Тим самим накине мені роль своєрідного звідника. Дерев'яна хвіртка з відірваною завісою... Доріжка з гравію, вкрита грязюкою, і тому на ній не чути людських кроків... Облуплені, наче хворі на коросту, двері... Біля ґанку перекошена, напівзогнила ринва... А чого ти сюди приплентався? Це ж чужа оселя! Натиснувши на кнопку дзвінка й відступивши крок назад, щоб перевести дух, прислухався, що ти робиш... Незабаром наближаються кроки, спалахує лампа на ґанку, чути твій голос: "Хто там?"...
Ні, хоч би як докладно я розповідав про все, нічого з цього не вийде. Зрештою, і не треба, а крім того, неможливо. Навпаки, чи не здавалося б дивним, якби я силоміць об'єднав в один суцільний текст свої химерні думки, схожі на уривки речень, написаних упереміш одне з одним на класній дошці
хтозна-коли і хтозна в якому порядку, або, точніше, на непристойні закарлючки на стінах громадського туалету? Мені хотілося б вибрати з них лише дві-три сцени, обмежившись найпотрібнішим для того, щоб ти могла зрозуміти, якого удару завдали мені ці фантазії.
Перша сцена — відразу після того, як я почув твій голос, схожий на шепіт. Я миттю просунув ногу в двері, які ти прочинила з величезною обережністю, силоміць рвонув їх до себе і раптом виставив на тебе, перелякану, ніби захлеснуту шпарким вітром, пістолета... Уяви собі, як я розгубився. Безперечно, я поводився надто вороже. Правду кажучи, мене іноді дратувала твоя незворушність, та хіба з цієї причини треба було наслідувати бандита з кінофільму? Якщо вже я спокусник, то невже не міг придумати приводу, який би підходив для цієї ролі? Оскільки все відбувалося в уяві, то годилася будь-яка брехня — наприклад, що я приятель чоловіка ще з університету і прийшов заради давньої дружби. А так виходить, що я не спокусник, а напасник?.. Може, від самого початку в маску закладено жадобу помсти? Безперечно, я був настроєний неприязно, відчував ненависть і навіть помсту до упередженості людей, що намагаються позбавити мене разом із обличчям і громадянських прав. А до тебе?.. Не знаю... думаю, що ні, але не впевнений... Після того мене охопив такий шал, що затьмарив розум і позбавив здатності міркувати.
То були ревнощі. Я вже кілька разів відчував ревнощі, збуджені уявою, та цього разу зі мною відбувалося щось інше. Гострий чуттєвий дрож, для якого відразу не можу знайти відповідної назви. Ні, мабуть, найправильніше буде назвати його "перистальтикою". Обручі болю один за одним через певні проміжки часу переміщалися від ніг до голови. Якщо згадаєш, як рухаються лапки стоноги, то приблизно матимеш уявлення, що це таке. Я вважаю, що ревнощі — звіряче почуття, здатне спонукати навіть до вбивства. Є дві теорії: згідно з першою, ревнощі — витвір людської цивілізації, згідно з другою,— первісний інстинкт, властивий і диким звірам. Судячи з щойно здобутого досвіду, напевне, правильна остання теорія.
Та, власне, до чого я мав ревнувати? Причина була настільки нікчемна, що я просто не насмілюсь про неї писати. Я ревнував до того, що маска торкатиметься рукою твого тіла, а ти її рішуче не відкинеш, не опиратимешся до кінця, навіть під загрозою смерті... Кров ударила мені в голову з такою силою, що навколишній світ розпливався перед очима. Як подумати, смішна історія, та й годі. Адже і твоя поведінка, і свавільні витівки маски — все було вигадкою, грою уяви, виходить, я сам створив причину для ревнощів і сам ревнував до наслідків.
Якщо я все так добре усвідомлював, то мав би негайно припинити фантазування і звеліти масці починати наново... та чомусь цього не зробив. Не тільки не зробив, а, навпаки, ніби жаліючи за ревнощами, підстьобував, заохочував маску. Ні, то не був жаль, а, напевно, все та сама помста. Видно, я попав у зачароване коло, ніби підкладав до жару вогню: муки ревнощів хотів витіснити насильством маски, але ще більше розпалював ревнощі... А коли так, то виходить, що й на початку цієї сцени я мав якесь затаєне бажання. Отже, були питання, яким я мав глянути прямо в вічі, не звинувачуючи в усьому маску. Так, можливо... не дуже приємне припущення, але... якщо перед тим, як втратити обличчя, я... відколи жив сімейним життям, як усі люди... потай вирощував у душі паростки ревнощів? Що ж, цілком можливо. Яке сумне відкриття! Тепер я похопився, але вже пізно...
Зовсім пізно. Маска, що мала бути нашим посередником, виявилася негідницею. Щоправда, ніщо не змінилося б, якби вона була ніжним спокусником. Навпаки, з'явилася б можливість страждати від злоякісних ревнощів, що не мають виходу. І як наслідок — рано чи пізно така ж сама сцена насильства.
Твій страх обернувся для мене чуттєвими конвульсіями, чого я і сам не сподівався... ні, годі... хоча я грав спектакль для того, щоб побороти повсякденність, усе-таки вийшов за всякі межі. Якби то був сон, я постарався б накинути на цей випадок тонкий серпанок алегорій, а так вийшла фантазія без стрімкого польоту, схожа на правдиву історію. Та досить банальностей!
