Він зрозумів, що кожна людина повинна віддати данину батьківщині; одні віддають їй талант, інші – свою працю; одні віддають свої безсонні ночі, інші – свою кров. Залишаючись із вами, він розтринькав би своє життя, що стало б марне, і не зміг би примиритися з вашими стражданнями. Безсилля озлобило б його, а борючись зі своїми знегодами, які він зуміє обернути на успіх, він стане сильний і могутній. Дозвольте йому наново збудувати своє і ваше майбутнє, мосьпані; зважуся запевнити вас, що воно в надійних руках.
– Щастям, яке ви йому пророкуєте і якого я від усієї душі благаю Бога подарувати йому, мені вже не доведеться натішитися, – сказала сердешна жінка, – сумно хитаючи головою. – Так багато зруйновано в мені й довкола мене, що я почуваюся на краю могили. Ви добре зробили, пане графе, що допомогли мені повернутися туди, де була я така щаслива; умирати треба там, де зазнав щастя.
– Ваші гіркі слова, пані, – сказав граф Монте-Крісто, – печуть моє серце, ще й тим дужче печуть, що ви справедливо ненавидите мене; я винуватець усіх ваших страждань; чому ви, замість того, щоб звинувачувати, не жалієте мене? Ви завдали б мені ще дужчого болю…
– Ненавидіти вас, звинувачувати вас, Едмоне?.. Ненавидіти, звинувачувати чоловіка, що пощадив життя мого сина, бо хіба ж не правда, що у вас був намір забрати у графа де Морсера сина, яким він так пишався? Погляньте на мене, і ви побачите, чи є в моєму обличчі бодай тінь докору.
Граф Монте-Крісто звів очі й зупинив їх на Мерседес, яка простягала йому обидві руки.
– Погляньте на мене, – провадила вона з безмежним сумом, – врода моя зів'яла і в моїх очах уже немає блиску, минула та пора, коли я приходила з усмішкою до Едмона Дантеса, який чекав мене там, біля вікна мансарди, де мешкав його батько… Відтоді минуло чимало болісних днів, вони вчинили прірву поміж мною й минулим. Звинувачувати вас, Едмоне, вас ненавидіти, друже мій? Ні! Себе я ненавиджу і себе звинувачую! У мене була віра, невинність, любов – ці три дарунки, якими Господь наділяє янголів, а я, нещасна, засумнівалася в Богові!
Граф Монте-Крісто простягнув їй руку.
– Ні, друже мій, – сказала вона, м'яко забравши руку, – не торкайтеся мене. Ви мене пощадили, а з-поміж усіх, кого ви покарали, тільки я не заслуговувала на пощаду. Решта діяла з ненависті, захланності, себелюбства, а я – з легкодухості. У них була мета, а я… я просто злякалася. Ні, не потискайте мою руку, Едмоне; я відчуваю, що ви хочете сказати мені добре слово, та не треба, збережіть його для іншої, бо я негідна його. Погляньте, – вона зовсім відкинула вуаль, – мої коси посивіли від горя, мої очі пролляли стільки сліз, що вони оточені бузковими колами, чоло моє поорали зморшки. А ви, Едмоне, так само молодий, вродливий і гордий. Це тому, що у вас була віра, у вас була мужність, ви надіялися на Бога, і Бог підтримав вас. А я була легкодуха, я зреклася; Господь покинув мене, і ось що зі мною сталося.
Мерседес заридала; серце її роздиралося від болісних згадок.
Граф Монте-Крісто взяв її за руку і шанобливо поцілував; та вона сама відчула, що в тім цілунку не було вогню, наче він закарбований був на мармуровій руці святої.
