– Наш любий князь! А нехай їм дідько, цим італійським князям!
– Генеалогією цього чоловіка переймався сам Данте, рід його сягає "Божественної комедії"!
– Шибенична шляхта, – флегматично зауважив Шато-Рено.
– Гадаєте, його засудять? – запитав Дебре в Бошана.
– Мені здається, у вас треба запитати, – відказав газетяр, – вам ліпше знати, чим дихає суд; ви бачили голову на останньому засіданні в міністра?
– Бачив.
– І що ж він вам сказав?
– Ви здивуєтеся.
– То кажіть хутчій; я так давно не дивувався.
– Він сказав мені, що Бенедетто, якого вважають неабияким спритником і мастаком підступності, насправді дрібний шахрай, досить посереднього штибу і не вартий тих дослідів, які після його смерті робитимуть над опуклостями його черепа.
– А він досить непогано відігравав роль князя, – сказав Бошан.
– Тільки на вашу думку, Бошане, адже ви ненавидите бідолашних князів і завжди тішитеся, коли вони кепсько поводяться; та мене в дурні не пошиєш: як нишпорка від геральдики, я нюхом відчуваю достеменного аристократа.
– То ви ніколи не вірили у його князівський титул?
– У його князівський титул? Вірив… але в його князівську гідність – ніколи.
– Непогано сказано, – мовив Бошан, – та запевняю вас, для будь-кого іншого він цілком міг бути князем… Я зустрічав його у міністерських вітальнях.
– Та хіба вони знаються на князях, ті міністри! – сказав Шато-Рено.
– Коротко і влучно, – зареготав Бошан. – Дозволите вставити цю фразу в мій звіт?
– Прошу вас, любий Бошане, – відказав Шато-Рено. – Продам вам цей вислів поцінно.
– Та якщо я балакав із головою, – сказав Бошанові Дебре, – то ви мали говорити з королівським прокурором?
– Неможливо було це зробити. Уже з тиждень Вільфор ховається від усіх, що й не дивно після низки дивних родинних нещасть, що скінчилися так само незрозумілою смертю його доньки…
– Незрозумілою? Що ви хочете цим сказати?
– Ви, звісно, розігруєте невігласа під тим приводом, що все воно стосується судової аристократії, – сказав Бошан, вставляючи в око монокль і намагаючись утримати його.
– Любий мій, – сказав Шато-Рено, – дозвольте сказати вам, що в мистецтві носити монокль вам далеко до Дебре. Дебре, покажіть Бошанові, як це робити.
– Авжеж, я таки не помилився, – сказав Бошан.
– А що?
– Це вона.
– Хто?
– А казали, ніби вона поїхала.
– Панна Ежені? – запитав Шато-Рено. – А вона що, уже повернулася?
– Ні, не вона, а її мати.
– Пані Данґляр?
– Не може такого бути, – сказав Шато-Рено, – на десятий день після втечі дочки, на третій день після чоловікового банкрутства!
Дебре трохи зашарівся і глянув у той бік, куди дивився Бошан.
– Де ж пак, – сказав він, – ця пані під густою вуаллю якась знатна чужоземка, може, мати князя Кавальканті; але ви, здається, хотіли розповісти щось цікаве, Бошане.
– Я?
– Так, ви казали про дивну смерть Валентини.
– Ага справді. Але чому ж не видно пані де Вільфор?
– Бідолашка! – сказав Дебре. – Вона, либонь, випарює мелісу для лікарень або робить помади для себе і своїх приятельок. Кажуть, на це діло вона витрачає три тисячі екю щороку. І справді, чому це її не видно? Я із задоволенням побачив би її, вона мені дуже подобається.
– А я її терпіти не можу, – сказав Шато-Рено.
– Чому це?
– Хтозна. Чому ми любимо? Чому ненавидимо? Я терпіти її не можу, тому що вона мені антипатична.
– Або й інстинктивно.
– Може, і так… Та повернімося до вашої розповіді, Бошане.
