Й скажу навіть, що таке рішення найвірогідніше. Але не вдамся до нього. – Відтак Севілла докинув: – Може, ви вважатимете моє почуття не гідне дослідника, однак таке рішення здається мені надто жорстоким.
* * *
У єдиній кімнаті бунгало, якого найняв Севілла, не було кондиціонованого повітря. Але кімната провітрювалася крізь віконні прогони, розміщені один навпроти одного – з боку скелі й з боку моря, – де замість шибок стояли драниці з червоного дерева, що оберталися то в один бік, то з другий – залежно від потоку повітря. Голуба завіса з великими клітинами затуляла від сторонніх очей усе, що робилося в домі. До речі, архітектор, що споруджував цей будинок, не обмежився тільки тим, що замість шибок застосував драниці, аби помешкання постійно провітрювалося. Жодна з чотирьох стін не сягала аж до даху: під піддашшям зяяла щілина на сорок сантиметрів, крізь яку надходило свіже повітря. Сам будиночок за архітектурою був теж не менш химерний. Він височів на бетонованій плиті, що лежала на залізних брусах, перекинутих, як місток, між двома стрімкими прибережними скелями. Ця плита повисла на висоті двадцяти метрів над кам'янистою бухточкою, до якої збігали вирізані в скелі сходи. Отже, будиночок повис посередині між дном бухточки й верхівкою скелі, тому доводилося лишати авто в будочці біля шляху й через ворота між двома велетенськими стрімчаками спускатися вниз метрів зо сто крутою стежкою. Сюди можна було дістатися тільки цією стежкою, й, очевидно, меблі до цього будиночка спускали зі скелі на мотузках. Навколо бетонованої плити височіла металева огорожа, від чого здавалося, що ти перебуваєш на палубі корабля.
– Коли подумаю, – промовила Арлетта, заломивши руки й зіпершись плечем на Севіллу, – що під нами двадцятиметрова безодня, мене холодом обдає.
– Ні, ні, не кажи цього, – заперечив Севілла. – Прецінь, мене й спокусив фортечний вигляд цього будиночка, інакше я не обрав би його для нашого відпочинку. До того ж у ньому немає шибок.
Вона подивилася на Севіллу.
– До чого тут відсутність шибок?
– О, – усміхнувся Севілла, – це багато значить. До будинку прилетіла чайка й повисла в повітрі.
– Я запитую себе, навіщо вона прилетіла сюди? – мовив Севілла. – Адже тут вона самотня.
– Гадаю, що з берегової ущелини віє висхідний вітерець, і їй подобається, коли він несе її до моря, – зауважила Арлетта. – Певне, то велика втіха для неї.
Арлетта підвела до Севілли своє по-дитячому лагідне обличчя, і він пригорнув її. Дівчина вміла принадно танути в обіймах.
– Може, спершу поведемо мову про речі поважні? – сказав Севілла хриплим голосом.
– Чому спершу? – перепитала Арлетта, звівши брови. Перезирнувшись, вони обоє засміялися.
Севілла відчув, як його захльоснуло щастя, п'янке і невблаганне. В їхніх стосунках усе було чисте: радощі, вчинки, погідливість, безмежне довір'я.
– Ти й досі відчуваєш безодню під плитою? – спитав він, вкладаючи її в ліжко.
– Так, але мені байдуже. Я навіть готова провалитися крізь бетон з тобою. Й ми опинилися б внизу у воді, мов Фа з Бі.
Вона перестала сміятися. Останній звук, що його почув Севілла, був переможний зойк чайки, яка дісталася до струменя вітру, що дув з ущелини, й нерухомо повисла над будинком, злегка здійнявши вгору кінчики крилець. Вона гойдалася на теплому надвечірньому вітрі, який поволі штовхав її, мов той пожухлий листочок. То був уривистий і пронизливий зойк, що нагадував рипіння вітрильного шкота на шківу. Поклавши голову на подушку, Севілла знову почув це рипіння. Йому часто снилося, що він летить. То був сон, такий настирливий і невблаганний, що після пробудження важко було не повірити в його дійсність. Він мчав жорстким піском пляжу під натиском сильного вітру, широко розставивши руки. Відштовхувався п'ятами від землі й злітав угору, розтинаючи повітря, що аж у вухах свистіло. А на висоті кількох метрів над морем повисав нерухомо, насолоджуючись невимовним чуттям легкості й всесилля.
