Граф Монте Крісто

Добра мати не розлучається із сином!"

Вільфор не вірив своїм очам, Вільфор не вірив своєму глуздові. Він порачкував до Едуарового тіла і ще раз оглянув його з тією увагою, з якою левиця оглядає тіло свого мертвого левеняти.

Із грудей його вихопився страшенний крик.

– Бог! – застогнав він. – Знову Бог!

Вигляд обох жертв наповнював його жахом, він відчував, що задихається на самоті, у цій пустці, наповненій двома трупами.

Ще недавно його підтримувала лють, цей великий дар сильних людей, підтримувала його розпука, остання доблесть страченців, яка спонукала Титанів штурмувати самісіньке небо, Аякса – погрожувати кулаками богам.

Вільфорова голова схилилася під непосильним тягарем; він звівся з колін, провів тремтливою долонею по волоссю, що злиплося від поту; він, що ніколи не знав жалості, подався до свого батька, щоб хоч комусь розповісти про своє горе, бодай перед кимось вилляти свою муку.

Він спустився знайомими нам сходами і ввійшов до Нуартьє.

Коли він увійшов, Нуартьє з усією увагою і приязню, яку тільки міг висловити його погляд, слухав панотця Бузоні, що був, як завше, спокійний і незворушний.

Угледівши абата, Вільфор підніс руку до чола. Минуле накотилося на нього, немов грізна хвиля, що здіймає більше піни, ніж інші.

Він згадав, як був у священика за два дні після обіду в Отеї і як той з'явився до нього того дня, коли померла Валентина.

– Ви тут, панотче! – сказав він. – Ви завжди приходите разом зі смертю?

Бузоні випростався. Побачивши спотворене Вільфорове обличчя, його нестямний погляд, він зрозумів, що скандал у залі суду вже вибухнув; про решту він не знав.

– Я приходив молитися коло тіла вашої доньки, – відказав Бузоні.

– А сьогодні ви навіщо прийшли?

– Я прийшов, щоб сказати, що ви цілком заплатили мені ваш борг. Віднині я благатиму Бога, щоб він зупинився на ньому, як і я оце.

– Боже милосердний, – вигукнув Вільфор, відступивши на крок, – цей голос… ви не панотець Бузоні!

– Ні.

Абат здер із себе перуку з тонзурою, струснув головою, і довге темне волосся розсипалося на плечах, облямувавши його мужнє обличчя.

– Граф Монте-Кріс­то! – вигукнув приголомшений Вільфор.

– І навіть не він, пане королівський прокуроре, згадайте-но, понишпорте у вашій пам'яті.

– Цей голос! Де я його чув?

– Ви чули його у Марселі, двадцять три роки тому, у день ваших заручин із Рене де Сен-Меран. Пошукайте у своїх ділових теках.

– Ви не Бузоні? Ви не Монте-Кріс­то? Боже мій, то це ви мій ворог, таємний, невблаганний, смертельний! Я вчинив вам якесь зло в Марселі, горе мені!

– Авжеж, ти вгадав, – відказав граф Монте-Кріс­то, згорнувши руки на грудях. – То згадай-таки, згадай!

– Та що ж я тобі зробив? – вигукнув Вільфор, і думки його заметалися на тому порозі, розум і безум зливаються в імлі, котра вже не сон, але ще й не пробудження. – Що я тобі вчинив? Кажи!

– Ти прирік мене на страшну, повільну смерть, ти вбив мого батька, ти разом зі свободою забрав у мене кохання і разом із коханням – щастя!

– Та хто ж ти? Хто?

– Я примара того бідолахи, якого ти живцем поховав у підземеллях замку Іф. Коли та примара вийшла з могили, Господь заховав її під маскою графа Монте-Кріс­то і обсипав його самоцвітами й золотом, щоб ти не впізнав його до цієї миті.

– Я впізнаю тебе, впізнаю! – сказав королівський прокурор. – Ти…

– Я Едмон Дантес!

– Ти Едмон Дантес! – вигукнув королівський прокурор, ухопивши графа за руку. – То ходімо!

І він попровадив його до сходів; здивований граф Монте-Кріс­то попрямував із ним, не знаючи, куди провадить його королівський прокурор, і передчуваючи нове лихо.

