Це не мій клопіт.
— Ну, а чоловіка на фотокартці теж не знаєте?
Я беру фотознімок і, вклавши у записник, ховаю до кишені. Відразу обличчя старого стає спокійним. У хвилину такого розслаблення я нападаю на нього ще раз:
— Невже так боїтесь господаря кав'ярні? — Сухі зморшкуваті повіки старого піднялись, і я побачив їхні запалені червоні краї.— Вам нічого турбуватися. Все одно він уже побачив, що я забалакався з вами. Коли запитає, скажете, що, мовляв, морочив вам голову фотографією чоловіка, якого й у вічі не бачили... То, може, все-таки хоч з лиця його знаєте?
— Я ж вам казав: не знаю! — Старий роздратовано вдарив коміксом об коліно. Судячи з його серйозного вигляду, він каже правду. Між розповіддю покійного клієнтчиного брата, битої шельми, і тим, що сказав старий,— велика різниця.— Та хіба я можу запам'ятати всіх, кого бачив?
— Гаразд, ось іще двісті ієн... разом буде кругла тисяча... За добрі гроші й розмова має бути успішна.— Ловлю злий погляд старого і, спершись ліктями об дошку коло віконця, кидаю дві монети по сто ієн у ковдру на його колінах.— Нікому не скажу, що ви взяли тисячу ієн... Все залишиться між нами... Ну, кажіть мерщій!
— Що?
— Хто мовчки бере тисячу ієн, має що сказати.
— А хіба ви самі не дали?
— Господар "Камелії" стежить! Гадаєте, він повірить, що я задурно віддав вам тисячу ієн?
— Я їх поверну. Якщо поверну, то нічого не буде.
— Будьте розважні! Що за люди ставлять тут машини? З ваших слів я зрозумів, що вони не мешкають поблизу...
— Та годі вам! Хто таке казав? Хіба ви самі не ставили тут свого автомобіля?
— Я маю на увазі постійних клієнтів. Якщо це люди із сусідніх крамниць, що не мають своїх гаражів, то в цьому нема нічого дивного. Однак ви, як чесна людина, не знали, що мені відповісти. Сказали, що не можете запам'ятати всіх, кого бачили. А це свідчить, що ваші так звані постійні клієнти не зовсім постійні. Справді, коли добре придивитися, то можна помітити, що сьогодні тут інші автомобілі, ніж учора, хіба ні?
— Ви...— нібито стримуючи напад кашлю, старий ледь розбірливо додав: — Ви не з поліції?
— Годі вам! Хіба агент поліції заплатив би першій-лі-пшій людині за таємну інформацію? А крім того, тисяча ієн чайових — це вже справжня кримінальна справа.
— Ніяка це не справа... Дякувати господареві "Камелії", можу іноді на коня поставити і в патінко пограти... Старість... поки самі не постарієте, не зрозумієте, що це таке... Навіть онуки слідом за невісткою прямо в очі обзивають мене брудним дідуганом...
— Я не зроблю нічого, що могло б вам зашкодити. Обіцяю.
— Що вас цікавить?
— Я шукаю чоловіка, про якого вже казав.
Ііні^*-з]Н^^І!: ^¡1 ■■Р^5**: ^. ІІІІГІїг: Г-чі = . ^притіни
М&Ч-^ ІІИІІ"Щ==.15РЛ ШШШШ РШ Г""1 2*":==мІІ .ЗРІ.РЕК*^ ІРР""™І БріГЇ?ІІІІ^^"ІІІІН| І
РмаІ'ІЇ ПІКІІР1"^^"в
■їар" ■■ шр {■;*;....
■А"ш"РІІ<Б: ■•■^Т—■
в555"Яіда::.. *рряриррг
"2І*РРРРРІ II
■■"■ РІКРП ^^І^2ЇЇЇ;ЗІ "
ЇМв^Г 1№Я""ь*РК"Р"ІІ-ІІ
ІІІЦРІ РИР"^ чрщ^2і£іі"11
— І вчора сюди приходив один, питав те саме... ага, начебто ваш знайомий?.. Справді, тут бувають різні люди, і багато хто не хоче, щоб його знали на ім'я чи хоч би в обличчя... У мене вже двічі був удар, ослаб на голову і, як самі бачите, став балакучий... Ось тому до облич не приглядаюсь та й імен не запам'ятовую...
