Рік я не пам'ятаю, але тоді ще не загинув Нікал Сейн (Ніколсон{477}) під мурами Делі. Час, який минає, залишається в пам'яті; звичайно ж, я спроможний пригадати все, що тоді сталося. Бог, у своєму гніві, дозволив, аби люди розбестились. Їхні вуста вивергали злослів'я, брехню й оману. А проте порочними були не всі, й коли королева постановила прислати сюди людину, яка творила б тут закон Англії, то найменш зіпсуті злом зраділи, бо вони вважали, що закон – це ліпше, ніж безлад. До нас прибув християнин і дуже скоро став порушувати свій обов'язок, і пригнічувати людей, і покривати страхітливі злочини, і брати хабарі. Спочатку ми його не звинувачували: ніхто з нас не знав, у чім суть англійського правосуддя, й, можливо, що свавільні рішення нового судді мали якісь свої глибокі й поки що приховані від нас причини. "Всьому цьому є виправдання в його книзі", – так нам хотілося думати, але його схожість з усіма іншими неправедними суддями цього світу аж надто впадала в око, і зрештою нам довелося визнати, що він просто злочинець. Він став тираном, а бідний люд (прагнучи помститися за ошукані надії, що їх багато покладали на нього) почав міркувати, як би викрасти його та влаштувати над ним суд. Самими балачками мало чого досягнеш, і від слів треба було переходити до діла. Ніхто, крім, можливо, найпростодушніших і наймолодших, не вірив, що цей зухвалий задум можна успішно здійснити, але тисячі сикхів і мусульман дотримали свого слова й одного дня, самі собі не вірячи, здійснили те, що раніше кожному з них здавалося неможливим. Вони викрали суддю й ув'язнили його на далекому хуторі. Після цього переговорили з усіма, кого він скривдив, або (принаймні) із сиротами та вдовами, бо меч ката за всі ті роки не знав спочинку. Й нарешті – а це було найважче – знайшли й призначили суддю, який мав судити суддю.
Тут його мову урвали жінки, що заходили в дім.
Потім він неквапно повів мову далі:
– Кажуть, нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом. Один з таких людей і був би найдостойнішим суддею. Але як його знайти, якщо вони ходять світом невідомі – ніхто не може їх упізнати, та й самі вони нічого не знають про своє високе призначення? Тоді хтось висунув пропозицію, що, оскільки доля приховує від нас мудреців, треба шукати тих, хто позбавлений розуму. Ця думка здобула найбільшу підтримку. До суду ввійшли знавці Корану й знавці закону, сикхи, які носять ім'я лева й поклоняються одному Богові, індуси, які шанують безліч богів, ченці Махавіри{478}, які навчають, що Всесвіт має форму людини з розчепіреними ногами, вогнепоклонники й чорні юдеї, але право ухвалити остаточний вирок було надано божевільному.
Тут його мову урвали кілька людей, які поверталися зі свята.
– Божевільному, – повторив він, – тому що мудрість Бога мала заговорити його вустами й приборкати людську гординю. Його ім'я забулось, а може, його ніхто ніколи й не знав, але він розгулював голяка або в лахмітті цими вулицями, рахуючи собі пальці великим пальцем руки або глузуючи з дерев.
Мій здоровий глузд збунтувався. Я сказав йому, що доручити ухвалення вироку божевільному означало підірвати чинність процесу.
– Звинувачуваний визнав його суддею, – була відповідь. – Можливо, він зрозумів, що змовники наразили б себе на надто велику небезпеку, якби випустили його на волю, й тому лише божевільний міг не ухвалити йому смертний вирок. Я чув, як він засміявся, коли йому сказали, хто буде суддею. Процес тривав багато днів і ночей, бо свідків приходило все більше й більше.
Він замовк, чимось стурбований. Аби щось запитати, я спитав у нього, на скільки днів розтягся процес.
– Щонайменше на дев'ятнадцять, – відповів він.
Його мову знову урвали люди, що поверталися зі свята. Мусульманам заборонено пити вино, але вирази облич та голоси в них були, як у п'яних. Хтось крикнув щось старому, проходячи.
– Точно на дев'ятнадцять, – промовив він. – Невірний пес вислухав вирок, і ніж устромився йому в горлянку!
Він сказав це з лютою радістю. Й уже іншим тоном завершив свою історію:
– Він помер без страху; і в найпідліших людей іноді зберігається почуття гідності.
– Де сталося те, про що ти мені розповів? – запитав я. – На далекому хуторі?
Він уперше подивився мені у вічі. Потім повільно пояснив, мовби зважуючи кожне слово:
– Я сказав, що його ув'язнили на далекому хуторі, але не сказав, що його там судили. Його судили в цьому місті. В будинку, схожому на всі інші, такому, як цей. Будинки нічим не відрізняються між собою. Важить тільки те, де його спорудили – в пеклі чи на небі.
Я запитав у нього, яка доля спіткала змовників.
– Не знаю, – байдуже відказав він. – Усе це сталося багато років тому й давно забулося. Можливо, люди їх і осудили, але не Бог.
По цих словах він зіп'явся на ноги. Я відчув, що він більше нічого не скаже, що від цієї миті я перестав існувати для нього. Густа юрба з чоловіків і жінок усіх народностей Пенджабу, молячись та співаючи, накотилася на нас і мало не понесла з собою. Мене здивувало, що в таких маленьких двориках, майже не більших за великі передпокої, могло вміститися так багато люду. За допомогою ліктів і лайки я проштовхався крізь натовп. І в останньому патіо наштовхнувся на голого чоловіка, у вінку з жовтих квітів, якого всі вітали й цілували. Він тримав у руці шаблю. Вона була ще в крові, бо нею був убитий Ґленкерн, чий понівечений труп я знайшов у стайні, в глибині двору.