– Існує таке приречене життя, – сказала вона, – що перша ж помилка розбиває всеньку його будучину. Я вважала, що ви померли, і я повинна була теж померти; дарма, що в серці моєму я весь час оплакувала вас. У тридцять дев'ять років я стала стара, та й годі. Що з того, що, єдина з-поміж усіх упізнавши вас, я врятувала життя моєму синові? Хіба не повинна була я порятувати і людину, котру обрала я своїм чоловіком, хоч яка велика була б її провина? А я дозволила йому померти. Ще й надто! Я сама наблизила його смерть моєю бездушністю, моєю зневагою, не думаючи, не бажаючи подумати про те, що через мене він став кривоприсяжником і зрадником! І, зрештою, який зиск із того, що я приїхала з моїм сином сюди, якщо я покинула його, відпустила його самого, віддала його смертоносній Африці? Авжеж, я була легкодуха! Я зреклася мого кохання, тож, як усі відступники, я завдаю лиха тим, хто мене оточує.
– Ні, Мерседес, – мовив граф Монте-Крісто, – ви не повинні судити себе так суворо. Ви шляхетна, свята жінка, ви обеззброїли мене силою вашого горя; та за мною, невидимий, невідомий, гнівний, стояв сам Господь, що послав мене, і він не захотів зупинити ту блискавицю, яку я кинув. Присягаюся Богом, перед яким я вже десять років падаю ницьма, закликаю його у свідки, що я пожертвував вам моє життя і, разом із життям, усі мої задуми! Та, Мерседес, і я кажу це з гордістю, я потрібен був Богові, тож він повернув мене до життя. Вдумайтеся в минуле, вдумайтеся в теперішність, постарайтеся вгадати будучину і скажіть: хіба я не знаряддя Всевишнього? У найстрашнішому лихові, у найжорстокіших стражданнях, забутий усіма, хто мене любив, гнаний тими, хто не знав мене, я прожив половину мого життя; і раптом, після ув'язнення, самотності, злигоднів – повітря, воля, багатство; таке сліпуче, таке чарівне, таке неймовірне, що я мусив повірити, що це Бог посилає його мені для великих звершень. Відтоді я ніс це багатство як служіння; відтоді мене вже ніщо не вабило в цім житті, у якому ви, Мерседес, часом знаходили усолоду; ні години спочинку не мав я; якась потуга тягла мене вперед; я був наче полум'яна хмара, що лине у небі, щоб спопелити прокляті Богом міста. Буцім оті відважні капітани, що споряджають свої кораблі у тяжку мандрівку, у небезпечний похід, збирав я запаси, рихтував зброю, привчав своє тіло до найтяжчих випробувань, привчав душу до найдужчих струсів, щоб моя рука вміла вбивати, мої очі – споглядати страждання, мої вуста – усміхатися від найстрашніших видовищ; із доброго, довірливого парубка, що не пам'ятав зла, я зробився мстивий, потайний, злий чи радше безпристрасний, мов глуха і сліпа доля. Тоді я ступив на призначений мені шлях, перетнув простори і сягнув мети; лихо тим, кого зустрів я на моєму шляху.
– Досить, – сказала Мерседес, – досить, Едмоне! Повірте, якщо я єдина з-поміж усіх упізнала вас, то тільки я і могла вас зрозуміти. І якби ви зустріли мене на вашому шляху і розбили мене, мов скляну посудину, то й тоді не могла б я не захоплюватися вами, Едмоне! Як ото поміж мною і минулим лежить прірва, так лежить прірва поміж вами і рештою людей; і найболісніше мені порівнювати вас із іншими; адже нема на світі нікого, хто був би рівний вам. А тепер попрощайтеся зі мною, Едмоне, та й ми розлучимося.
– Перш аніж ми розлучимося, скажіть мені, що можу я вчинити для вас, Мерседес? – запитав граф Монте-Крісто.
– Я хочу тільки одного, Едмоне: щоб мій син був щасливий.
– Моліться Богові, щоб він одвів од нього смерть, адже тільки він тримає у своїй руці людське життя; про все інше я потурбуюся.
– Дякую вам, Едмоне.
– А ви, Мерседес?
