Граф Монте Крісто

Мені слід було б учинити, як ото доброчинцеві з роману, і поїхати, не побачившись із вами; але такий добрий учинок не по силі мені, тому що я людина слабка і марнославна; я радію, зустрічаючи ніжний, розчулений погляд моїх ближніх. Тепер я їду, і такий я себелюб, що кажу вам: не забувайте мене, друзі мої, бо, напевне, ми з вами більше ніколи не побачимося.

– Більше ніколи не побачимося! – вигукнув Емманюель, а щоками Жюлі покотилися сльози. – Ніколи більше не побачимо вас! То ви не людина, а Бог, що спустився на землю, щоб учинити добро, а тепер повертається на небо!

– Не кажіть так, – хутко відказав граф Монте-Кріс­то, – ніколи не кажіть, друзі мої; боги не коять лиха, боги зупиняються там, де хочуть зупинитися; випадок не владний над ними, навпаки, вони самі керують випадком. Ні, Емманюелю, я людина, а ваш захват блюзнірський, та й не заслуговую я на нього.

І граф Монте-Кріс­то, із жалем покидаючи цей дім, де мешкало щастя, припав губами до руки Жюлі, що кинулася в його обійми, і простягнув руку Емманюелеві; потім кивнув Максимільянові, що був так само байдужий і засмучений.

– Поверніть моєму братові радість! – сказала Жюлі графові на вухо.

Граф Монте-Кріс­то потиснув їй долоньку, як одинадцять років тому, на сходах, що провадили до кабінету судновласника Морреля.

– Ви так само вірите Синдбадові-Мореплавцю? – усміхаючись, запитав він.

– Авжеж.

– Тоді ні про що не думайте, а сподівайтеся на Бога.

Як ми вже казали, коло брами чекав поштовий ридван, і четверо прудких коней, стрясаючи гривами, нетерпляче били копитами в землю.

Біля ґанку чекав Алі. Він був геть захеканий, спітнілий, наче довго біг.

– То що, – спитався арабською в нього граф Монте-Кріс­то, – ти був у старого?

Алі кивнув.

– І ти розгорнув перед ним листа, як ото я тобі звелів?

Невільник знову кивнув.

– І що ж він сказав чи радше що він вчинив?

Алі обернувся до світла, щоб пан міг ліпше його бачити, і, старанно та вправно наслідуючи міміку старого, заплющив очі, як це робив Нуартьє, коли хотів сказати: так.

– Пречудово, він згоден, – сказав граф Монте-Кріс­то, – їдьмо!

Насилу він промовив те слово, коні рвонули з місця, і з-під копит бризнув цілий сніп іскор.

Максимільян мовчки забився в куток.

Минуло з півгодини; раптом ридван зупинився: граф Монте-Кріс­то сіпнув за шовковий шнурок, прив'язаний до пальця Алі.

Нубієць плигнув додолу, відчинив дверцята, і граф Монте-Кріс­то вийшов.

Ніч сяяла зорями. Граф Монте-Кріс­то стояв на вершині пагорба Вільжюїф, на плисковатому майданчику, із якого видно було всенький Париж, що скидався на темне море, де, немов фосфоресцентні хвилі, мерехтять мільйони вогнів; авжеж, хвилі, та бурхливіші, шаленіші, мінливіші, хвилі, та ще більш навіжені й поглинущі, ніж буруни розгніваного океану, хвилі, що не знають ніколи супокою, завжди наштовхуються одна на одну, завжди піняві, завжди згубні!..

За знаком графа Монте-Кріс­то ридван од'їхав на декілька кроків, і він лишився сам.

Згорнувши руки на грудях, граф Монте-Кріс­то довго дивився на те горнило, де розжарюються, топляться і відливаються всі думки, що, вихлюпуючись із тієї клекотливої безодні, збурюють усенький білий світ. Потім, наситивши свій зір видовиськом того Вавилону, який чарує і побожних мрійників, і насмішкуватих матеріалістів, він схилив голову і склав долоні, наче до молитви.