А от остання сцена — хоч би якою банальною вона здавалася, обійти її мовчанням я не маю права. Річ у тому, що вона була не просто банальною, а своєю огидністю могла б знаменувати кінець вистави і водночас стала переломним моментом, який визначив мої наступні вчинки... Наставивши пістолета, я почав вимагати від тебе зізнань: "Поки мене не було, ти сама себе задовольняла?! Не приховуй, не вдасться! Я знаю, що ти робила!" Я нападав на тебе з дикою настирливістю. Але моє терпіння таки вичерпалося. Здається, настав час покласти край тим брудним домислам. Як домогтися, щоб стало ясно? Я почав твердо вірити, що найкращий і, мабуть, єдиний спосіб — це зірвати маску з себе саме в ту мить, коли ти наважишся промовити хоч слово.
Щоб стало ясно кому? Масці? Мені? Чи, може, тобі?.. Здається, про це як слід я не подумав. І природно, що не подумав. Бо я хотів дати зрозуміти, як мені важко, не комусь' із нас, а самому поняттю "обличчя", що загнало мене в таке становище.
Я почав відчувати нестерпне спустошення від того, що між мною і маскою дійшло до розколу. Мабуть, я вже передчував майбутній крах. Хоча Маска, як показує сама назва, була моїм фальшивим обличчям і не могла мною розпоряджатися, та коли побачила тебе вперше, то відлетіла в недоступну далечінь, а мені нічого не залишилось, як розгублено провести її очима. Таким чином, усупереч задуму, який призвів до створення маски, я мусив визнати перемогу обличчя. Щоб знову злитися в цілісну особу, я мав би зірвати з себе маску й припинити цей маскарад.
Як я і сподівався, маска теж не опиралась. Як тільки вона переконалася в моїй рішучості, гірко посміхаючись, підібгала хвоста й перестала фантазувати. А я перестав її переслідувати. Хоча в своїх фантазіях вона й перегнула палицю, я не мав бажання відмовитися від завтрашніх планів, отже, ми залишилися співучасниками злочину, одного поля ягодами... Ні, неправильно називати нас співучасниками злочину. Мабуть, не треба опускатися так низько. В усякому разі, в мої завтрашні плани не входило вимахувати пістолетом. Еротичні елементи були, але не настільки безсоромні. Здатися розбещеним випадковій, абстрактній попутниці в електричці,— це ще сяк-так, а от власній дружині — хто захоче?
Коли я востаннє проходив повз будинок і крізь огорожу заглянув до їдальні, то побачив, що зі стелі звисають, ніби білі водорості, стрічки бинтів. Очевидно, готуючись до мого повернення післязавтра з так званого відрядження, ти випрала стару пов'язку. Тієї ж миті мені здалося, ніби серце прорвало діафрагму й опустилося вниз на два-три сантиметри... Отже, я все ще кохав тебе. Поводився так жахливо, та не переставав кохати. Однак яке нещастя, що впевнитися в цьому коханні я зміг лише таким способом! Я опинився у становищі школяра, якого не пустили на екскурсію,— йому залишається тільки ревнувати до знаменитих краєвидів та історичних пам'яток.
Постскриптум на окремих листках, укладених у зошит. Якщо тобі буде нудно, то пробач, але я хотів би ще раз докладніше розібратись у безсоромних фантазіях маски. Бо, оглядаючись назад, підозрюю, що за ними крився інший зміст, крім того, який дійшов до мене,— одне слово, як кажуть стосовно детективних романів, ключ, що виводив би на злочинця, або натяк на розв'язку.
Остаточні висновки я збираюся зробити іншим разом. Думаю показати тобі ці записки не пізніше ніж через три дні — приблизно стільки часу потрібно для їхнього завершення. Тому, якби я ставив собі за мету визначити розв'язку, то обмежився б тим, що цього додатку не робив би, а матеріал долучив би до останньої частини записок. Звичайно, вони від цього тільки виграли б. Але зараз мене цікавить зовсім інше. Я хотів би внести деякі поправки до поняття "еротика", яким я збирався виправдатись, а натомість закував себе в кайдани... або до твердження, ніби мене й маску багато що розділяє. Оскільки я визнав свою провину, то чого б не вислухати моїх пояснень, звісно, якщо я не викривля-тиму фактів?
Того дня я вивів маску надвір з легким серцем, ніби виявляв суворість до неї так, як велить приказка: коли любиш дитину, пошли її в далеку подорож. Я заразився грайливістю собаки, вперше спущеного з мотузки, у мене з'явився веселий, піднесений настрій. Однак несподівана поява ревнощів змусила нас, мене і маску, схрестити мечі за тебе. Водночас ці ревнощі знову нагадали мені про кохання і відданість тобі... Тому плани, відкладені на завтра, настійно вимагали здійснення... І хоч-не-хоч, я мусив запропонувати масці тимчасове перемир'я.
Звичайно, глибоко в душі в мене щось застрягло, наче колючка. Електричка, яка йшла до міста, була порожня, і хоч би де я сів, усюди шибка перетворювалася на чорне дзеркало, в якому відбивалася моя маска. Якийсь дивний тип з бородою, претензійно вдягнений, в темних окулярах, хоча вже смеркає... Врешті-решт я поставив йому ультиматум: або він дотримуватиметься перемир'я, або я відразу ж зриваю маску. Як на зло, в того типа за пазухою стирчав пістолет. З ним треба бути обережним! Мені навіть здалося, начебто, глузливо посміхаючись, маска сказала: "Не бурчи! Я для тебе неминуче зло... Якщо хотів мене позбутися, то треба було думати раніше... А як уже почав — не нарікай...