– Боже мій, ви такий блідий! Знову працювали всеньку ніч? Чому ви не прийшли поснідати з нами? То що, берете мене з собою чи я поїду сама з Едуаром?
Як бачимо, пані де Вільфор поставила чимало запитань, та Вільфор стояв перед нею непорушний і німий, мов статуя.
– Едуаре, – сказав він урешті, владно глянувши на дитину, – піди та пограйся собі у вітальні, мені треба побалакати з твоєю матір'ю.
Пані де Вільфор здригнулася: холодна чоловікова стриманість і його рішучий тон перелякали її. Едуар звів голову, глянув на матір, і побачивши, що вона не підтверджує батькового наказу, і далі одтинав голови своїм олов'яним воякам.
– Едуаре, – так гостро скрикнув Вільфор, аж хлопчина сахнувся. – Ти чуєш, іди звідціля!
Дитина не звикла до такого поводження і пополотніла, та хтозна від чого – від злості чи зі страху.
Батько підійшов до нього, узяв його за лікоть і поцілував у чоло.
– Іди, сину мій, іди! – сказав він.
Едуар вийшов.
Вільфор підійшов до дверей і замкнув їх на засув.
– Боже мій, – сказала пані де Вільфор, намагаючись прочитати чоловікові думки; на вустах її промайнула усмішка, та відразу ж заклякла під безпристрасним Вільфоровим поглядом. – Боже мій, та що сталося?
– Мосьпані, де ви тримаєте отруту, якою звичайно користуєтеся? – чітко і без передмов запитав королівський прокурор.
Пані де Вільфор уся затремтіла, наче той жайворонок, над котрим звужує смертельні кола яструб.
Хрипкий, надсадний стогін, не крик і не зітхання, вихопився з грудей пані де Вільфор, яка так зблідла, що аж посиніла.
– Я… я не розумію вас, – відказала вона тихо.
Вона хотіла було підвестися, та сили зрадили її, і вона знову впала на оттоманку.
– Я питаю вас, – провадив Вільфор спокійно, – де ви ховаєте отруту, якою ви отруїли мого тестя маркіза де Сен-Мерана, мою тещу, Барруа і мою доньку Валентину.
– Що ви кажете, мосьпане? – заламуючи руки, вигукнула пані де Вільфор.
– Не запитуйте, а відповідайте.
– Чоловікові чи судді? – пролебеділа пані де Вільфор.
– Судді, мосьпані!
Смертельно бліда, тремтлива, із розпукою в очах, ця жінка була страшенним видовищем.
– О пане… – прошепотіла вона.
І то було все.
– Ви не відповідаєте мені, мосьпані! – вигукнув грізний викривач. І докинув, із ще страшнішою посмішкою, ніж його гнів: – Це правда. І ви не заперечуєте.
Вона поворухнулася.
– Та ви й не могли б заперечувати вашу вину, – простягнувши до неї руку, наче збираючись ухопити, сказав Вільфор, – адже ви вчинили всі ці злочини з нечуваною підступністю, яка, проте, могла ввести в оману тільки людей, що засліплені приязними почуттями до вас. Уже тоді, коли померла маркіза де Сен-Меран, я знав, що в моєму домі є отруйник; Д'Авріньї попередив мене про це; після смерті Барруа, нехай простить мені Господь, мої підозри впали на янгола! Навіть якщо нема очевидного злочину, підозра завжди жевріє в моїй душі; та після смерті Валентини у мене вже не лишалося сумнівів, мосьпані, і не лише в мене, а і в інших; тож ваш злочин, що про нього знають тепер двоє, а підозрює багато хто, стане прилюдним; і, як я вже сказав вам, пані, з вами говорить тепер не чоловік, а суддя!
Пані де Вільфор затулила обличчя долонями.
– Не вірте позірним прикметам, прошу вас, – прошепотіла вона.
– Невже ви така легкодуха? – зневажливо вигукнув Вільфор. – Щоправда, я завжди помічав, що всі отруйниці легкодухі. Адже вам вистачило мужності бачити, як умирає двоє старих людей і невинна дівчина, яку ви отруїли!
