Мальвіль

Робер Мерль

Сторінка 21 з 81

Уяви собі, що завтра я помру від якоїсь хвороби або під час якогось нещасливого випадку, що тоді буде? Хіба є десь нотар, який би оберігав права на спадщину? Або якийсь спадкоємець? Мальвіль належить тим, хто в ньому працює.

— Я теж такої думки, — озвався Мейссоньє, задоволений тим, що хоч раз мої слова збіглися з його принципами.

— І все ж таки... — недовірливо мовив Пейссу.

Колен мовчав, але подивився на мене, й на обличчі в нього з'явилася тінь його давньої усмішки. Здавалося, він погоджувався, але що від цього змінювалося?

— Отже, домовилися? — сказав я. — Коли закопаємо тварин, змайструємо собі цього плуга й сіятимемо в Рюнах.

Хтось пробурмотів на знак згоди, я підвівся, а Мену з осудливим виглядом заходилася прибирати зі столу. Сказавши, що Мальвіль належить тепер усім, я поставив її на один рівень з іншими й відібрав у неї всю її силу й славу єдиної тут після мене господині. Однак пізніше вона дійшла висновку, що колективізація Мальвіля — це, з мого боку, лише ввічлива форма розмови, щоб підбадьорити своїх гостей, і заспокоїлася.

Я не хочу розповідати, як ми закопували тварин, бо то було жахливо. Найважче, мабуть, було витягувати коней зі стаєнь, бо вони набрякли й довелося ламати стіни.

Треба також подумати про одяг, бо Колен, Мейссоньє та Пейссу мали тільки робоче вбрання, в якому прийшли до мене в день події. Завдяки тому, що я зберіг усю дядькову одежу, до послуг Мейссоньє був цілий гардероб. А ось екіпіровка Колена завдала чимало клопоту. Довелося переконувати Мену, щоб вона віддала йому одяг свого чоловіка, який зберігала в нафталіні ось уже два десятки років, навіть не сподіваючись колись вбрати в нього Момо, бо той був набагато вищий на зріст. Та це все-таки не причина, щоб віддавати комусь чоловіків одяг! О ні! Навіть Коленові! Довелося всім нагримати на неї й пригрозити, що заберемо силоміць, аж поки вона нарешті поступилася. Але віддала тільки половину свого скарбу.

Щодо Пейссу, то все було безнадійно. Пейссу на півтори голови вищий за Мейссоньє й за мене, він був дуже широкий у плечах, тому не міг одягти мої піджаки. Сердега відчував страх від самої думки, що колись залишиться зовсім голий. На щастя, він виплутався з цієї біди, а як саме, розповім пізніше.

Мену бурчала від ранку до вечора, шкодуючи за всіма вигодами, яких тепер більше не мала. Двічі на день клацала електровимикачем або за звичкою вмикала в електромережу млинок, на якому молола каву (в запасі в неї залишилося кілька кілограмів немеленої), й щоразу лаялася. Вона надто звикла до своєї пральної машини, електричної праски, дека, радіо, що його слухала (або не слухала), коли поралася на кухні, до телевізора, якого дивилася кожного вечора до кінця програми. Полюбляла авто й за життя дядька вигадувала різні причини, щоб серед тижня її везли до Ла-Рока, не рахуючи суботи, коли їздила туди на ринок. Навіть лікарів, до яких ніколи раніше не ходила, почало бракувати їй відтоді, як їх не стало. Її прагнення побити рекорд рідної матері й "розміняти сотню років" здалося їй нездійсненним, і вона нарікала на це щодня. "Я згадую про всі ті дурниці, — казав мені Мейссоньє, — що їх говорили "ліваки" про суспільство споживання. Послухай трохи Мену: що для неї гірше від суспільства, в якому нема більше чого споживати?"

Або від суспільства, в якому не можна більше почитати пресу своєї партії. Бо Мейссоньє дуже бракує його преси.

Нарешті Мейссоньє розшукав у кочегарці стару підшивку газети "Монд" (за 1956 рік — рік республіканського фронту!). Він схопив її і сказав мені з презирством:

— "Монд"! Але ж ти знаєш, що я думаю про об'єктивність цієї газети!

Однак він з цікавістю прочитав усі номери, один за одним, від першої до останньої сторінки. Навіть хотів нам прочитати окремі уривки. Та Колен, забувши про будь-яку поштивість, закричав:

— Наплювати нам на твого Гі Молле і його війну в Алжірі! Двадцять років спливло відтоді, коли усе це відбувалося!

— "Мій" Гі Молле! — обурено вимовив Мейссоньє, обернувшись до мене.

Від Мену я довідався, що Колен і Пейссу не зовсім мирилися в своїй кімнаті, потім час од часу кожен з них скаржився мені на свого товариша.

Я спитав Мейссоньє, чи не погодився б він оселитися в кімнаті Пейссу замість Колена. Бо твердо вирішив: Пейссу не повинен лишатися сам.

— Взагалі, — сказав Мейссоньє, — я завжди належав до тих, кого приносили в жертву. Ще за часів "Гуртка" мені набридли ці коники. Пейссу — не дуже розумний, а Колен не відповідає за свої вчинки. Ти ж надто полюбляєш командувати. Не кажу вже про інших.

— Ну, ну, — мовив я, всміхнувшись, — ти, як секретар первинного осередку, все ж таки звик до отих коників.

Мейссоньє не підвів голови.

— Запам'ятай, — провадив він далі, — я ставлю Пейссу на двадцять голів вище від Колена, навіть якщо Колен завжди був твоїм улюбленцем. Колен може бути люб'язним, однак він буває й дуже уїдливим. Пейссу — золотий хлопець. Та все ж, якщо я оселюся в кімнаті Пейссу, треба попросити його, щоб він менше вдавався до спогадів, бо від них у мене вже розколюється голова.

