– Бідолашна дівчинка добре вчинила, що вмерла!
– Засідання суду закрите, – сказав голова, – справа відкладається до наступної сесії. Призначається нове слідство, яке доручать іншій особі.
Так само спокійний і вже зазнавши неабиякої пошани публіки, Андреа покинув залу в супроводі жандармів, які мимоволі ставилися до нього з повагою.
– Та й що ви скажете про все це, друже мій? – запитав Дебре поліцая, тицьнувши йому дуката.
– Врахують пом'якшувальні обставини, – відказав той.
XIV. Покута
Вільфор ішов до виходу; усі розступалися перед ним. Будь-яке велике горе викликає повагу, і ще не було прикладу, навіть за найжорстокіших часів, щоб першої хвилини люди не поспівчували тому, кого спіткало непоправне лихо. Люта юрба може убити того, хто їй ненависний, та рідко трапляється, щоб люди, присутні під час оголошення смертного вироку, образили нещасливця, навіть якщо він учинив злочин.
Вільфор пройшов крізь лави глядачів, сторожу, судових чиновників та й подався додому, сам собі ухваливши вирок, проте охороною була йому його скорбота.
Бувають трагедії, які люди можуть осягнути почуттями, та не можуть охопити розумом; і тоді найбільший поет – це той, у якого вихопиться найпалкіший і найщиріший вигук. Той вигук заступає натовпові цілу повість, і він слушно робить, що задовольняється ним, і ще більшу рацію має, якщо визнає його довершеним, коли в ньому звучить істина.
Утім, нелегко було б змалювати те заціпеніння, у якому ішов із суду Вільфор, ту гарячку, що від неї сіпалася кожна його артерія, напинався кожнісінький нерв, набрякала кожна жилка, гарячку, що мільйонами терзань катувала кожнісіньку частину його тлінного тіла.
Тільки сила звички допомогла Вільфорові насилу доплентатися до виходу; він скинув із себе суддівську тогу не тому, що цього вимагали правила пристойності, а тому, що вона важенним тягарем пекла його плечі, немов страшне убрання Несса.
Заточуючись, дійшов він до двору Дофана, знайшов там свій ридван, збудив візника, сам відчинив дверцята і впав на сидіння, показуючи рукою в бік передмістя Сент-Оноре.
Коні рушили з місця.
Страшенним тягарем обвалилася на нього споруда його життя, яку він сам і звів; він був геть розчавлений тим обвалом; він ще не думав про наслідки, не оцінював їх; він їх тільки відчував; не думав він про букву закону, як ото думає байдужий убивця, що тлумачить добре знайому йому статтю.
Бог вступив у його серце.
– Боже! – мимоволі шепотіли його вуста. – Боже!
За тією катастрофою, що спіткала його, він бачив тільки руку Божу.
Ридван їхав швидко. Відкинувшись на сидінні, Вільфор відчув, що йому заважає якийсь предмет.
Він простягнув руку; то було віяло, яке забула тут пані де Вільфор, воно впало поміж спинкою і подушками; вигляд того віяла збудив у ньому спогад, і той спогад сяйнув, наче блискавиця у нічній пітьмі.
Вільфор згадав про дружину.
Він застогнав, наче в серце йому загнали розпечене залізо.
Весь час він думав тільки про своє нещастя, аж раптом перед очима його постало ще одне, не менш страшне лихо.
Його дружина! Допіру стояв він перед нею як невблаганний суддя; він прирікав її на смерть; і вона, охоплена жахом, розчавлена соромом, убита каяттям, яке він розбудив у ній своєю незаплямованою чесністю, вона, бідолашна, слабка жінка, беззахисна перед лицем цієї необмеженої, найвищої влади, цієї миті, може, готувалася померти!
Уже година минула відтоді, як він ухвалив їй той вирок; і, може, цієї миті вона згадувала всі свої злочини, благала у Бога милосердя, писала листа, принижено благаючи у свого бездоганного судді прощення, яке вона купувала ціною свого життя.
