– А чом би й ні?
– Бо того, хто носить це ім'я, благословило самісіньке небо, тож не може він бути батьком такого мерзотника, як ти.
– Ой, які грізні слова…
– І справи будуть грізні, якщо не прикусиш язика.
– Залякуєте? А я не боюся… я скажу он…
– Може, тобі здається, що ти маєш справу з таким пігмеєм, як і сам оце? – так спокійно і впевнено сказав Бертуччо, що Андреа в душі аж здригнувся. – Може, ти гадаєш, що маєш справу з каторжниками чи довірливими світськими простаками? Бенедетто, ти в могутній руці; ця рука згодна відпустити тебе, то скористайся цим. Не грайся з блискавками, які вона відклала набік, та може знову вхопити, якщо ти спробуєш завадити її намірам.
– Хто мій батько?.. Я хочу знати. Хто мій батько?.. – уперто повторив Андреа. – Я здохну, але дізнаюся. Що мені скандал? Тільки зиск від цього… відомість… реклама, як ото каже газетяр Бошан. А вам, людям великого світу, вам скандал завжди небезпечний, попри ваші мільйони й герби… То хто мій батько?
– Я прийшов, щоб назвати тобі його.
– Нарешті! – вигукнув Бенедетто, й очі його заяріли з радості.
Але зненацька двері відчинилися й увійшов наглядач.
– Перепрошую, мосьпане, – сказав він Бертуччо, – але в'язня чекає слідчий.
– Сьогодні останній допит, – сказав Андреа управителеві. – От халепа!
– Я прийду завтра, – сказав Бертуччо.
– Гаразд, – сказав Андреа. – Панове жандарми, я йду… Прошу вас, пане, залиште з десяток екю в конторі, щоб мені тут видали все, що я потребую.
– Зроблю, – відказав Бертуччо.
Андреа простягнув йому руку, та Бертуччо не витяг руки з кишені і тільки побряжчав у ній дрібняками.
– Це я і мав на увазі, – кисло посміхнувшись, сказав Андреа, пригнічений дивним спокоєм Бертуччо.
"Невже я помилився? – подумав він, залазячи до великого ридвана з ґратами, який прозивали салатним кошиком. – Що ж, подивимося!"
– Прощавайте, мосьпане, – сказав він Бертуччо,
– До завтра! – відказав управитель.
XI. Суддя
Читачі, напевне, пам'ятають, що панотець Бузоні лишився удвох із Нуартьє у Валентининій кімнаті і що старий зі священиком сиділи біля небіжчиці.
Може, абатові християнські настанови, його проникливе милосердя, його переконливі слова повернули Нуартьє мужність: після того, як абат поговорив із ним, у Нуартьє замість переднішої розпуки з'явилось якесь безмежне смирення, його охопив дивний спокій, що дуже дивувало тих, котрі пам'ятали, як глибоко любив він Валентину.
Вільфор не бачив старого, відколи померла донька. Усенький дім оновився: для королівського прокурора найняли іншого лакея, для Нуартьє – іншого слугу; пані де Вільфор отримала для услуг двох покоївок; усі довкола, аж до воротаря і візника, були нові люди; вони наче стали поміж господарями цього проклятого дому і перейнялися холодними стосунками, які існували поміж їхніми панами. Та й сесія судового засідання відкривалася за три дні, тож Вільфор замкнувся в кабінеті й гарячково, невтомно готував звинувачення Кадрусовому вбивці. Ця справа, як і все, до чого мав стосунок граф Монте-Крісто, зняла чималеньку бучу. Докази були не беззаперечні: вони зводилися до кількох слів, які перед смертю написав каторжник, колишній товариш звинувачуваного, якого він міг огудити з ненависті або з помсти; певність була тільки в серці королівського прокурора; він внутрішньо певен був, що Бенедетто винен, і сподівався, що ця нелегка перемога втішить його самолюбство, адже то було єдине, що ще вселяло життя в його крижану душу.
Слідство добігало краю завдяки безнастанній праці королівського прокурора, який хотів тим процесом відкрити майбутню сесію; і йому довелося усамітнюватися на довше, ніж будь-коли, щоб ухилитися від численних прохань надати квиток на засідання.