— Якщо самі не знаєте, то хоч підкажіть, у кого можна розпитати?
Немов перелякана, загнана в кут миша, старий занепокоєно позирав то на мене, то на чорне вікно в кав'ярні "Камелія", то на пропалену дірку в ковдрі; потім закашляв, вийняв з-під ковдри руки, потер долоні, висякав носа, витер пальцем око і, плямкаючи язиком, промимрив:
— Гаразд, приїдьте десь о сьомій ранку, як хочете...
— Ніби випадково?..
— Ага, випадково...
Того самого дня, о 12 годині 6 хвилин. Завітав до пана Тоями, якому зниклий чоловік за день до втечі продав свою автомашину. Його не було вдома. Але, дізнавшись від його дружини, що він хворий на шлунок і звичайно обідає вдома, я згодився трохи почекати. А тому що Тояма мешкає не в будинку двадцять чотири, як казала клієнтка, а в будинку сорок два, то багато часу я змарнував на його розшуки. Та байдуже, все одно довелося чекати. А через ті розшуки я менше просидів у Тоями. Як то кажуть, лихо не без добра.
Обшарпаний стандартний будиночок. У вузенькому дворику, за поламаною огорожею, стирчить ніс "корони" марки шістдесят третього року. Можливо, саме цю машину Тояма купив у зниклого чоловіка. Вона в доброму стані, шини майже нові.
Дружині Тоями років тридцять. У родині двійко дівчаток: одній два, а другій чотири роки. У дворі якась споруда, обтягнута поліетиленовою плівкою, схожа на теплицю. В усьому відчувається сімейний затишок. Нарешті з-за хмари визирнуло сонце, надворі так потепліло, що я ладен був скинути пальто. Тому відмовився зайти в будинок, а попросив дозволу сісти на відкритій веранді.
Дружина Тоями казала, що... (Тієї миті двічі пролунав автомобільний сигнал — певно, Тояма приїхав додому).
Того самого дня, о 12 годині 15 хвилин. Повернувся додому Тояма. Очевидно, він квапився, бо вислухав мою справу за обідом, сьорбаючи якусь каламутну юшку з хлібом. Відповідаючи на мої запитання, раз по раз нарікав, що, мовляв, треба сили підтримувати, дбати про шлунок, що водієві нелегко, але, видно, турбувався долею зниклого чоловіка, бо говорив охоче.
Нижче подаю запис нашої розмови.
Я. Яким чином ви купили автомашину в Немуро-сана?
Т о_я м а. Мені його рекомендував мій товариш, який раніше купив у нього автомашину. Він мені дуже радив звернутися до нього, бо, мовляв, Немуро-сан добре лагодить і продасть дешево. Я таки справді на цьому вигадав — добру річ купив.
Я. З Немуро-саном ви часом не зустрілися в кав'ярні "Камелія"?
Тояма (трохи збентежено). Еге ж, там. Саме тоді за якусь дрібницю мене звільнили з таксомоторної компанії, і деякий час я перебивався роботою коло воріт і випадковими заробітками.
Я. Що це таке "робота коло воріт"?
Тояма. Ідете прямо до воріт якої-небудь таксомоторної компанії і чекаєте, може, випадково дадуть тимчасову роботу, звідси й назва: робота коло воріт. Як правило, у великих компаніях людей з-під воріт на роботу не приймають, та коли водій захворіє або просто не вийде на роботу й машина мала б простоювати, ніхто не хоче збитків — нема дурних. До того ж тим, кого наймають на тимчасову роботу, найголовніше — загребти грошенята, тож ніяких правил вони не визнають і готові трудитися хоч цілу добу. Обійдеш так зо дві чи зо три компанії, і десь тебе наймуть.
