Отже, де народився? В Могильові?
— Під Гомелем, — терпляче поправив Рибак. — Речицький район.
— Прізвище?
— Чиє?
— Твоє.
— Рибак.
— Де решта банди?
— На… у Борковськім лісі.
— Скільки до нього кілометрів?
— Звідси?
— Ну, а звідки ж?
— Не знаю точно. Кілометрів вісімнадцять буде.
— Правильно, буде. Які села поблизу?
— Села? Дігтярня. Уклеїна. Ну й те, як його… Драгуни.
Портнов зазирнув у папірець, що лежав перед ним на столі.
— А які у вас зв'язки з цією… Окунь Євгенією?
— Дем'янихою? їй-богу, ніяких. Просто зайшли переховатися, поїсти. Ну, а ваші хлопці…
— А хлопці й нагрянули. Молодці хлопці! Так, кажеш, ніяких?
— Абсолютно. Євгенія тут ні при чому.
Слідчий швиденько підхопився з-за столу, ліктями смикнув угору — мабуть, завеликі в поясі штани.
— Не винна! А вас приймала? На горище ховала? Що, думаєш, не знала, кого ховає? Добре знала. Укривала, значить. А за законами воєнного часу за це що належить Рибак уже знав, що за це належить по закону воєнного часу, і подумав, що, мабуть, слід відмовитися од наміру вигороджувати Дем'яниху. Було зрозуміло, що на кожну таку спробу слідчий реагуватиме, як бугай на червоне. І він вирішив не дратувати. Чи зараз до Дем'янихи, коли невідомо ще, як викараскатися самому.
— Так, добре! — слідчий підійшов до вікна і бадьоро повернувся на каблуках, руки його були засунуті в кишені штанів, піджак на животі розхристався. — Ми ще поговоримо. А взагалі я скажу: ти хлопець розумний. Можливо, ми збережемо тобі життя. Що, не віриш? — слідчий іронічно посміхнувся. — Ми можемо, це Совєти нічого не могли. А ми можемо карати, а можемо й милувати. Дивлячись кого. Так от слухай.
Він наблизився до Рибака майже впритул, і той, відчувши, що допит на тому, певно, закінчується, шанобливо підвівся з крісла. Слідчий був йому до плеча, і Рибак подумав, що легко придушив би цього недомірка. Та, подумавши так, він майже злякався своєї такої невчасної тут думки і з удаваною вірністю глянув у рухливі, з начальницьким холодком очі поліцая.
— Так ось. Ти нам розкажеш усе. Тільки перевіримо, не думай. Не набрешеш — залишимо жити, вступиш у поліцію і будеш служити великій Німеччині.
— Я? — не повірив Рибак.
Підлога під ним якось дивно хитнулася, стіни цієї запльованої кімнати розступилися ушир, за хвилинну збентеженість у собі він раптом відчув волю, простір, навіть подих свіжого вітру в полі. Усе його життя переверталося догори ногами, але, здається, вселялася надія вижити.
— Так, ти. Чи не згодний? Можеш зразу не відповідати. Іди подумай. Але пам'ятай: або пан, або пропав. Гаманюк!
Перше ніж він, приголомшений і піднесений водночас, устиг зрозуміти, що буде далі, двері розчинилися, і на порозі виріс той самий Стась.
— У підвал.
Стась придуркувато кліпнув на слідчого своїми виразними очима.
— Так, це… Будила чекає.
— У підвал! — вискнув слідчий. — Ти що, глухий?
Стась стрепенувся.
— Яволь у підвал! Біте, прошу!
Рибак вийшов, як і заходив, дуже розгублений, тільки вже з іншої причини. Хоча він ще не усвідомив усієї складності пережитого, але відчув гостро і радісно — буде жити! З'явилася можливість жити — це було головне. Інше — потім.
— Га, значить, відкладається? — смиконув його за рукав Стась, коли вони вийшли у двір.
