Я згадував підкреслені рядки: "Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами". На перших сторінках Вітмен називає цю траву "чарівним нестриженим волоссям могил". А де ці могили? Де паперові міста?
Я заліз у "Омніпедію", щоб з'ясувати, чи є в ній про "паперові міста" щось таке, чого я не знаю. Там виявилася "продумана" й "інформативна" стаття, написана користувачем на ім'я СракаСкунса: "Паперове місто — це таке місто, в якому є паперовий завод". У цьому і полягав недолік "Омніпедії": Радар писав дуже розумні тексти і ретельно вивіряв інформацію, а невідредаговані потуги СракиСкунса все псували. Тож я почав шукати в інтернеті й виявив дещо вартісне тільки знизу на четвертій сторінці пошуку — на канзаському форумі з нерухомості.
Здається, "Медисон Істейтс" так і не добудують; ми з чоловіком купили там маєток, але нам подзвонили цього тижня і сказали, що повертають гроші, тому що з передпродажу не набралося достатньо коштів, щоб запустити будівництво. Ще одне паперове місто в Канзасі! — Мардж із Кокера, Канзас.
Недосілок! Як заїдеш туди, то вже ніколи не повернешся. Я глибоко зітхнув і деякий час витріщався на екран.
Напрошувався неминучий висновок. Навіть якщо у Марго всередині все урвалося і рішення було остаточне, вона все ж таки не могла собі дозволити зникнути безслідно. І Марго залишила своє тіло — так, щоб я його знайшов, — там, де порвалася її перша ниточка. Вона сказала, що не хоче, щоб якісь чужі діти виявили її тіло, тож цілком логічно, що з-поміж усіх знайомих знайти її повинен був саме я. Для мене це вже шоком не буде. Я через таке пройшов. Досвід у мене є.
Я помітив, що в мережу виліз Радар, і вже збирався клацнути мишкою, щоб поговорити з ним, аж на екрані спалахнуло вікно з повідомленням від нього.
ОМНІПЕДИСТ96: Привіт.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Паперові міста = недосілок. Здається, вона хоче, щоб я відшукав її труп. Вона думає, що я витримаю. Ми в дитинстві з нею знайшли мерця в парку.
До цього я долучив посилання.
ОМНІПЕДИСТ96: Стривай. Я зараз за посиланням перейду.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: ОК.
ОМНІПЕДИСТ96: О'кей, не панікуй. Ти нічого не знаєш напевне. Думаю, з нею все гаразд.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Не думаєш.
ОМНІПЕДИСТ96: О'кей, не думаю. Але якби попри всі докази дехто лишився живий…
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Так, мабуть. Піду ляжу. Батьки скоро додому повернуться.
Але я ніяк не міг заспокоїтися і, вже лежачи в ліжку, подзвонив Бену і розповів йому про свою теорію.
— Це все жахливо, братан. Але з нею все гаразд. Вона просто якусь чергову гру затіяла.
— Якось, по-моєму, легковажно ти на це дивишся.
Він зітхнув.
— Не знаю, по-моєму, взагалі погано, що Марго дременула за три тижні до закінчення школи. Ти за неї хвилюєшся, Лейсі хвилюється, а бал уже за три дні, ти в курсі? Може, ми хоч там відірвемося по повній?
— Ти це серйозно? А якщо вона померла, Бене?
— Не померла вона. Вона просто хоче бути зіркою. Їй увага потрібна. Ну, тобто її батьки, звісно, виродки, але вони її знають краще, ніж ми, правда ж? І вони теж не бояться, що вона померла.
— Ти часом такий туман!
— Нехай, братан. У нас обох був важкий день. Забагато драми. НМСД.
Я хотів був поглузувати з нього за цей комп'ютерний сленг у звичайній розмові, але відчув, що не маю сили: почуваюся аватаром.