Севілла повернув голову ліворуч і подивився на Арлетту. Та лежала на ліжку, мов на хмаринці. Лагідні й лукаві очі дівчини вп'ялися в нього. А він нетерпляче чекав, коли Арлетта усміхнеться. Завжди кутики її губ тремтіли, обличчя світилося радістю. А коли, нарешті, усміхалася, то усмішка була така щиросердна, така ніжна. Севілла трохи підвівся й зіперся на лікоть.
– До вечора маємо ще трохи часу, – мовив, підсунувши руку Арлетті під голову. – Шкода, якщо ми не використаємо його.
– Можемо вийти на терасу й посидіти в шезлонгах, – осміхнулася вона.
– Ні, ні, – заперечив Севілла, – я пропоную невеличку прогулянку – спуститися аж до бухточки. Якщо ми перестанемо ходити, то перетворимося на кентаврів Верхня частина лишиться людською, а нижня набере форми "бюїка".
– Можна поспівчувати нижній частині, – зауважила Арлетта.
Севілла заллявся сміхом. Ніде й ніколи за життя, скільки пам'ятає, він не сміявся так часто й так радісно.
Вони посідали на маленькому трикутничкові круглого валуна над бухточкою й, підвівши голови, милувалися бетонованою плитою, що нависала над ущелиною скелястого берега. Плита мала вигляд сміховинний, а звідси здавалося, що вона тонка, як драниця. Морський прибій згасав за три метри від їхніх ніг, з шерехом перегортаючи рінь. Якщо заплющити очі, то здавалося, що у велетенському мішку перемішувалися десятки гральних кісточок, перш ніж усіх їх викине нервова рука гравця.
– Мені сумно, – мовила Арлетта, – відчуваю, що зараз неспокійно в нашому колективі.
– Щось є, – погодився Севілла, знизавши плечима. – Лізбета стала в опозицію до його величності, а Меггі наслідує її. Мене звинувачують у протидіянні прогресові.
– Відверто кажучи, я дивуюся твоїй поблажливості, – перезирнулася з ним Арлетта. – Бувши тобою, я би їх…
– О ні, повір мені, – перебив він її, – то була б велика помилка. Слід бути мудрим, сміливим і не відповідати на нападки.
– Я не можу зрозуміти цих дівчат, – обурилась Арлетта.
– Дуже просто, мила, – підняв угору обидві руки Севілла. – Вони ревниві. Боюся, щоб оті ревнощі не були пов'язані з однією особою.
І подивився на Арлетту, звівши брови.
– Справжня проблема – це Іван. Якби я розв'язав цю проблему, то чого б були варті слова й вчинки тих двох нікчем. Та, на лихо, я не знаходжу рішення. І що найгірше, ніяк не можу зосередитися. Я мов той Іван, – він злегка усміхнувся. – Я настільки щасливий, що не маю більше охоти працювати. Знаю, це виглядає просто. Іван не розмовляє відтоді, відколи живе з Бессі. Ну гаразд, ми заберемо від нього Бессі. Але поки що, – нараз пристрасно промовив Севілла, й темні очі його заблищали, – я відкидаю думку про їхнє розлучення. Відколи він почав розмовляти, мої стосунки з Іваном перестали бути стосунками людини з твариною, я ставлюсь до нього як до людини. До того ж, – наголосив він, – відчуваю, що це не вирішення проблеми. Коли я відберу від нього Бессі, я його жорстоко травмую. Що з того? В кращому випадку він зуміє знову вивчити й повторити ті сорок слів, що їх завчив, і на цьому край. Ми так і не досягнемо мети. Треба робити щось інше, але що саме, я ніяк не можу второпати. – Помовчавши трохи, Севілла, скоса зиркнувши на Арлетту, повів далі: – Лізбета сказала б, що мій творчий порив не збільшився, – він усміхнувся. – Однак я не схвалюю такої негативної точки зору. Й потім, що вона в цьому тямить? Бідолаха, вона з тих людей, які все життя запитують себе, до якої статі вони належать. Природа засудила її, і вона носиться зі своєю ідеєю самопожертви. А я думаю, тільки щастя, і ніщо більше, допомагає людині розвиватися. Ніколи не повірю, що в самообдуренні є якась доблесть.