— Так, відкладається! — твердо сказав Рибак і вперше з викликом зиркнув у гарне, в'їдливо-насмішкувате обличчя поліцая. Той хихикнув хрипливим, на зразок козячого мекання, голосом.
— Ніде не дінешся! Віддаси! Добровільно, але обов'язково — тельбухи із тебе витягну! "Дурний чи удає?" — подумав Рибак. Але в нього з'явився оборонець, і Стась тепер мало лякав, він був для нього не страшний.
13
Сотникова рятувала його неміч: як тільки Будила наближався до нього зі своїм катувальним знаряддям, він швидко втрачав свідомість. Його відливали, але ненадовго, морок небуття знову застилав свідомість, тіло не реагувало ні на ремінні черезсідельники, ні на сталеві кліщі, якими Будила зривав із пальців нігті. Даремно помарудившись так із годину, двоє поліцаїв виволокли Сотникова із приміщення і кинули в ту саму камеру, до старости.
Якийсь час він мовчки лежав на соломі в мокрому од води одязі, з закривавленими кистями рук і тихо стогнав. Притомність то верталася до нього, то пропадала. Коли за дверима стихли кроки поліцаїв, Петро на колінах підповз до живої ще жертви допиту.
— Ой-ой! А я і не впізнав. От що зробили…
Сотников почув новий голос, він здався йому знайомим, але вимучена його свідомість не могла відновити в пам'яті, хто цей чоловік. Та, безумовно, чоловік був доброзичливим до нього, Сотников відчув це по голосу і попросив:
— Води!
Чоловік, чути було, підвівся, тихо, але настійливо постукав у двері. Потім знову — і дужче.
— Чорта! Не чує ніхто.
Хоча свідомість і втратила гостроту, Сотников усе ж зрозумів, що допомоги не буде, й нічого більше не просив.
Він уже погано розумів, що з ним сталося і де він, лише відчував, як пекучим болем горіли на руках пальці, і дуже хотів пити. Якийсь тягучий туман огорнув усе довкола. Сотников знесилено й без мети плентав у ньому на кволих ногах, поки не побачив біля плоту колодязь із відром на журавлі. Слабкими неслухняними руками він почав опускати це відро в колодязь, але раптом з глухої чорної безодні, наполоханий відром, із чмиханням кинувся врозтіч дикуватий котячий виводок. Сотников ненавидів кішок і гидливо, майже злякано, відсахнувся од колодязя. Потім він якось опинився в їх колишньому військовому містечку і стрівся на вулиці з Редькіним, його довоєнним ординарцем, який ніс звідкись цілу в'язку мокрих, наповнених водою пляшок. Сотников зрадів, схопився за одну з них, але замість пляшки в його руках чомусь опинилася протигазна сумка, а в сумці яка ж вода…
Через якийсь час він усе-таки дорвався до казанка з водою і довго пив. Але вода була тепла, несмачна, вона не заспокоювала спраги, тільки огидно наповняла живіт, його стало нудити. Муки його посилилися. В голову дуже пекло полуденне сонце, в окопчику, де він стояв, скрізь пересипався пісок, стирчала суха трава і ні кущика не було поруч. Він зовсім ще не напився, як за стіною пролунав голос керівника стрільб полковника Логінова: "Темп! Темп!" Сотникова це здивувало і збентежило водночас: як же він міг згаяти стільки часу на цей водопій під час стрільби! Він злякався, що не укладеться в темп подачі команд, який замість 6-10 секунд перевалив за хвилину.
Потім його марення померкли, стали менш виразними, часом перепліталися з химерними образами і зникали. Незмінними лишилися тільки страждання…
Коли до камери привели Рибака, Сотников, як труп, тихо лежав у забутті, прикритий шинелею. Рибак зразу ж опустився поруч, відгорнув шинелю, поправив Сотникову руку. Переламані його пальці злиплися в крові, і Рибак жахнувся від думки, що це ж саме могли зробити і з ним. На цей раз розправа якимось чудом оминула його, але що буде завтра?