Закінчивши розмову з Беном, я знову заліз в інтернет і спробував знайти список недосілків у Флориді. Списку ніде не було, але в ході пошуків за словами "покинуті присілки" і "Маєтності Гроувпойнт" набрав п'ять таких місць у радіусі трьох годин їзди від Джеферсон-парку. Я роздрукував мапу центральної Флориди, повісив її на стіну над комп'ютером і в усі п'ять поселень встромив по шпильці. Дивлячись на мапу, я ніякого чіткого малюнка не побачив. Всі покинуті присілки були розсипані у випадкових місцях, і щоб об'їхати їх, потрібно щонайменше тиждень. Чому Марго не вказала на конкретне місце? Всі ці її жах-які-дивні підказки. Всі ці натяки на трагедію. І жодного місця. Вхопитися не було за що. Наче на гору жорстви лізеш.
Наступного дня Бен дозволив мені взяти свого "Зікума", бо сам він збирався їздити по магазинах на бездоріжнику Лейсі — їм потрібно було щось там купити для балу. Тож мені не довелося сидіти у репетиційній — тільки-но продзвенів дзвоник з сьомого уроку, я кинувся до авта. У мене, звісно, такого таланту заводити "Зікум" не було, то я, хоч і прибіг на стоянку раніше від усіх, виїхав останнім. Коли ж мотор нарешті завівся, я рушив у "Маєтності Гроувпойнт".
Я помалу поїхав по Колоніал-драйв, шукаючи інші недосілки, яких міг не помітити в мережі. За мною вишикувалася довга черга машин, і мені було ніяково, що я їх затримую; дивно, як у мене ще сили вистачало думати про всілякі нісенітниці, наприклад, чи не вважатиме мене чолов'яга, що їде ззаду в бездоріжнику, надто вже обережним водієм. Мені хотілося б, щоб зникнення Марго зробило мене іншою людиною, а воно, бач, не вийшло.
Низка автомобілів зміїлася за мною, як мимовільна похоронна процесія, а я раптом зловив себе на тому, що розмовляю з Марго вголос. "Я не кину все на півдорозі. Не зраджу твою довіру. Я тебе знайду".
На диво, така бесіда з Марго зняла напругу. Це не давало мені робити всілякі страшні припущення. Й от нарешті я побачив дерев'яну вивіску "Маєтності Гроувпойнт". Я буквально почув, як зітхнули водії у мене за спиною, коли "Зікум" звернув на путівець, що провадив ліворуч. Він був схожий на під'їзну доріжку, тільки під'їжджати не було до чого. Я виліз надвір, не вимикаючи двигуна. З близької відстані було видно, що "Маєтності Гроувпойнт" не такі вже і недобудовані, як здавалося здалеку. Через запорошений вигін провадили два путівці, що теж заводили у глухий кут. Я пройшов обома; з кожним подихом ніс обпікало гаряче повітря. На палючому сонці важко було рухатися, але я думав лише про те, що за такої спекоти мертве тіло має страшенно смердіти, а "Маєтності Гроувпойнт" не тхнули нічим — чутно було тільки гаряче повітря і вихлопи від авта: вогкість не давала підніматися вгору випарам ні землі, ні машин.
Я почав шукати якісь докази того, що тут побувала Марго: сліди ніг, написи в пилюзі, ще якісь таємні послання. Але, здається, за останні кілька років я був першою людиною, що ступила на ці безіменні вулиці. Земля була гладенька, навіть ще не заросла, тож усе довкруги видно було як на долоні. Ні наметів. Ні багать. Ні Марго.