Я. Між "Камелією" і наймом коло воріт є якийсь зв'язок?
Т о я м а {трохи розгублено). Я тепер повернувся у свою стару компанію і з "Камелією" порвав, але... не хочеться про це говорити... декому, мабуть, вона помогла... я не збираюся зраджувати нашого брата шофера.
Я. Я тільки хочу натрапити на слід Немуро-сана, от і все. Отже, "Камелія" була приватною посередницькою конторою для водіїв-тимчасовиків?
Т о я м а. Атож, була. Вона відчиняється вдосвіта, і кава в ній міцна, тож природно, що водії знайшли собі там притулок. Мабуть, тому й господар організував посередницьку контору.
Я. Ви тут згадували, що тимчасовикам найголовніше — загребти грошенята. А скажіть-но, чим вони відрізняються від постійних?
Т о я м а. Тимчасова робота не забезпечує водієві гарантованої платні, страхування, грошової допомоги при виході на пенсію, але зате дає два проценти денної виручки. Попрацює він днів десять на місяць — і в його кишені сорок-п'ятде-сят тисяч ієн. Такий професійний перелітний птах,— звісно, якщо він почувається своїм на кінних і велосипедних перегонах та інших урочистостях,— на великі свята, днів за три може заробити до сотні тисяч ієн.
Я. Чудова робота.
Т о я м а. Молодому й нежонатому, що любить пошикувати, безтурботнішого життя не знайти. Та от коли захворієш або заберуть у тебе права водія — трагедія. Якщо ж не думати про завтрашній день, тоді ввесь світ — твій.
Я. І багато таких водіїв вчащає до "Камелії"?
Т о я м а. Ні, небагато. В Токіо є приблизно вісімдесят тисяч водіїв таксі. І коли з тих вісімдесяти тисяч у "Камелії" збирається двадцять-тридцять, то це дуже мало. А крім того, процентів шістдесят із них — люди випадкові, як от я. Та хоч би яким безтурботним було таке життя, воно людині остогидне. Безтурботність водія, що думає тільки, як заробити, поступово змінюється меланхолією. Він якнайкраще одягається, має у що взутися, в нього імпортний годинник, але завжди чимось роздратований і швидко встряє в бійку. За якихось п'ять років такий перелітний птах змінюється до невпізнання.
Я. Як ви думаєте, Немуро-сан знав про цю таємну діяльність "Камелії"?
Тояма. Здається, начебто я йому про це казав.
Я. Крім "Камелії", ще де-небудь є така контора?
Тояма. Звичайно, є. Бо майже двадцять процентів водіїв мають тимчасову роботу. Нещодавно в газеті була стаття про облаву на одну таку незаконну посередницьку контору.
Я. Нагляд за ними дуже суворий?
Тояма. Авжеж, суворий. Вони порушують закон про працевлаштування. Одне слово, поліція ставиться до них, як до звичайнісінької злодійської шайки.
Я. Мабуть, і "Камелія" мала зв'язки з якоюсь організацією?
Тояма. Не знаю. Чогось подібного я не помітив. А втім, мене це не цікавило.
Я. А чи не можна собі уявити, що Немуро-сан зараз користується послугами "Камелії" або іншої такої посередницької контори?
Тояма (трохи здивовано, задумавшись). Але ж Немуро-сан, здається, мав постійну роботу, був начальником відділу торговельної фірми. Ну, а якщо він допустився якогось промаху, тоді інша річ... Зрештою, серед водіїв таксі чимало різних диваків: шкільних учителів, торговців рибою, ченців, художників... Робота важкувата, зате стосунки з людьми простіші, ніж деінде. Вона підходить кожному, хто звик бути самотнім навіть у натовпі. Йому нема чого сподіватися від майбутнього, а доводиться цілий рік крутитися заради інших, впадаючи в розпач від думки: а що ж мене чекає? У давнину таких людей називали носіями паланкінів. Вони справжні носії паланкінів. Збоку здається, ніби вони, об'їздивши світ, знають у ньому всі входи й виходи, а насправді відлюдкуватішої професії не знайдеш.