– Поглянь, Едмоне Дантесе! – сказав Вільфор, показуючи на трупи дружини і сина. – Поглянь! Ти задоволений?..

Граф Монте-Кріс­то зблід мов смерть; він зрозумів, що в тій помсті перейшов межу; він збагнув, що тепер уже він не зважиться сказати: "Бог за мене й зі мною".

Холодний жах охопив його душу; він кинувся до дитини, підняв її повіки, помацав пульс і, вхопивши її на руки, вибіг із нею до Валентининої кімнати й замкнув за собою двері.

– Мій син! – заволав несамовито Вільфор. – Він украв тіло мого сина! Горе, прокляття, смерть тобі!

І хотів було кинутися за графом Монте-Кріс­то, та ноги прикипіли до підлоги, наче вві сні, очі мало не вилізли з лоба, скорчені пальці дедалі дужче впивалися в тіло, аж із-під нігтів бризнула кров, жили на скронях набрякли, череп мало не лускав од думок, що роїлися в ньому, аж мозок його затопило полум'я.

Це заціпеніння тривало кілька хвилин, і врешті непроглядна пітьма божевілля поглинула Вільфора.

Він скрикнув, дико зареготав і побрався сходами в діл.

За чверть години двері Валентининої кімнати відчинилися, і на порозі постав граф Монте-Кріс­то.

Він був блідий, погляд його потьмянів, груди тяжко дихали; риси його завжди шляхетного обличчя були спотворені стражданням.

Він тримав на руках дитину, яку вже ніщо не могло повернути до життя.

Граф Монте-Кріс­то став на одне коліно, побожно опустив дитину на килим біля матері й поклав голову сина їй на груди.

Потім підвівся, вийшов із кімнати і, зустрівши на сходах когось зі слуг, запитав:

– Де пан Вільфор?

Слуга мовчки показав пальцем на сад.

Граф Монте-Кріс­то спустився з ґанку, попрямував у тому напрямку і поміж слуг, що там з'юрмилися, угледів Вільфора, який несамовито копав заступом землю.

– Ні, не тут, – гарячково повторював він, – ні, не тут.

І копав далі.

Граф Монте-Кріс­то підійшов до нього і ледве чутно, майже смиренно мовив:

– Ви втратили сина, мосьпане, та у вас лишилася…

Не слухаючи, Вільфор урвав його.

– Я його знайду, – сказав він, – не кажіть, що тут його нема, я його знайду, навіть якщо мені доведеться шукати його до Страшного суду.

Граф Монте-Кріс­то сахнувся.

– Він із глузду зсунувся! – вигукнув він.

І, наче злякавшись, що на нього обваляться мури цього клятого дому, вибіг на вулицю, уперше засумнівавшись у тому, чи мав право так учинити, як він ото вкоїв.

– Досить, досить, – сказав він, – зглянемося над останнім!

Удома граф Монте-Кріс­то застав у себе Морреля; той вештався покоями, наче мовчазна примара, що чекає призначеної для неї пори, щоб повернутися в свою домовину.

– Приготуйтеся, Максимільяне, – усміхнувшись, мовив йому граф Монте-Кріс­то, – завтра ми покидаємо Париж.

– А що, вам нема вже чого тут робити? – запитав Моррель.

– Нема чого, – відказав граф Монте-Кріс­то. – боюся, я й так зробив забагато.

XV. Від'їзд

Події останніх тижнів збурили всенький Париж. Сидячи в маленькій вітальні на вулиці Меле, Емманюель із дружиною обговорювали їх із цілком зрозумілим спантеличенням; вони відчували, що існує якийсь зв'язок поміж трьома раптовими і непередбачуваними катастрофами, що спіткали Морсера, Данґляра й Вільфора.

Максимільян, що прийшов їх одвідати, слухав їх чи радше був присутній під час їхньої розмови, поринувши у свою звичну байдужість.

– Ох, Емманюелю, – казала Жюлі, – таке враження, наче ці люди, що ще вчора були такі заможні, такі щасливі, забули заплатити за своє багатство і щастя данину лихій долі; і ось, наче в казці Перро, з'являється зла фея, яку не запросили на весілля чи на хрестини, щоб відплатити за цю забудькуватість.