Він мовби заціпенів і поринув раптом у задуму, кутики його вуст опустилися, і він навіть похилив голову.

— Ну ось, щодо спогадів, то один з них мені допікає особливо, і я хочу поділитися ним з тобою, щоб більше не згадувати про нього. Я не хотів би пережовувати одне й те саме багато разів. Уранці дня "Д" мій маленький Франсіс хотів піти зі мною до Мальвіля, щоб подивитися на замок, і я вже був дозволив йому, але Матільда затялася, мовляв, не вплутуй дитину з самого малку у свою брудну політику. Я завагався. І мій хлопчик дуже засмутився. Але напередодні ввечері я посварився з Матільдою "через свою політику" — ти ж бо знаєш жінок. Спершу я вмовляв, вмовляв її, а потім буркнув: "Та невже ти ніколи не вгамуєшся". Однак раптом відчув, що мені набридли ці сварки, й сказав: "Гаразд, я піду сам". Одне слово, не хотілося мені ще однієї сварки. Я виявив легкодухість. І Франсіс залишився вдома. Дивився па мене, і з очей його котилися сльози. А якби я не був таким боягузом, Еммаиюелю, мій Франсіс був би живий.

Він замовк. Я також мовчав. Сподіваюся, йому полегшало на душі, коли він поділився зі мною своїм лихом. Не знаю, про що ми ще з ним розмовляли, але розмовляли. Й увесь цей час я запитую себе, як мені тактовно сказати Пейссу, щоб він менше згадував про своє горе.

Аделаїда зачекала, поки ми закопаємо тварин, а тоді народила з дюжину поросят. Та ми змогли порахувати їх лише тоді, коли вона підвелася, — їх було аж п'ятнадцятеро. І ми, зіпершися підборіддям на дерев'яний брус перегородки, одразу ж почали дискутувати про те, що в нас з'явився надлишок нових харчів, і міркували, як найрозумніше використати їх. Бо, на жаль, ми не мали чим вигодувати п'ятнадцятеро свиней. Доведеться одразу ж, як тільки вони перестануть ссати, пожертвувати деякими з них. Ми вдавали, що глибоко цим засмучені, хоч у самих уже котилася слина в роті від думки про молоде порося, підсмажене на вогні каміна. Я помітив тоді, що ця пожадливість викликала в нас якусь гарячковість. Вона не мала ніякого зв'язку, як бувало раніше, з життєрадісністю, а скоріше виникла зі страху перед майбутнім. Спогади про колишні бенкети відігравали тепер у нашій розмові якусь незвичну роль — це доказ того, що страх зостатися без нічого й далі потай нас катував.

За два дні Принцеса народила бичка, який зможе в майбутньому ціною змішання родинної крові забезпечити можливість своєму поріддю вижити. Все це відбувалося не так просто, тому мусила втрутитися Мену, яка покликала на допомогу Пейссу. Але той відмовився. Справді, й у своєму домі він не любив цього, боявся, що зробить щось не так; то завжди його Іветта допомагала корові отелитися, а коли були якісь ускладнення, він біг по Колена. "Ну що ж, хай тоді буде Колен", — коротко сказала Мену. Цієї ночі ми зібралися всі тут, щоб допомогти Мену, я присів навпочіпки й тримав велику свічку, взяту з льоху. Я весь спітнів од збудження, а також від різкого запаху. Отелення тривало чотири години, й ми, хвилюючись, мовчали. За якусь мить мені набридли й свічка, й тварина, тому я передав свічку Мейссоньє; через кожні чверть години вона переходила з рук у руки, аж доки знову не опинилася в мене. З Момо не було ніякої користі, він плакав у стійлі Любоньки від самої думки, що ми можемо втратити єдину нашу корову і, хто знає, може, й Любоньку також, яка не забариться ожеребитися. Він висловлював свої побоювання вголос, монотонно бурчав і скиглив, раз чи двічі Мену підводила голову й картала його, однак без звичних різких слів, бо сама була надто стривожена. Момо відчув, а не осягнув розумом материнську пересторогу, й перестав скиглити.

Коли нарешті бичок з'явився на світ, у якому тепер не було більше випасів, Мену, не довго думаючи, назвала його Принцом.

Швидке одужання матері й поява її нащадка трохи нас заспокоїли, й знову до нас повернувся оптимізм, який, на жаль, розвіявся за кілька днів, коли Любонька народила лошичку.

Любоньці було чотирнадцять років, Бурці — три. А Насмішці (саме так назвав лошичку Момо, мабуть, тому, що вона нас розчарувала) — один день. Три кобилиці різного віку й різної породи, але всі три приречені померти, не залишивши по собі нащадків.

Цього вечора ми довго сиділи сумні в будиночку.

Коли ми закопали тварин, витративши решту дизельного пального, я вирішив використати свій запас бензину за винятком п'ятилітрового бідона, що його залишив про всяк випадок, — для роботи бензопилки. Й поки Мейссоньє та Колен переробляли плуг, що його колись тягав мій трактор, на кінний, я з Пейссу й Тома почав запасатися дровами на зиму, намагаючись не чіпати навіть покалічені стовбури, під корою в яких ще був сік.

Бурка стояла покірно, коли на неї надів посторонки, адже вона вже звикла до сідла й тепер дозволила впрягти себе в голоблі, що їх Мейссоньє припасував до мого причепа. Почорнілі дерева, що їх ми поскидали на купи то тут, то там, інколи навіть далеченько від Мальвіля, ми везли до замку й складали в одному із стійл за першою огорожею.

Від дня події над нашими головами висіло темно-сіре небо. Було холодно. Сонце не з'являлося. Й ні разу не випадав дощ.

18 19 20 21 22 23 24