– Невже, панове, – провадив Бошан, – ви не запитували в себе, чому так рясно мруть у Вільфорів?
– Рясно? Добряче сказано, – укинув Шато-Рено.
– Цей вислів трапляється у Сен-Сімона.
– А факт – у Вільфора. Тож побалакаймо про Вільфорів.
– Зізнаюся, мене дуже цікавить ця родина, – сказав Дебре, – ось уже три місяці вони не вилазять із трауру; позавчора зі мною про це розмовляла "сама", із приводу Валентининої смерті.
– Хто така "сама"? – запитав Шато-Рено.
– Міністрова дружина, звісно!
– Перепрошую, – відказав Шато-Рено, – я до міністра не їжджу, нехай князі це роблять.
– Раніше ви бризкали іскрами, бароне, а тепер ви метаєте блискавиці; згляньтеся над нами, а то ще спалите нас, наче новоз'явлений Юпітер.
– Замовкаю, – сказав Шато-Рено, – але й ви наді мною змилуйтеся і не дратуйте мене.
– Послухайте, Бошане, годі розважатися; я вже вам казав, що "сама" позавчора просила у мене пояснень із цього приводу; скажіть, що ви знаєте, то я їй передам.
– Так ось, панове, – сказав Бошан, – якщо в домі рясно мруть, – мені подобається цей вислів, – то це означає, що в домі є вбивця.
Його співрозмовники стрепенулися; їм і самим не раз уже спливала в голові така думка.
– А хто ж убивця? – спиталися вони.
– Малюк Едуар.
Шато-Рено і Дебре зареготали; проте Бошан не збентежився, а казав далі.
– Авжеж, панове, малюк Едуар – феноменальна дитина, тому що вбиває незгірше від дорослого.
– Це жарт?
– Нітрохи; я вчора найняв лакея, котрий щойно пішов од Вільфорів, зверніть на це увагу.
– Звернули.
– Завтра я звільню його, тому він забагато їсть, щоб відшкодувати собі за той піст, якого він там з переляку завдав собі. Отож, він каже, що та чарівна дитина ніби роздобула десь пляшечку з якимось зіллям, яким вона вряди-годи частує всіх тих, що не догодили їй. Спершу не догодили їй дідусь і бабуся де Сен-Мерани, тож хлопчина налляв їм по три краплі свого еліксиру, трьох крапель цілком вистачає; потім Барруа, старий слуга дідуся Нуартьє, який часом бурчав на малого шибеника; малий шибеник налляв і йому три краплі свого плину; те саме сталося і з сердешною Валентиною, яка, щоправда, не сварила його, але він їй заздрив; хлопчина і їй налляв три краплі свого еліксиру, і їй, як і тим бідолахам, запала клямка.
– Облиште казки розповідати, – сказав Шато-Рено.
– Страшна казка, еге? – запитав Бошан.
– Дурня, – сказав Дебре.
– Просто ви боїтеся поглянути правді у вічі, – сказав Бошан. – Поспитайте у мого лакея чи радше в того, хто завтра вже не буде моїм лакеєм; про це всі в домі балакали.
– І що ж то за зілля? Де воно?
– Хлопчина його ховає.
– А де він його вискіпав?
– У лабораторії своєї матінки.
– То його матінка тримає в лабораторії отрути?
– А я хіба знаю? Ви допитуєте мене, мов королівський прокурор. Я повторюю те, що мені сказали, та й годі; я вам називаю джерело; більшого я вчинити не можу. Сердешний чоловік зі страху й ріски в роті не мав.
– Неймовірно!
– Та ні ж бо, любий мій, тут нічого неймовірного нема; пам'ятаєте ту дитину з вулиці Ришельє, що минулого року бавилася, заганяючи голку у вухо своїм братикам і сестричкам, коли вони спали? Юне покоління не за віком розвинене.
– Закладаюся, що ви самі не вірите жодному вашому слову, – сказав Бошан. – Проте я не бачу графа Монте-Крісто. Невже його тут нема?