Вони сиділи поряд на валунах, зіпершись на скелю. Севілла обіймав рукою Арлеттині плечі. Їхні обличчя були так близько одне від одного, що й шум морського прибою не перешкоджав їм розмовляти.
– Говорила Меггі тобі щось про Боба? – спитала Арлетта.
– Ти маєш на увазі труднощі щодо призначення дати її весілля, – зітхнув Севілла. – Вже п'ять років я чую це. "Бенефіціант міняється, й все. Одним з них був і я. Джеймс Дін також.
– Подумати б тільки, – мовила Арлетта, – Меггі так добре знала Джеймса Діна. Це мене завжди дивувало.
Севілла засміявся.
– Торік я мав нагоду проїздити через Денвер. Можу тебе запевнити, що Денвер у Колорадо існує. Карти Сполучених Штатів не брешуть. Є і тітка Агата, я довго розмовляв з нею, є й старий шкіряний фотель. Я бачив його, навіть сидів у ньому. Але на цьому правда й кінчається.
– Не може бути! – крикнула Арлетта.
Севілла похитав головою.
– Солодкий сон, не більше. Бідолаха Меггі, вона страшна проблема, настільки страшна, що ніхто нею не цікавиться, – проблема невродливої дівчини. А невродлива дівчина, виходить, так бажає, як ніхто інший, щоб чоловік узяв її в свої обійми.
Промовчали. Згодом Арлетта сказала:
– Я хотіла розповісти тобі не про її заручини, а про один інцидент. Меггі обіцяла розповісти тобі про нього.
Позавчора, увійшовши до її кабінету під час сніданку, я застала там Боба, який гортав папери. Він зблід, а по хвилі сказав мені, що то Меггі послала його по її ножиці. Зрозуміло, то була неправда. Я негайно все з'ясувала в Меггі.
Севілла насупився.
– Меггі мені нічого не сказала. До речі, вона й не могла б мені нічого нового сказати, – провадив Севілла. – Я розгадав роль Боба ще в неділю 15 травня. Того дня, якщо ти пам'ятаєш, усі ми, за винятком сторожів, полишили лабораторію й пішли на пікнік. Я сказав сторожам, що, коли нас не буде, вони мають прийняти двох "електриків".
– Двох електриків? – перепитала Арлетта.
Севілла кивнув головою.
– Я розумію, це нагадує низькопробний фільм про шпигунство. Такий безглуздий, як про Флінта, або ж такий поганенький, як про Джеймса Бонда. На жаль, люба Арлетто, це правда. Джеймсбондизм стає нашим повсякденним життям. Ці експерти встановили, що всі електропровідники в усіх кімнатах лабораторії дублювалися крихітним, ледь помітним спорядженням, яке записувало наші розмови на магнітофоні, схованому за перегородкою біля ліжка Боба.
– Жахливо! – обурилася Арлетта. – Це набагато серйозніше, ніж я думала.
– Будь певна, – зауважив Севілла, – Боб не російський шпигун. Він щирий американець. І через свій патріотизм погодився стати інформатором для містера Сі.
– Для містера Сі? Але ж "електрики"? – перепитала Арлетта отетерівши.
– Назвемо їх "голубими", а друзів містера Сі – "зеленими", – мовив Севілла.