Ми всі протестували. Ми сперечалися. Івар витяг свого меча. Але з кам'яного будинку вийшло більше охоронців, перш ніж він зміг використати меч, і по всьому. Я ставала зліше та зліше. Я могла зрозуміти чому мій батько залишив Галліс та переїхав на Скарр. До часу, коли нас оточили та призвали до двору, у середині приміщення для вартування, я була така зла, що відчувала свого роду силу у собі.
— Припиніть це! – закричала я охоронцям, які відчіпляли Мое від візку.
Вони зупинилися. Вони витріщилися на мене, а тоді на Праведного Оуена.
— А чому вони мусять припинити? – запитав мене Праведний Оуен.
— Тому що я не знаю, що ви збираєтеся робити із моєю ослицею, — сказала я.
— Нічого, лише відведемо до стайні, — сказав Праведний Оуен.
— Як я можу бути певна у цьому? – сказала я. – Коли лише п'ять хвилин тому, ви казали про принесення її у жертву! Я наполягаю на тому, щоб піти до стайні із нею та переконатися, що вони доглядають за нею належним чином!
Праведний Оуен зітхнув.
— Ви, Мудрі Жінки, мабуть є справжньою занозою для королів Скарру. Не дивно, що вони позбулися вас обох. Дуже добре. – Він повернувся та поманив іншого, молодшого священика. – Йди з нею до стайні та переконайся, що вона поводиться належно. Ви, охоронці, відведіть решту у середину.
— Я також йду до стайні, — сказав Ого.
Я була дуже вдячна. Я виявила, що посміхаюся Ого, коли казала Івару:
— Ти зможеш піклуватися про Тітоньку Бек? Знайди їй щось, на чому можна сидіти.
Івар подивився на мене з-під лоба. Але він кивнув та взяв руку моєї тітки.
Тітонька Бек сказала:
— Відпусти мене, хлопче! Я можу йти сама. – І вона покрокувала перед Іваром, до темного дверного отвору у будівлі.
— Дивний вид удару, — сказав молодий священик, коли я вела Мое до стайні, в стороні. Він був весь у темному волоссі і мав довгий ніс, із краплею на кінці. Він мені не сподобався. Його звали Лу-Лоуз*, здається. Я була рада, що Ого був поруч.
_______________________________________________________________
* Лу-Закони.
Зрештою, я була дуже рада, що Ого був поруч. Охоронець, який, як передбачалося, мав піклуватися про Мое, очевидно, не мав жодної гадки, як поводитися із ослами. Я була змушена відштовхнути його та доглядати за Мое сама. Лу-Лоуз не робив нічого, окрім як обперся на бік стійла, так ніби вся справа була нижче його. Ого нависав над охоронцем. Це був перший раз, коли я зрозуміла, що Ого став дуже великим, напевно поки ми мандрували, і дуже корисним. Ого замаячив біля охоронця, щоб отримати чисту воду. Тоді він замаячив знову, щоб переконатися, що він дав Мое пристойну кількість їжі, поки я розчісувала її та намащувала місця, де її натирали упряжки.
— Її ратиці потребують обрізання, — неприємно зауважив Лу-Лоуз. – Хіба ти не збираєшся зайнятися ними також?
Ого, у дружелюбній манері, підійшов та оперся на стіну, напроти Лу-Лоуза та навис над ним також.
— Я намагався зробити це на Берніці, — сказав Ого. – Їй це не подобається. Вона б'ється ногами, але знайди пилочку та спробуй, якщо хочеш.
Лу-Лоуз оглянув задні копита Мое та відійшов подалі, вздовж стіни.
— Не важливо, — сказав він.
Ми залишили Мое у досить зручних умовах та дозволили Лу-Лоузу відвести нас у будинок, до маленької кімнати, де Праведний Оуен писав щось, сидячи за столом. Хтось поспіхом увійшов зі стільцем для Тітоньки Бек, коли ми прибули.
— Добре, — сказав Івар. – Нарешті. Я все просив і просив.
Тітонька Бек всілася, із пустим поглядом, що тепер постійно із нею траплялося. Я була розчарована. Якусь мить, я гадала, що вона стала сама собою. Але ні.
Я підійшла та поклала обидві руки на стіл Оуена.
— Як довго буде йти ваше послання до Праведного Верховного Священика Гронна? – запитала я його.
— Тихо, сказав він. – Я зараз пишу його. Посланник буде у нього близько опівночі. Я маю отримати його відповідь вранці.
— Ви хочете сказати, що збираєтеся примусити нас провести ніч тут? – вигукнула я.
— Звичайно, — сказав він. – А тепер скажи мені, цей птах. Ваш монах називає його Грін Гріт. Чому це?
— Тому що це його ім'я, — сказала я.
Праведний Оуен знизав плечима та писав.
— Я завжди чув, — мурмотів він, коли писав, — що Грін Гріт був великим духом Берніки. Володар Заходу. Це так само погано, як коли люди називають їхніх ящірок Драконледі, якщо ти мене спитаєш.
Він промокнув листа, склав його та віддав одному з охоронців.