Алеф
Присвячується Естелі Канто {479}
O God, І could be bounded in a nutshell and count myself a King of infinite space.
Hamlet, II, 2 [260]
But they will teach us that Eternity is the Standing still of the Present Time, a Nunc-stans (as the Schools call it); which neither they, nor any else understand, no more than they would a Hic-stans for an Infinite greatness of Place.
Leviathan, IV, 46 [261]
Того спекотного лютневого ранку, в який померла Беатрис Вітербо, після величної агонії, ані на мить не принизивши себе до сльозливості або страху, я помітив, що на великих залізних щитах на площі Конституції поновили рекламу якихось золотавих сигарет. Мені стало не по собі, бо я зрозумів, що невпинний і неосяжний усесвіт уже відокремився від неї і що ця переміна була тільки першою з нескінченного ряду. "Світ змінюватиметься, але я не змінюся, – подумав я з мелахолійним самозамилуванням. – Я знаю, що нерідко моя марна відданість її дратувала. Тепер, коли вона померла, я зможу присвятити себе її пам'яті, без надії, але й без приниження". Я подумав про те, що тридцятого квітня – день її народження; зробити цього дня візит у дім на вулиці Ґарай, щоб привітати її батька та Карлоса Архентіно Данері, її брата в перших, буде актом чемності, бездоганної вихованості й, мабуть, необхідності. Знову я чекатиму в сутінках невеличкої заставленої меблями вітальні, знову роздивлятимуся подробиці її численних світлин. Беатрис Вітербо в профіль – кольорове фото; Беатрис у масці, на карнавалі 1921 року; Беатрис на першому причасті; Беатрис у день її одруження з Робертом Алессандрі. Беатрис невдовзі після розлучення, на сніданку в Кінному клубі; Беатрис у Кільмесі з Делією Сан-Марко Порсель{480} і Карлосом Архентіно; Беатрис із пекінесом, якого їй подарував Вільєгас Аедо; Беатрис анфас і в три чверті, усміхнена, підперла долонею підборіддя… Мені вже не доведеться, як раніше, дарувати недорогі книжки, щоб цим виправдати свій прихід, книжки, сторінки яких я зрештою став розрізувати, аби через кілька місяців не пересвідчуватися з прикрістю, що ніхто їх навіть не розгортав.
Беатрис Вітербо померла 1929 року, й відтоді не було такого тридцятого квітня, щоб я не відвідав цей дім; я мав звичай приходити о чверть на восьму й сидіти там хвилин двадцять п'ять; з кожним роком я приходив усе пізніше й залишався трохи надовше; 1933 року допомогла злива – мене запросили до столу; природно, що я не знехтував цього прецеденту й 1934 року прийшов близько восьмої з медовим пряником із Санта-Фе й, звичайно ж, залишився вечеряти. І саме в дні цих сумних роковин, наповнених неясним любовним томлінням, я вислуховував усе більш і більш довірчі звіряння Карлоса Архентіно Данері.
Беатрис була висока, тендітна, ледь-ледь сутула; в її ході (якщо тут доречний оксиморон) була якась граційна незграбність, джерело екстазу. Карлос Архентіно – чоловік рожевощокий, повний, із сивиною у волоссі й витонченими рисами обличчя. Він обіймає якусь дрібну посаду в нікому не відомій бібліотеці на південній околиці міста; характер у нього владний, але водночас бездіяльний – донедавна він ніколи не виходив з дому, ні вечорами, ні на свята. Пройшовши через два покоління, в нього збереглося італійське "с" та багата італійська жестикуляція. Його розум перебуває в стані безперервного збудження – палкого, балакучого, але абсолютно пустого. Він наводить безліч малоосмислених аналогій і постійно переживає якісь безглузді докори сумління. У нього (як і в Беатрис) великі й гарні руки з тонкими пальцями. Протягом кількох місяців він палко нахваляв Поля Фора{481} – і не так за його балади, як за його ідею незаплямленої слави. "Це князь поетів Франції, – знай повторював він з якоюсь марнославною урочистістю. – І не смій казати про нього нічого поганого, найотруйніша з твоїх стріл його не зачепить".
30 квітня 1941 року я дозволив собі додати до пряника пляшку вітчизняного коньяку. Карлос Архентіно зняв з нього пробу, визнав його смачним і, вихиливши кілька келишків, виголосив промову на захист сучасної людини.
– Я собі уявляю її, – сказав він з не зовсім зрозумілою схвильованістю, – в її кабінеті, в цій, так би мовити, сторожовій башті сучасного міста, в оточенні телефонів, телеграфів, фонографів, радіотелефонів, кіноапаратів, чарівних ліхтарів, словників, розкладів, довідників, бюлетенів…
І він заявив, що людині, отак оснащеній, немає сенсу подорожувати; наше двадцяте сторіччя перекинуло притчу про Магомета й гору; тепер гори самі йдуть до сучасного Магомета.
Ці його думки здалися мені такими пустими, а їхній виклад – таким пишномовним і багатослівним, що я відразу пов'язав їх з літературою і запитав у нього, чому він не запише їх на папір.