– Велике місто, – прошепотів він, – ще й півроку не минуло, як я ступив на твою землю. Вірю я, що Божа воля привела мене сюди, і покидаю я тебе переможцем; таїну перебування у твоїх стінах довірив я Богові, і він єдиний читав у моєму серці: тільки він знає, що йду звідси я без ненависті і без гордоти, та не без жалю; тільки він знає, що не заради себе і не заради марних цілей користувався я могутністю, яку подарував він мені. Велике місто, у твоєму тремтливому лоні знайшов я те, що шукав; немов терплячий гірняк, перекопав я твої надра, щоб добути з них зло; тепер справа моя завершена, і призначення моє виконане; тепер ти вже не можеш ні втіхи мені завдати, ні горя. Прощавай, Париже, прощавай!

І він ще раз, немов дух ночі, окинув поглядом широку рівнину; потім провів долонею по чолу, сів усередину, дверцята за ним зачинилися, і ридван поволі сховався потойбіч пагорба у хмарі куряви і торохтінні коліс.

Вони проїхали два льє, не сказавши один одному і слова. Моррель поринув у свої думи; граф Монте-Кріс­то довго дивився на нього.

– Моррелю, – нарешті запитав він, – чи не шкодуєте ви, що поїхали зі мною?

– Ні, пане графе; але розлучитися з Парижем…

– Якби я думав, що щастя чекає на вас у Парижі, то не забрав би вас відтіля.

– У Парижі покоїться Валентина, і розлучитися з Парижем означає вдруге втратити її.

– Максимільяне, – сказав граф Монте-Кріс­то, – друзі, яких ми втратили, покояться не в землі, а в наших серцях, так хоче Господь, щоб вони завжди були з нами. У мене є двоє друзів, що завжди зі мною; одному я зобов'язаний життям, другому – розумом. Їхній дух завжди живе в моєму серці. Коли мене долають сумніви, я завжди раджуся з ними, і якщо мені пощастило зробити трохи добра, то тільки завдяки їхнім порадам. Прислухайтеся до голосу вашого серця, Моррелю, і запитайте його, чи добре, що ви такі непривітні зі мною.

– Друже мій, – сказав Максимільян, – голос мого серця переповнений скорботою і віщує мені тільки страждання.

– Слабкі духом завжди все бачать крізь траурну вуаль; душа сама створює свої обрії; ваша душа похмура, вона запинає ваше небо хмарами.

– Може, правда й ваша, – відказав Максимільян.

І знову поринув у задуму.

Мандрівка точилася з тією швидкістю, що була підвладна графові Монте-Кріс­то; міста на їхньому шляху мигтіли, немов тіні; дерева, що коливалися під першими поривами осіннього вітру, здавалося, мчали їм назустріч, наче кудлаті велети, і вмить зникали. Наступного ранку вони прибули до Шалона, де їх чекав графів пароплав; не гаючи ні хвилини, ридван повантажили на пароплав, а мандрівники піднялися на борт.

Пароплав створений був для швидкого ходу; він скидався на індійську пірогу; його два колеса були мов крила, і він летів по воді, мов перелітний птах; навіть Морреля сп'янив цей стрімкий рух, і вряди-годи вітер, що розвівав його чуба, мало не розганяв хмари на його чолі.

У міру того як вони віддалилися від Парижа, графове обличчя світлішало, яснішало, від нього струмувала майже божиста ясність. Він здавався вигнанцем, що повертався на батьківщину.

Незабаром перед їхніми очима відкрився Марсель, білий, теплий, повний життя Марсель, молодший брат Тира і Карфагена, їхній спадкоємець на Середземному морі, Марсель, що, старіючи, дедалі молодшає. Для обох мандрівників були повні спогадами і кругла вежа, й форт Сен-Ніколя, і ратуша, й гавань із кам'яними набережними, де обидва вони гралися дітьми.

Обоє вирішили вийти на вулиці Каннеб'єр.

Якийсь корабель вирушав до Алжира; паки з товаром, пасажири, що наповнювали палубу, натовп рідні та друзів, прощання, вигуки і сльози, видовище, що завжди хвилювало навіть тих, що бачили його щодня, – уся та метушня не могла відвернути Максимільяна від думки, що заволоділа ним від тієї миті, коли нога його ступила на широкі плити набережної.

– Погляньте, – сказав він, узявши графа Монте-Кріс­то під руку, – ось на цім місці стояв мій батько, коли "Фараон" заходив у порт; ось тут цей чесний чоловік, якого ви порятували від смерті і ганьби, кинувся в мої обійми; я й досі чую на обличчі його сльози; і плакав не лише він, багато хто плакав, дивлячись на нього.