— Дістанься якнайшвидше, — сказав він, — і переконайся, що добре пояснив, що ми потребуємо відповідь на ранок.
— Дякую, — сказала я.
Дивлячись назад, я розумію, що вони ставилися до нас не дуже погано. Просто мені не подобався Праведний Оуен і, незабаром, мені, навіть ще більше, не подобався Лу-Лоуз. Праведний Оуен пішов, після того як передав охоронцю послання, і ми більше не бачили його. Але Лу-Лоуз залишався із нами весь час. Очевидно, йому сказали наглядати за нами, і він весь час зітхав, так, ніби ми були справжнім тягарем.
— Що вони думають, ми можемо зробити? – сердито шепотів мені Івар. – Зникнемо із їхніми цінностями?
— Якими цінностями? – сказала я, озираючись навкруги у голій кам'яній кімнаті. Ми так і не дізналися відповіді, але, як я сказала, до нас ставилися непогано. Вечерю принесли у кімнату і це було дійсно смачна тушкована риба. У ній були смаки, які я ніколи не зустрічала.
В той час, як я змушувала Тітоньку Бек їсти, Ого сказав Лу-Лоузу:
— Що це за чудові приправи? Я пам'ятаю щось схоже з Логри.
Лу-Лоуз зітхнув.
— Трави, — сказав він. – Я ненавиджу їх. Вони зростають на півдні, де вирощують виноградні лози та оливки та інше. Хотів би, щоб їх ніколи не знаходили.
Лу-Лоуз був весь час такий. Нещасний. Ніщо його не радувало. До часу йти спати, я дійсно була пригнічена. Я не бачила нашу місію успішною. Я не бачила, яким чином Тітонька Бек може видужати.
— Зніми свої панчохи, Бек! – кричала я на неї, і вбачала, що так і буду кричати на неї решту нашого із нею життя.
Зранку було так само. Я викрикувала мою тітку у її одяг і ми пішли назад до голої кам'яної кімнати, де знайшли Лу-Лоуза, який кривився, коли пив щось на кшталт гарячого трав'яного чаю, який принесли із хлібом на сніданок. Коли Івар та Ого зайшли, зіваючи, Лу-Лоуз зітхнув та сказав:
— Верховному Праведному Гронну потрібно побачити вас. Лише боги знають чому. Я маю відвезти вас до змагань зі Співів, одразу ж як ви поснідаєте. За мої гріхи.
— Ти дуже грішний? – запитав Ого, вдаючи невинність. Івар намагався не розсміятися.
Перш ніж Лу-Лоуз зміг відповісти, Тітонька Бек сказала:
— Де моя вівсянка? Я не можу починати день із хліба.
— А, — сказав Лу-Лоуз. – Якби я знав де знайти вівсянку на Галлісі, я був би щасливою людиною, моя добра жінко.
— Ні, дійсно? Щасливою людиною? – сказав Івар.
Лу-Лоуз зробив вигляд, що не почув.
— Хліб, — сказав він, — ось, що ми їмо тут, жінко. Звичайно, він черствий, але це те, що тут є.
— Їж це, Бек, — сказала я. — Ти будеш голодна, якщо не з'їси.
— Тоді мені потрібне масло, — сказала моя тітка. – Та мед.
В цю мить увійшов Фінн, із Грін Грітом на плечі.
— Грін Гріт з'їсть твій хліб, — сказав він. – На кухні немає жодної їжі для нього. Навіть горіхів. А ти знаєш, — запитав він у Лу-Лоуза, — що якійсь величезний звір заліз вночі на кухню та з'їв тушковану рибу в казані?
"Плаг-Аглі", подумала я. "Ой!"
Лу-Лоуз зітхнув.
— Це не моя справа, — сказав він, — критикувати богів, якщо вони захотіли усунути рибу з нашого сніданку…
— Де моє масло? – сказала Тітонька Бек.
— Звір також з'їв і все масло? – запитав Ого.
— Масла завжди не вистачає, — почав похмуро Лу-Лоуз. – Я не їв масло з… — його перервав сердитий погляд служника, який прибув із чашею олії – оливкової олії, сказав він мені – щоб змочувати у ній хліб. Це було так само добре. Івар подавився, намагаючись не розсміятися, з Лу-Лоуз, який постійно стогнав, і Ого був змушений постукати по його спині. Мені також стало би так погано, якби я заклопотано не намочувала хліб Тітоньки Бек і намагалася вмовити її, що це так саме добре, як і вівсянка. Вона трохи поїла. Те що вона залишила, з ентузіазмом склював Грін Гріт.
Через півгодини ми йшли по дорозі. Мое виглядала не гірше, після ночі у приміщенні для вартування і йшла швидко, із бажанням. Івар управляв. Лу-Лоуз сидів позаду, перегинаючись через Іварове плече, вказуючи йому шлях. Тітонька Бек сиділа прямо, позаду Лу-Лоуза, а решта нас йшла пішки. Це був чудовий, теплий, освітлений сонцем день і ми йшли маршрутом, де водоспади іскрилися унизу під величними деревами. