не сталося з моїми батьками або з тими, хто мені дорогий. Через двадцять шість років, коли мої батьки постаріли, мені пощастило поселити їх у зручному для життя будинку під дбайливим наглядом помічників і медсестер.

Після розмови з Наталі я забронював квиток на найближчий рейс до Ньюарка. Попри те що Принстон знаходиться в Нью-Джерсі, а не в Нью-Йорку, їхати туди означало не послухатися Ренді. Річ у тому, що юрисдикція федерального суду не обмежується кордонами штатів, а тягнеться від будівлі суду на 100 миль (161 кілометр). Принстон знаходиться приблизно вдвічі ближче.

Але Джон Москоу з його судовим запитом не міг завадити мені побачити тяжкохвору маму.

У другій половині наступного дня я вже був у Ньюарку. Швидко пройшовши паспортний контроль та орендувавши машину, я поїхав негайно до Принстонського медичного центру, сучасної лікарні на околиці міста. Стан мами був набагато гіршим, ніж я очікував. Лікар, який спостерігав за нею, пояснив, що шансів у неї практично не залишилося, і, як передбачає в таких випадках регламент, попросив моєї згоди на відмову від проведення реанімаційних заходів.

Ще в ті дні, коли мама була при тямі, вона змусила мене присягнутися, що я не робитиму жодних титанічних зусиль для підтримки в ній життя в подібній ситуації. І тепер настав час стримати обіцянку.

Я попросив лікаря дозволити їй піти природною смертю.

Одна справа абстрактно говорити про такі речі за багато років до цієї біди, але зовсім інша — зробити це, коли настав час. Я почував себе жахливо. Подзвонив братові Тому, який живе на Гаваях, і попросив приїхати. Наступного дня ми були разом і не відходили від мами, у тяжкому очікуванні, молитвах та надіях. На жаль, тато був дуже хворий і не міг покинути будинок, щоб бути з нами.

Але дивовижним чином на п'ятий день стан мами покращився! Артеріальний тиск стабілізувався, дихання стало легшим. Медперсонал відключив її від допоміжних апаратів, що підтримували в ній життя, і ще через три дні вона стала досить стабільною, її виписали та відправили додому, але, щоправда, на машині швидкої допомоги.

Схоже, її час ще не настав.

Том провів у батьківській хаті ще одну ніч і вранці поїхав. Я залишився і довго сидів з мамою, тримаючи її за руку, спостерігаючи, як білки грають із жолудями на задньому дворі. Я розповідав їй про нас, хоч вона не пам'ятала, хто я; про її онуків; про те, до якого університету збирався вступати Девід; і навіть про закон Магнітського.

Перед від'їздом я відвів Наталі вбік та попередив: "У мене проблеми з росіянами. Якщо відбуватимуться дивні речі, будь ласка, одразу ж телефонуйте". Наталі сама родом із Грузії: знаючи історію своєї країни, вона чудово розуміла, на що здатна російська влада. Вона пообіцяла бути напоготові.

Все обійшлося, і я повернувся до Лондона. Мама відчувала себе досить добре, щоб її залишити, але рік, що настав, знову примусив мене вибирати. На початку лютого виходила моя перша книга "Червоний циркуляр", і мені потрібно було представляти її читачам у Нью-Йорку. І вже цю поїздку Джон Москоу стовідсот­ково не залишив би поза увагою.

Почувши про майбутнє книжкове турне, Ренді категорично заборонив мені з'являтися навіть на околицях міста. Звичайно, я б прислухався до його поради, якби йшлося тільки про судовий запит, але на карту було поставлено набагато більше. Кремль витрачав колосальні ресурси на створення спотвореного іміджу Сергія, тому було дуже важливо розповісти правду про те, що сталося в реальності, і щоб про це дізналося якнайбільше людей. Спілкуватися із законодавцями та прокурорами можна до посиніння, але жодне спілкування не замінить людям книжку та ще й бестселер.

Присцілла Пейнтон, моя редакторка у видавництві "Саймон енд Шустер", вважала, що у нас хороші шанси. Але книжки не продаються власними силами, особливо коли автор новачок, і єдиний спосіб зробити з книги бестселер — це роздавати інтерв'ю направо та наліво і брати участь у всіх телешоу, на які вас запрошують.

Я повинен був поїхати до Нью-Йорка.

Напередодні Різдва, коли ми з дружиною таємно пакували подарунки для наших дітей, зателефонувала Наталі.

Цього разу її важко було впізнати.

— Я телефоную, бо ви сказали мені повідомляти, якщо я щось підмічу.

— Що трапилося?

— Сьогодні ввечері, поки я була на кухні та готувала вечерю, двоє чоловіків ходили навколо будинку серед кучугур, намагаючись зазирнути у вікна.

Будинок був у глухому куті, практично в лісі, тому сторонні туди не заходили.

— Ви їх добре розгледіли?

— Ні. Було надто темно. Але я перевірила всі двері, і ще поставила територію двору на сигналізацію. Що робити, якщо вони повернуться?

— Зателефонуйте на 911, до поліції, а потім мені.

Це мене напружувало. Я не був впевненим, що загадкових незнайомців підіслав Джон Москоу, але якщо він, то це вже за межею добра та зла. До того ж якщо він такий зациклений на мені, та ще й не має нестатку у фінансах, то, знаходячись на очах у всіх у книжковому турі в Нью-Йорку, я буду для нього легкою здобиччю.

Завдання нелегке — знайти спосіб здійснити мій книжковий тур без ускладнень.

У цьому я дуже розраховував на свою помічницю у кампанії "Справедливість для Сергія Магнітського" — Софі де Сельєр. Софі була випускницею Единбурзького університету, плюс зараз вона закінчувала юридичний на вечірньому навчанні. Незважаючи на молодий вік — двадцять дев'ять років, — її відрізняло чудове знання життя та велика увага до деталей.

Вона продумала мій графік до найдрібніших подробиць і домовилася з продюсерами та журналістами в Нью-Йорку про використання різних запасних входів та виходів, щоб уникнути можливих засідок. У більшості із них наше прохання знайшло відгук, а ті, кого воно здивувало, мабуть, просто не прочитали мою книгу.

Поки Софі доопрацьовувала графік мого перебування у Нью-Йорку, Наталі зателефонувала знову.