– Пане!
– Невже ви така легкодуха? – дедалі палкіше провадив Вільфор. – Та ж ви лічили хвилини чотирьох агоній, ви здійснили ваш пекельний задум, ви готували ваше мерзенне зілля з таким приголомшливим мистецтвом і такою певністю! Ви все так гарно розрахували, то чому ж ви забули про те, куди може припровадити розвінчання ваших злочинів? Цього не може бути; ви, напевне, приховали найсолодшу, найшвидшу і найпевнішу трутизну, щоб уникнути заслуженої покари… Сподіваюся, ви це зробили?
Пані де Вільфор заламала руки і впала на коліна.
– Бачу, ви зізнаєтеся, – сказав він, – та зроблене суддям зізнання, зізнання, що зроблене останньої миті, коли заперечувати вже неможливо, – таке зізнання нітрохи не може пом'якшити покару.
– Покару? – вигукнула пані де Вільфор. – Ви вже вдруге промовляєте це слово!
– Авжеж. Може, ви сподівалися уникнути її лише тому, що вже чотири рази винні? Може, ви гадали, що вона помине вас, бо ви дружина того, хто вимагає цієї покари? Ні, мосьпані! Хоч хто була б отруйниця, на неї чекає шибениця, якщо тільки, кажу ще раз, отруйниця не потурбувалася приховати для себе декілька крапель найпевнішої трутизни.
Пані де Вільфор дико зойкнула, і огидний, небачений жах спотворив її обличчя.
– Не бійтеся, я не вимагаю, щоб ви зійшли на шибеницю, – сказав королівський прокурор, – не хочу я вашої ганьби, бо вона була б і моєю ганьбою; навпаки, ви мали збагнути з моїх слів, що ви не можете вмерти на шибениці.
– Ні, я не зрозуміла; що ви хочете сказати? – ледве чутно пробелькотіла нещасна.
– Я хочу сказати, що дружина королівського прокурора не захоче заплямувати своєю ницістю бездоганне ім'я і не зганьбить свого чоловіка і сина.
– Ні, о ні!
– У такий спосіб ви зробите добре діло, мосьпані, я буду вдячний вам.
– Вдячні? За що?
– За те, що ви оце сказали.
– Що я там сказала? Я не знаю, не пам'ятаю, Боже мій!
І вона схопилася на ноги, страшна, розпатлана, із піною на вустах.
– Ви не відповіли на моє запитання, яке я вам поставив, коли ввійшов сюди: де отрута, якою ви зазвичай користуєтеся?
Пані де Вільфор конвульсивно заламала руки.
– Ні, ні, ви не хочете цього! – вихопився зойк із її грудей.
– Не хочу я тільки одного, пані, – щоб ви повисли на шибениці, чуєте? – відказав Вільфор.
– Змилуйтеся!
– І хочу, щоб здійснилося правосуддя. Мій обов'язок на землі – карати, – докинув він, аж очі його заяріли. – Будь-яку іншу жінку, хоч би й королева вона була, я віддав би катові; але до вас я буду милосердний. Кажу вам: пані, ви приховали декілька крапель вашої найніжнішої, найшвидшої і найпевнішої трутизни?
– Змилуйтеся, залиште мені життя!
– Вона все-таки була легкодуха! – сказав Вільфор.
– Згадайте, я ж ваша дружина!
– Ви отруйниця!
– В ім'я Господнє!..
– Ні.
– Заради вашого колишнього кохання до мене!
– Ні, ні!
– Заради нашої дитини! Заради неї, залиште мене жити!
– Ні, ні, ні; якщо я вам залишу життя, ви, може, колись і його уб'єте.
– Я? Я уб'ю мого сина? – вигукнула та навіжена мати, кинувшись до Вільфора. – Убити мого Едуара! Ха-ха-ха!
І дикий, чортячий регіт, регіт навіженої, пролунав у покої й урвався хрипким стогоном.