Вільфор глухо застогнав од шалу й болю і засовався на єдвабних подушках ридвана.
– Ця жінка стала злочинницею лишень тому, що доторкнулася до мене! – вигукнув він. – Я – самісінький злочин! І вона заразилася ним, як ото заражаються тифом, холерою, чумою!.. І я караю її!.. Я зважився їй сказати: покайся і помри… я! Ні, ні, вона житиме… вона піде зі мною… Ми втечемо, ми поїдемо із Франції, ми будемо вештатися по землі, поки вона носитиме нас. Я казав їй про шибеницю!.. Господе всевишній! Як посмів я виголосити це слово! Адже й на мене чекає шибениця!.. Ми втечемо… Авжеж, я покаюся їй у всьому, щодня буду я смиренно повторювати їй, що такий самісінький я злочинець… Спілка тигра і гадюки! О жоно, що гідна свого мужа!... Вона повинна жити, мій злочин повинен затьмарити її переступи!
І він рвучко опустив чільне скло ридвана.
– Хутчіш, хутчіш! – гукнув він так голосно, аж візник підстрибнув на передку.
Перелякані коні вихором помчали додому.
– Так, так, – торочив собі Вільфор, – ця жінка має жити, вона повинна покаятися і виховати мого сина, мого сердешного хлопчину. Тільки він разом із тим, наче аж залізним, дідуганом пережив загибель моєї родини! Вона любила сина; задля нього вона пішла на злочин. Ніколи не треба губити віру в серце жінки, що любить свою дитину; вона покається, і ніхто не дізнається, що вона злочинниця. Усі злочини, що здійснилися в моєму домі і що про них уже балакають у світських колах, згодом забудуться, а якщо і знайдуться недоброзичливці, що згадають про них, то я візьму вину на себе. На одного більше, на двох чи на трьох, усе одно! Моя дружина візьме всеньке наше золото, а головне, сина, і втече подалі від цієї безодні, у яку разом зі мною, здається, ладен провалитися цілий світ. Вона буде жити, вона ще буде щаслива, адже вся любов її належить синові, а син залишиться з нею. Я зроблю добру справу, і від цього на душі полегшає.
І королівський прокурор зітхнув вільніше.
Ридван зупинився у дворі його дому.
Вільфор плигнув з підніжки на сходинки ґанку; він бачив, що слуги здивовані його швидким поверненням. Нічого іншого він не прочитав на їхніх обличчях; ніхто не забалакав до нього; перед ним, як завжди, розступалися, та й годі.
Він поминув кімнату Нуартьє, помітивши крізь прохилені двері дві невиразні тіні, проте не замислився над тим, хто ж прийшов до його батька; його гнала вперед тривога.
"Тут усе, як і було передніш", – подумав він, беручись малими сходами, що провадили до покоїв його дружини і порожньої Валентининої кімнати.
Він замкнув за собою двері на сходовий майданчик.
– Нехай ніхто не заходить сюди, – сказав він собі, – я повинен побалакати з нею безперешкодно, сказати їй усе, попросити у неї вибачення…
І він увійшов до маленької вітальні, де вечорами вкладали спати Едуара; хлопчина навчався в пансіоні, та щовечора повертався додому; мати нізащо не хотіла з ним розлучатися.
Вільфор озирнув кімнату.
– Нікого нема, – мовив він, – вона у спальні.
І кинувся до дверей.
Та ті двері були замкнені.
Він зупинився, відчуваючи, як його тіпає всього.
– Елоїзо! – гукнув він.
– Хто там? – почувся голос його дружини.
Йому здалося, ніби той голос лунав слабше, ніж звичайно.
– Відчиніть, відчиніть, – вигукнув Вільфор, – це я!
Та попри владний і заразом тривожний тон цього наказу ніхто не відчинив.