— Хлопче, тут, це… Води треба! — озвався з кутка Петро, поки Стась порався коло дверей.
— Я тобі не хлопець! А пан поліцай! — випнувшись, озвірився Стась.
— Хай поліцай. Вибачте. Чоловік он помирає.
— Туди бандиту й дорога. І тобі теж.
З громовим гуркотом зачинилися двері, стало темно. Петро, зітхнувши, опустився на солому в кутку.
— Звірюки!
— Тихо ви, — сказав Рибак. — Почують.
— Хай чують. Що вже буде…
Зачинилися й другі двері, на східцях заглухли Стасеві кроки. Зробилося дуже тихо, і стало чути, як десь неподалік у підвалі хтось тихенько плакав — короткі схлипування, паузи, — мабуть, дитина чи жінка. На соломі здригнувся, напружився і стих Сотников.
— Да-а, цього знівечили. Чи виживе? — сказав Петро.
Рибак подумав: "Мабуть, не виживе". І раптом йому дуже виразно і щасливо відкрилося: коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси вижити, напевно, збільшаться. Інших тут свідків немає, можна буде казати про загін, що вважатиме за потрібне, перевірити не буде в кого.
Він сам розумів нелюдськість свого бажання, але, скільки не думав, вертався до висновку, що так буде краще йому, Рибакові, та й самому Сотникову, бо після всього, що сталося з комбатом, йому вже не жити на світі. А Рибак, може б, якось викрутився, і тоді вже напевне поквитався б з цією сволотою за його життя і за свої жахи теж. Певна річ, він не збирався видавати їм партизанські секрети, ні тим більше йти в поліцію, хоч і знав, що ухилитися від неї, мабуть, буде нелегко. Але йому важливо було виграти час — все інше залежало від того, скільки він протримається.
Сотников важко і хрипко дихав, трохи стогнав, але тільки ледь-ледь, і Рибак подумав: не витягне. Тут і з міцним здоров'ям недовго зігнутися, де вже йому!
— А тебе, бачу, більше пощадили, — розсудливо сказав старий. Це неприємно зачепило Рибака — яке його діло. Але відповів спокійно:
— Моє все попереду.
— Ну звісно ж, попереду. Так вони не залишать.
Рибак насторожено подивився в куток — йому не подобалися непрошені пророкування цього чоловіка: звідки йому знати — залишать чи ні? У нього йшов залік по особливому від інших рахунку, в доброчинну силу якого він майже повірив і старався якомога детальніше все обміркувати.
Але це місце, напевно, було не дуже придатним для роздумів: тільки він зосередився на своїх клопотах, як на східцях знову почулися кроки. Думав — кого ведуть, але грюкнув засув їхніх дверей, і на порозі з'явився той самий Стась.
— На води! Швидко! І щоб цей бандюга до завтра був як штик! А ти, старе падло, марш до Будили!
Рибак притамував у серці тривогу, взяв із рук поліцая круглий казанок з холодною водою. Петро в кутку безтямно уперся очима в двері.
— А чого, не знаєш Стась із непідробною щирістю хихикнув:
— Знаю: в підкидного згуляти. Ну, давай, швидко!
Старий підвівся, підібрав із долу кожушка і, пригнувши голову, вийшов із камери. Двері знову з грюкотом зачинилися.
Рибак став на коліна і почав обережно будити Сотникова. Але той тільки стогнав. Тоді він одною рукою нахилив казанок, а другою трохи підняв голову напарника і силком влив у рот йому води. Сотников здригнувся, та зразу ж припав губами до шерехатого краю казанка, кілька разів ковтнув.
— Хто це?
— Це я. Ну, як ти? Краще?
— Рибак? Тьху ти! Дай ще.
Рибак знову притримав його голову; цокаючи зубами по казанку, Сотников випив ще і крижем ліг на солому.
— Що, мучили здорово? — запитав Рибак.
— Ох, брат.