– Він людина пересичена, – сказав Дебре, – та йому і неприємно було б тут з'явитися. Адже ці Кавальканті його пошили в дурні; кажуть вони прийшли до нього із фальшивими акредитивами, тож він утратив добрячих сто тисяч франків, які позичив їм під запоруку княжої гідності.
– До речі, Шато-Рено, – запитав Бошан, – як ся має Макс Моррель?
– Я заглядав до нього разів зо три, – відказав Шато-Рено, – та про нього нічого й не чутно. Проте його сестра, либонь, так само знає, як і я, за нього, бо сказала, що три дні його не бачила, проте певна, що з ним нічого не станеться.
– Ох, та граф Монте-Крісто й не може тут бути, – раптом сказав Бошан.
– Чому це?
– Тому що він сам дійова особа у цій драмі.
– Хіба він когось убив? – запитав Дебре.
– Ні, навпаки, це його хотіли вбити. Відомо, що того шановного Кадруса убив його друг Бенедетто саме тієї хвилі, коли він виходив од графа Монте-Крісто. Відомо, що у графовому домі знайшли оту горезвісну камізельку з листом, що через нього потім не підписали шлюбну угоду. Бачили ту камізельку? Он вона, всенька замурзана кров'ю, на столі. Речовий доказ.
– Та бачу, бачу!
– Тихо, панове, розпочинається! По місцях!
Усі в залі затупотіли й завешталися; поліцай значущим "Гм!" погукав своїх підопічних, а судовий виконавець, що з'явився у дверях, верескливим голосом, яким усі ті виконавці відзначалися ще за часів Бомарше, виголосив:
– Суд іде!
XIII. Акт звинувачення
Судді посідали за столом у глибокій тиші; присяжні теж запосіли свої місця.
Вільфор, що був предметом загальної уваги, сказати б, навіть захвату, опустився у свій фотель, окинувши залу спокійним поглядом.
Усі з подивом дивилися на його суворе, безпристрасне обличчя, яке нічим не виказувало батьківського горя; цей чоловік, якому чужі були всі людські почуття, майже викликав страх.
– Запровадьте звинуваченого, – звелів голова.
І тоді всі погляди звернулися до дверей, якими повинен був увійти Бенедетто.
Незабаром двері відчинилися, і з'явився звинувачуваний.
На всіх він справив те саме враження, і ніхто не обманувся з виразом його обличчя.
Його риси не мали на собі відбитку того глибокого хвилювання, що від нього кров припливає до серця, а обличчя блідне. Руки його – одну він поклав на капелюха, іншу застромив за пройму пікейної камізельки – не тремтіли; очі були спокійнісінькі й навіть блищали. Допіру ввійшовши в залу, він почав розглядати суддів і публіку а потім довше, ніж на інших, зупинився поглядом на голові й королівському прокуророві.
Поруч із Андреа був його адвокат, призначений судом захисник (Андреа не захотів перейматися такими дрібницями, бо, здавалося, не надавав їм ніякого значення), білявий молодик, обличчя його почервоніло і схвильований він був устократ більше, ніж сам підсудний.
Голова попросив виголосити акт звинувачення, що його, як відомо, накреслило вправне і невблаганне Вільфорове перо.
Під час того довгого читання, що для іншого було б дуже болісне, увага публіки зосередилася на Андреа, який терпів те випробування з душевною бадьорістю спартанця.
Мабуть, ще ніколи не був Вільфор такий лаконічний і промовистий; він змалював злочин найяскравішими барвами; усе минуле підсудного, постійні зміни його внутрішнього складу, послідовність його вчинків, од самісінького раннього дитинства, подавалися з усією тією силою, яку міг почерпнути зі знання життя і людської душі величний розум королівського прокурора.
Уже сама та вступна промова назавжди знищила Бенедетто в очах громадської думки ще до того, як його скарав закон.
Андреа не звертав жодної уваги на ті грізні звинувачення, які одне за одним падали на нього.