Вільфор висадив двері ногою.
На порозі будуара стояла пані де Вільфор із блідим, перехнябленим обличчям і дивилася на чоловіка непорушним поглядом, що викликав жах.
– Елоїзо! – вигукнув він. – Що з вами? Кажіть!
Вона простягнула до нього безкровну, закляклу руку.
– Усе зроблено, мосьпане, – сказала вона з глухим харчанням, що наче роздирало їй горлянку. – Що ви ще хочете?
І, немов підкошена, повалилася додому.
Вільфор підбіг до неї й ухопив її за руку. Та рука конвульсивно стискала кришталевий слоїчок із золотою кришкою.
Пані де Вільфор була мертва.
Ошалівши з жаху, Вільфор позадкував до дверей, не відриваючи очей від тіла дружини.
– Едуаре! – раптом вигукнув він. – Де мій син?
І він вибіг із кімнати, волаючи на всеньке горло:
– Едуаре! Едуаре!
Той крик був такий страшенний, що на нього звідусіль позбігалася челядь.
– Мій син! Де мій син? – допитувався Вільфор. – Заберіть його, щоб він не бачив…
– Пана Едуара нема внизу, мосьпане, – відказав покойовий слуга.
– Він, певне, в саду, ідіть по нього!
– Ні, пане. Пані де Вільфор із півгодини тому погукала його до себе; пан Едуар пішов до неї й відтоді не виходив.
Холодний піт виступив на Вільфоровому чолі, ноги його задилькотіли, думки закружляли в голові, немов розхитані коліщата зіпсованого годинника.
– Пішов до неї! – прошепотів він. – До неї!
І помалу пішов назад, утираючи однією рукою чоло, а іншою тримаючись за стіну.
Він повинен увійти в ту кімнату і знову побачити тіло нещасниці.
Він повинен погукати Едуара, збудити відлуння тієї кімнати, яка стала домовиною; забалакати тут означало спаплюжити безгоміння могили.
Вільфор відчув, що язик не слухається його.
– Едуаре! Едуаре! – погукав він.
Ніякої відповіді; де ж хлопчина, що, як сказали йому слуги, пішов до матері й не виходив од неї?
Вільфор ступнув ще крок уперед.
Труп пані де Вільфор лежав перед дверима до будуара, де тільки й міг бути син; труп наче стеріг порога, у розплющених, непорушних очах, на мертвих вустах заклякла загадкова посмішка.
За відхиленою шторою видно було ніжку рояля і край дивана, оббитого блакитним єдвабом.
Вільфор ступнув ще декілька кроків уперед і на дивані угледів свого сина.
Він, либонь, заснув.
Бідолаху охопила невимовна радість; сонячний промінь осяяв мерзенне пекло, де він корчився у страшенних муках.
Він переступить труп, увійде до кімнати, візьме дитину на руки і втече з нею далеко-далеко.
То був уже не той Вільфор, що у своєму витонченому лицемірстві був прикладом цивілізованої людини; то був смертельно поранений тигр, що ламає зуби, востаннє зціплюючи страшну пащеку.
Він боявся вже не пересудів, а примар. Він позадкував на крок і переплигнув тіло, наче палахке вогнище.
Він ухопив сина, пригорнув його до грудей, тряс його, гукав на ім'я; хлопчик не відповідав. Вільфор жадібно припав вустами до його обличчя, воно було холодне і мертвотно-бліде; він обмацав заков'язле дитяче тіло, притулив долоню до його серця: воно не калатало.
Дитина була мертва.
Учетверо згорнутий папірець упав на килим.
Вільфор опустився на коліна, ніби його громом поцілило; дитина вислизнула з неживих його рук і покотилася до матері.
Вільфор узяв того аркуша, упізнав почерк своєї дружини і жадібно прочитав його.
Ось що там було написано:
"Ви знаєте, що я була добра мати: заради мого сина я стала злочинницею.