– Нічого мені не треба, я живу поміж двома могилами; одна – це могила Едмона Дантеса, що давно помер; я його кохала! Моїм зів'ялим вустам не випадає промовляти це слово, та серденько моє нічого не забуло, і ні за які скарби світу не віддала б я цю пам'ять серця. У другій могилі лежить чоловік, якого Едмон Дантес убив; я виправдовую це вбивство, мій обов'язок молитися за вбитого.
– Ваш син буде щасливий, – повторив граф Монте-Крісто.
– То і я буду щаслива, наскільки це можливо для мене.
– Але… все ж таки… як ви житимете?
Мерседес журливо всміхнулася.
– Якщо я скажу, що житиму тут так, як ото колишня Мерседес, тобто працею, ви не повірите цьому; тепер я вмію тільки молитися, проте мені й не треба працювати; закопаний вами скарб знайшовся в тому самісінькому місці, про яке ви й казали; люди будуть допитуватися, хто я, що я тут роблю, на які кошти я живу, та хіба не все одно мені! Це стосується лишень Бога, вас і мене.
– Мерседес, – мовив граф Монте-Крісто, – не докоряю я вам, та ви принесли надто велику жертву, відмовившись від того статку, що його здобув граф де Морсер, адже половина його належить вам по праву.
– Здогадуюся я про те, що хочете ви мені запропонувати, та я не можу взяти його, Едмоне, мій син не дозволив би мені.
– Тож я нічого й не зважуся зробити для вас, не заручившись Альберовим схваленням. Я дізнаюся, що він хоче, і буду улягати його бажанням. Та якщо він погодиться на те, що я пропоную зробити, ви не будете проти?
– Ви маєте знати, Едмоне, що я вже не в змозі міркувати; не в змозі я ухвалювати рішення, крім одного – ніколи нічого не вирішувати. Господь наслав на мене бурі, що зламали мою волю. Безсила я в його руках, мов горобець у пазурах орла. Якщо я ще живу, значить, така його воля.
– Обережніше, пані, – сказав граф Монте-Крісто, – не так поклоняються Богові! Бог вимагає, щоб його розуміли і свідомо приймали його могутність; тим-то він і дав нам свободу волі.
– Ні! – вигукнула Мерседес. – Не кажіть такого! Якби я гадала, що Бог дав мені свободу волі, то що порятувало б мене від розпуки?
Граф Монте-Крісто пополотнів трохи і понурив голову, пригнічений пристрасною силою того горя.
– Ви не хочете сказати мені: до побачення? – простягнувши їй руку, запитав він.
– Навпаки, я кажу вам: до побачення, – заперечила Мерседес, урочисто показуючи на небо, – як бачите, в мені ще живе надія.
І, потиснувши тремтливою рукою графову долоню, Мерседес побігла до східців і зникла.
Тоді граф Монте-Крісто помалу вийшов із дому і знову попрямував до гавані.
Та Мерседес не бачила, як він ішов звідтіля, хоч і стояла біля вікна мансарди, де мешкав старий Дантес. Очі її шукали вдалині корабель, що віз її сина у відкрите море.
Щоправда, вуста її несамохіть, тихо шепотіли:
– Едмоне! Едмоне! Едмоне!
XVI. Минуле
Зі щемливою журбою на серці вийшов граф Монте-Крісто з того дому, де він покинув Мерседес, яку бачив, може, й востаннє в житті.
Після смерті маленького Едуара в ньому зайшла глибока зміна. Він ішов довгим, звивистим шляхом помсти, і коли сягнув вершини, перед ним зненацька розверзлася прірва сумніву.
Ще й надто: розмова з Мерседес розбудила в його душі ті згадки, котрі він чимдуж намагався подолати.
Граф Монте-Крісто був не з тих людей, що надовго поринають у меланхолію: це діло для пересічного розуму, що черпає в цім позірну самобутність, та воно згубне для сильних натур.