Граф Монте-Кріс­то усміхнувся.

– Я стояв он там, – сказав він, показавши на ріг однієї з вулиць.

Не встиг він сказати того, як у тому напрямку, що він ото показував, пролунав гіркий стогін, і вони побачили жінку, яка махала рукою одному з пасажирів корабля. Обличчя її було під вуаллю; граф Монте-Кріс­то стежив за нею з таким хвилюванням, що Моррель не міг би не помітити цього, якби погляд його не був спрямований на палубу.

– Погляньте! – вигукнув Моррель. – Он той юнак у військовому однострої, що махає рукою, це Альбер де Морсер!

– Так, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я теж упізнав його.

– Та невже! Ви ж дивилися в інший бік!

Граф Монте-Кріс­то всміхнувся, як він ото завжди всміхався, коли не хотів відповідати.

І очі його знову звернулися до жінки під вуаллю; вона вже зникла за рогом.

Тоді він обернувся.

– Любий друже, – запитав він, – чи немає у вас тут якої справи?

– Я відвідаю батькову могилу, – глухо мовив Моррель.

– Гаразд, ідіть і чекайте на мене там; я туди прийду.

– Ви йдете?

– Так… мені теж треба відвідати святе для мене місце.

Моррель мляво потиснув простягнуту йому долоню, потім сумовито кивнув і попрямував у східну частину міста.

Граф Монте-Кріс­то зачекав, поки Максимільян пропав з очей, і подався до Меянських алей, де стояв той скромний будиночок, що з ним наші читачі познайомилися на початку вашої оповісті.

Дім той так само затіняло гіллясте листя алеї, де полюбляли гуляти марсельці; усенький він заріс диким виноградом, що оповив чорними корчуватими стеблами його кам'яні мури, які пожовкли під полум'яним промінням південного сонця. Дві вичовгані кам'яні сходинки провадили до вхідних дверей, збитих із трьох дощок, які щороку розсихалися, та не бачили ні глини, ні фарби, і терпляче очікували осінньої негоди, щоб знову набрякнути.

Цей дім, такий привабливий, попри свою старість, такий веселий, попри свій злиденний вигляд, був той самий, де колись мешкав старий Дантес.

Проте він сидів на мансарді, а граф Монте-Кріс­то надав Мерседес для мешкання всенький дім.

Туди і ввійшла жінка в довгій вуалі, яку граф Монте-Кріс­то бачив на пристані; тієї миті, коли він з'явився з-за рогу, вона зачиняла за собою двері, тож ледве він її наздогнав, вона знову зникла.

Він добре був знайомий із тими вичовганими сходинками, ліпше від усіх знав, як відімкнути ті старі двері; засувка піднімалася за допомогою цвяха з широкою головкою.

І він увійшов, не постукавши, не попередивши нікого про свій прихід, увійшов, як друг, як господар.

За домом був заллятий сонцем і теплом садок, той самий, де у вказаному місці Мерседес знайшла гроші, які граф Монте-Кріс­то буцімто поклав там двадцять чотири роки тому; із порога вхідних дверей видно було перші дерева того садка.

Переступивши той поріг, граф Монте-Кріс­то почув зітхання, що скидалося на ридання; він глянув у той бік, звідки воно долинуло, і під кущами віргінського жасмину з густим листям і довгими пурпуровими квітами побачив Мерседес; вона сиділа на лаві й плакала.

Вуаль вона відкинула і, перебуваючи сама під куполом небес, затуливши обличчя долонями, вона попустила віжки риданням і зітханням, що їх вона так довго гамувала в присутності сина.

Граф Монте-Кріс­то ступнув кілька кроків, і під його ногою рипнув пісок.

Мерседес звела голову і перелякано зойкнула.

– Мосьпані, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я не владний дати вам щастя, та хотів завдати вам утіхи; чи приймете ви її від мене як від друга?

– Авжеж, я така нещасна, – відказала Мерседес, – сама на білому світі… Був у мене тільки син, та й той покинув мене.

– Він добре вчинив, мосьпані, – відказав граф Монте-Кріс­то, – у нього шляхетне серце.