Тільки раз, наступного дня по тому, як Бертуччо вдруге прийшов до Бенедетто, щоб назвати йому ім'я його батька, у неділю, Вільфор мимохідь побачив старого Нуартьє; зморившись від тієї праці, Вільфор вийшов у сад і похмурий, понурившись під тягарем невідступних дум, як ото Тарквіній, що збивав києм найвищі маківки, збивав своїм ціпком довгі зів'ялі стеблини руж, які стирчали над алеєю, наче примари прегарного запахущого квіття, що цвіло тут улітку.
Уже декілька разів приходив він до кінця саду, до брами коло порожнього городу, що про неї пам'ятає читач, і повертався тією самою ходою тією ж таки алеєю, аж раптом очі його звернулися до будинку, де з галасом грався його син.
І ось в одному з відчинених вікон він угледів Нуартьє, який попросив підкотити своє крісло до вікна, щоб погрітися в останніх променях ще теплого сонця: м'яке вечорове світло осявало зів'яле квіття кручених паничів і багряне листя дикого винограду, що оповив балкон.
Погляд старого був прикутий до чогось такого, що Вільфор не міг розгледіти. Той погляд був переповнений такою шаленою ненавистю, палав таким нетерпінням, що королівський прокурор, який умів переймати всі вирази того обличчя, яке він так добре знав, одійшов трохи убік, щоб поглянути, на кого ж скерований цей нищівний погляд.
І він побачив під липами з майже голим уже гіллям пані де Вільфор, що сиділа з книжкою в руках; уряди-годи вона уривала читання, щоб усміхнутися синові чи кинути йому назад гумовий м'ячик, що його він уперто жбурляв із вітальні у сад.
Вільфор пополотнів: він знав, що хоче старий.
Раптом погляд Нуартьє ковзнув на сина, і Вільфорові самому довелося витерпіти натиск цього полум'яного зору, який змінив напрямок і промовляв уже про інше, але так само грізно.
Не знаючи про перехресний вогонь поглядів над її головою, пані де Вільфор допіру зловила м'ячик і махала синові, щоб він прийшов по нього, а заразом щоб і поцілувати його; та Едуар змусив довго себе умовляти, тому що материнські пестощі здавалися йому, либонь, недостатньою винагородою за ті зусилля; але згодом поступився, плигнув із вікна простісінько на клумбу з геліотропами і китайськими айстрами і підбіг до пані де Вільфор. Пані де Вільфор поцілувала його в чоло, і хлопчина з м'ячиком ув одній руці і жменею цукерок у іншій побіг назад.
Улягаючи нездоланній силі, наче ото птах, зачарований поглядом гадюки, Вільфор попрямував до кам'яниці; поки він наближався, очі Нуартьє опускалися, пильнуючи за ним, і полум'я його зіниць аж палило Вільфорове серце. У тому погляді він читав жорстокий докір і нещадну загрозу. І ось Нуартьє звів до неба очі, ніби нагадуючи синові про забуту клятву.
– Знаєте, пане, – відказав Вільфор, – потерпіть. Потерпіть ще одну днину; я пам'ятаю про мою обіцянку.
Ті слова, либонь, заспокоїли Нуартьє, і він одвів погляд.
Вільфор рвучко розстібнув коміра, що душив його, провів тремтливою долонею по чолу і повернувся у свій кабінет.
Ніч минула як звичайно; у домі всі спали; тільки Вільфор не лягав і, як завжди, працював до п'ятої ранку, переглядаючи останні допити, які здійснили напередодні слідчі, зіставляючи показання свідків і вносячи ще більше ясності у свій акт звинувачення, один із найпереконливіших і блискучих, які він досі складав.
Уранці в понеділок мало відбутися перше засідання сесії. Вільфор бачив, як заяснів той блідий і зловісний ранок, і в тому блакитному світлі засяяли на папері рядки, написані червоним чорнилом. Королівський прокурор ліг подрімати декілька хвилин; лампа догоряла; він прокинувся від її потріскування і помітив, що пальці його вогкі й червоні, наче замурзані кров'ю.