Пані де Вільфор упала навколішки.
Вільфор підійшов до неї.
– Затямте, мосьпані, – сказав він, – якщо до мого повернення правосуддя не здійсниться, я сам вас оскаржу і сам заарештую.
Задихаючись, вражена, пригнічена, вона слухала ті слова; здавалося, тільки очі жили на тім обличчі.
– То ви зрозуміли? – запитав Вільфор. – Зараз я їду в суд вимагати кари на горло для вбивці… Якщо після повернення я застану вас живу, то ви цю ніч пробудете в Консьєржері.
Пані де Вільфор глибоко зітхнула і знесилено повалилася додолу.
У душі королівського прокурора, здавалося, поворухнулася жалість, погляд його злагіднів і, трохи схиливши голову, він помалу промовив:
– Прощавайте, пані!
Те слово впало на пані де Вільфор, наче гільйотина.
Вона зомліла.
Королівський прокурор вийшов і, зачинивши двері, двічі обернув ключ у замку.
XII. Сесія
Справа Бенедетто, як ото її прозивали в судовому світі та світських колах, викликала неабияку сенсацію. Завсідник "Кафе де Парі", Гентського бульвару і Булонського лісу, удаваний Кавальканті за ті два чи три місяці, що він збув у Парижі і знаний був у світі, завів чималенько знайомств.
Газети сповіщали чимало подробиць про його паризьке життя і його життя на каторзі; усе це викликало неабияку цікавість, надто ж поміж тими, хто особисто знав князя Андреа Кавальканті: усі вони зі шкури вилазили, аби лиш побачити на лаві підсудних Бенедетто, убивцю свого приятеля-каторжника.
Для багатьох Бенедетто був якщо не жертвою правосуддя, то принаймні жертвою судової помилки; старого Кавальканті знали в Парижі, і всі були певні, що він з'явиться і виручить із халепи свого бравого нащадка. На багатьох людей, що не бачили, в якому костюмі постав він перед графом Монте-Крісто, неабияке враження справила велична зовнішність, лицарська постава і світські манери старого патриція, який, слід визнати, і справді скидався на чистісінького вельможу, поки він мовчав і не вдавався до арифметичних викладок.
Що ж до самого підсудного, то чимало людей пам'ятали його таким люб'язним, гарним і щедрим, що вони воліли бачити у тому, що сталося, підступи якогось ворога, як це часом трапляється на білому світі, де багатство дає владу, щоб чинити добро і зло і наділяє людей справді нечуваною могутністю.
Отож, усі намагалися потрапити на судове засідання: одні – щоб натішитися видовиськом, інші – щоб побалакати про нього. Від сьомої години ранку біля дверей зібралася юрма, і за годину до початку засідання судова зала вже була наповнена вибраною публікою.
Коли точаться гучні процеси, до виходу суддів, а частенько і після цього, судова зала дуже скидається на вітальню, де зустрілися знайомі, які то підходять один до одного, якщо не бояться, що хтось посяде їхнє місце, то обмінюються знаками, якщо поміж ними забагато глядачів, адвокатів та жандармів.
Була одна з тих чудесних осінніх днин, котрі винагороджують нас за дощове і надто вже коротке літо; хмари, що вранці затуляли сонечко, розвіялися, мов за помахом чарівної палички, і тепле проміння осяяло один із останніх, один із найясніших вересневих днів.
Король преси Бошан, для котрого скрізь є готовий престол, розглядав крізь лорнет публіку. Він угледів Шато-Рено й Дебре, які допіру умовили поліцая стати позаду них замість того, щоб затуляти їх, як він мав право вчинити. Гідний охоронець ладу чуттям угадав міністерського секретаря і мільйонера, тож виявив до своїх знатних сусідів велику запобігливість і навіть дозволив їм піти побалакати з Бошаном, пообіцявши постерегти їхні місця.
– Ви теж прийшли побачитися з нашим другом? – запитав Бошан.
– Авжеж! – відказав Дебре.