Я знову заліз у "Зікум" і виїхав на трасу, а відтак рушив на північний схід, до містечка під назвою Голлі-Медовс. Тричі проїхав повз, аж урешті потрапив у нього, — серед дібров і пасовищ, де навіть вказівника не було, воно не надто вирізнялося. Та коли я звернув на путівець і проїхав крізь алею посаджених уздовж дороги дубів і сосон, перед моїми очима постала така сама пустка, як і в "Маєтностях Гроувпойнт". Головна ґрунтівка урвалася, далі простерлося поле. Інших доріг не було видно, але, вийшовши з авта, я угледів на полі кілька фарбованих дерев'яних стовпчиків — гадаю, ними розмічали ділянки. Нічого підозрілого я не занюхав і не побачив, але все одно страх тиснув на груди; спершу я дивувався, звідки він узявся, а потім прийшло розуміння. Вирубавши всі дерева на ділянці під забудову, скраю голого прямокутника будівельники залишили самотній дуб. Він був старий, весь у наростах і ґулях, і страшенно скидався на того дуба в Джеферсон-парку, біля якого ми знайшли Роберта Джойнера, тож я майже був певен, що Марго там, за деревом.
І вперше я це чітко уявив: Марго Рот Шпігельман сидить, прихилившись до дерева, погляд застиглий, з рота біжить чорна кров, а Марго вся набрякла і вже не схожа сама на себе — адже я задовго шукав її. Вона гадала, що я з'явлюся раніше. Вона ж довіряла мені настільки, що погукала з собою в ту останню ніч. А я її підвів. І хоча в повітрі не було нічого, крім натяку на майбутній дощ, я був певен, що зараз її знайду.
Аж ні — то було просто дерево, самотній дуб у сріблястому пилку. Я сів, зіпершись на нього спиною, і почекав, аж відсапаюся. Мені було геть недобре від того, що робив усе це я сам-один. Якщо Марго думала, що зустріч з Робертом Джойнером мене до такого підготувала, то вона помилилася. Роберта Джойнера я не знав. Роберта Джойнера я не кохав.
Я вдарив долонями по землі, а тоді заходився гамселити ними, навсібіч летів пісок, аж виступило вже й коріння, та й це не зупинило мене, хоча біль пронизував руки аж до зап'ясть. Досі я не плакав за Марго, а тепер мене прорвало, я лупив по землі та кричав, бо тут ніхто не міг почути, як мені її бракує, бракує, бракує.
Вже змучилися руки й висохли очі, а я все сидів, доки не посіріло світло.
11
Наступного ранку в школі я застав Бена біля репетиційної, він стояв у затінку дерева, гілки якого звисали мало не до землі, й розмовляв з Лейсі, Радаром і Анжелою. Слухати їх було тяжко: вони обговорювали бал і ворожнечу поміж Лейсі й Беккою абощо. Я чекав нагоди, щоб і собі укинути щось, а коли вона таки випала, резюмував:
— Я вчора довго роздивлявся два недосілки, але нічого не знайшов.
І раптом зрозумів, що розповісти мені нема чого.
Ніхто, по-моєму, і не зацікавився тим повідомленням, крім Лейсі. Поки я говорив про недосілки, вона хитала головою, а потім сказала:
— Я вчора прочитала в інтернеті, що перш ніж накласти на себе руки, люди рвуть стосунки з тими, на кого гніваються. І роздають свої речі. А Марго мені на тому тижні п'ять пар джинсів віддала, сказала, що мені в них буде ліпше, а це неправда, вона ж більш, ну, вигиниста.
Мені Лейсі подобалася, але Марго мала рацію: подруга не минала нагоди підкусити її.
Чомусь, розповівши це, Лейсі розплакалася, Бен її пригорнув, вона тицьнулася йому в плече, а це було нелегко, адже на своїх закаблуках вона була вища за нього.
— Лейсі, нам треба зрозуміти, де вона. Ти побалакай з подругами. Ану ж бо Марго комусь щось казала про паперові міста? Може, згадувала якесь конкретне місце? Може, якийсь недосілок був особливий і щось для неї означав?
Вона знизала плечима, тулячись до Бена.
— Братан, не тисни на неї,— сказав Бен. Я зітхнув, але заткався.
— Я стежу за тим, що відбувається в мережі,— вклинився Радар, — але відтоді як вона зникла, її нік в "Омніпедії" не засвітився.
І всі знову повернулися до теми балу.