– Такий розгром! – казав Емманюель, думаючи про Морсера і Данґляра.

– Таке лишенько! – казала Жюлі, думаючи про Валентину, якій жіноче чуття не дозволяло їй назвати у присутності брата.

– Якщо їх покарав Господь, – казав Емманюель, – значить, він, що є найвищим милосердям, не знайшов у минулому тих людей нічого, що заслуговувало б для пом'якшення кари; значить, ці люди були прокляті.

– Ти надто вже суворо судиш, Емманюелю, – сказала Жюлі. – Якби тієї миті, коли мій батько вже тримав у руках пістоля, хтось мовив, як ти оце: "Цей чоловік заслуговує своєї долі", то хіба не помилився б він?

– Так, але Господь не допустив, щоб наш батько загинув, як не допустив, щоб Авраам приніс у жертву свого сина; як і патріархові, послав він янгола, який зупинив смерть на півдорозі.

Ледве він промовив ті слова, як задзеленчав дзвоник.

То воротар сповіщав про гостя.

Майже відразу відчинилися двері, і на порозі постав граф Монте-Кріс­то.

Жюлі й Емманюель зустріли його радісними вигуками.

Максимільян звів голову і знову понурив її.

– Максимільяне, – сказав граф Монте-Кріс­то, удавши, ніби не помічає його байдужості, – я приїхав по вас.

– По мене? – запитав Максимільян, ніби отямившись від сну.

– Авжеж, – сказав граф Монте-Кріс­то, – адже ми вирішили, що ви поїдете зі мною, і я попередив вас ще учора, щоб ви приготувалися.

– Я готовий, – сказав Максимільян, – я зайшов попрощатися з ними.

– А куди ви їдете, пане графе? – запитала Жюлі.

– Спершу до Марселя, пані.

– До Марселя? – перепитала Жюлі.

– Так, і забираю вашого брата.

– Пане графе, поверніть нам його здорового, – сказала Жюлі.

Моррель одвернувся, щоб не бачили, як він геть зашарівся.

– А ви помітили, що він хворий? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Так, і я боюся, чи не нудно йому з нами.

– Я постараюся розважити його, – сказав граф Монте-Кріс­то.

– Я до ваших послуг, мосьпане, – сказав Максимільян, – прощавайте, любі мої, – прощавай, Емманюелю, прощавай, Жюлі!

– То ти вже прощаєшся? – вигукнула Жюлі. – Хіба ви зараз їдете? А речі, а паспорти?

– Завжди легше розлучитися відразу, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я певен, Максимільян про все вже потурбувався, як я його просив.

– Паспорт у мене є, і речі я спакував, – тихо, спокійно мовив Моррель.

– Чудово, – всміхнувся граф Монте-Кріс­то, – ось що значить військова точність.

– І ви нас так і покинете? – спиталася Жюлі. – Простісінько зараз? Ні дня не подаруєте нам, ані годинки?

– Мій ридван коло брами, мосьпані; за п'ять днів я маю бути в Римі.

– А хіба Максимільян прямує в Рим? – запитав Емманюель.

– Я прямую туди, куди пан граф завезе мене, – сумовито всміхнувшись, відказав Максимільян. – Я належу йому ще на місяць.

– Чому він так сумно каже про це, пане графе?

– Ваш брат їде зі мною, – лагідно сказав граф Монте-Кріс­то, – то не тривожтеся за нього.

– Прощавай, сестро! – повторив Максимільян. – Прощавай, Емманюелю!

– У мене серденько роздирається, як я бачу, який він став байдужий до всього, – сказала Жюлі. – Ти щось приховуєш від нас, Максимільяне!

– Ось побачите, – сказав граф Монте-Кріс­то, – він повернеться до вас веселий, усміхнений і радісний!

Максимільян зневажливо, навіть із гнівом зиркнув на графа Монте-Кріс­то.

– Гайда! – сказав граф Монте-Кріс­то.

– Та перш ніж ви поїдете, пане графе, – мовила Жюлі, – хочу висловити вам усе, що минулого разу…

– Пані, – сказав граф Монте-Кріс­то, узявши її руки у свої долоні, – усе, що ви скажете мені, буде менше від того, що можу прочитати я у ваших очах, менше від того, що каже вам ваше серденько і що чує моє серце.