Він відчинив вікно; довга помаранчева стяга перетнула небо і наче розтинала навпіл стрункі тополі, що виділялися темними силуетами на овиді. Над занедбаним городом, потойбіч брами, високо пурхнув жайворонок і завів дзвінку ранкову пісеньку.
На Вільфора дихнула ранкова прохолода, і думки його пояснішали.
– Настав день суду, – насилу мовив він, – і сьогодні меч правосуддя вразить усіх винуватців.
Його погляд несамохіть упав на вікно Нуартьє, на те вікно, де напередодні він бачив старого.
Штора була опущена.
І все ж таки батьків образ був для нього такий живий, що він звернувся до його темного вікна, наче воно було відчинене і з нього дивився грізний дідуган.
– Так, – прошепотів він, – так, не турбуйся!
Понурившись, він декілька разів пройшов кабінетом, потім, не роздягаючись, упав на диван, не так щоб заснути, як щоб дати відпочинок тілові, що заклякло від утоми й безсонної ночі за письмовим столом.
Потроху в домі всі попрокидалися; зі свого кабінету Вільфор один за одним чув звичні звуки, із яких складається повсякденне життя: грюкання дверей, дзеленчання дзвоника пані де Вільфор, яка гукає покоївку, перші Едуарові вигуки, який прокинувся радісний і веселий, як ото завжди прокидаються в його віці.
Вільфор теж подзвонив. Новий покойовий слуга увійшов і приніс газети.
Разом із газетами він приніс чашку шоколаду.
– Що це? – запитав Вільфор.
– Шоколад.
– Я не просив його. Хто це про мене потурбувався?
– Пані де Вільфор. Вона сказала, що вам потрібно підкріпитися, тому що сьогодні слухатиметься справа вбивці Бенедетто і ви будете багато говорити.
І покойовий слуга поставив позолочену філіжанку на столі коло дивана, що, як і всі столи, був захаращений паперами.
Потім він вийшов.
Вільфор понуро глянув на філіжанку, потім зненацька взяв її нервовим порухом і одним духом вихилив шоколад. Здавалося, він сподівався, що напій смертельний, і закликав смерть, щоб позбутися обов'язку, виконати який для нього було тяжче, ніж умерти. Потім він підвівся і почав ходити кабінетом, із усмішкою, яка жахнула б того, хто її побачив.
Шоколад виявився нешкідливий.
Коли настала пора сніданку, Вільфор не з'явився за столом.
Покойовий слуга знов увійшов до кабінету.
– Пані де Вільфор звеліла нагадати, що вибило одинадцяту і що засідання призначене на дванадцяту…
– Та й що? – запитав Вільфор.
– …і питає, чи поїде вона з вами?
– Куди?
– У суд.
– Навіщо?
– Ваша дружина каже, що їй дуже хочеться бути на тому засіданні.
– Ти ба, їй хочеться! – зловісно мовив Вільфор.
Покойовий слуга позадкував.
– Якщо ви хочете їхати самі, то я так і передам, – сказав він.
Вільфор мовчав, нервово шкрябаючи нігтями бліду щоку.
– Передайте пані де Вільфор, – відказав він урешті, – що я хочу з нею побалакати і прошу її зачекати мене у себе.
– Слухаюся, пане.
– А потім прийдете поголити мене.
– Зараз.
Покойовий слуга вийшов, потім повернувся, поголив Вільфора і вбрав у чорну одіж.
Відтак доповів:
– Пані де Вільфор сказала, що вона чекає вас.
– Іду.
І Вільфор із теками під пахвою, із капелюхом у руці попрямував у покої дружини.
Біля дверей він зупинився і втер піт на чолі.
Потім відчинив двері.
Пані де Вільфор сиділа на оттоманці, нетерпляче гортаючи журнали і брошури, які Едуар шматував на клапті, навіть не дозволяючи матері їх дочитати.
Вона була готова до виїзду; руки її були в рукавичках, капелюшок лежав на фотелі.
– Ага, ось і ви, – сказала вона природним і спокійним тоном.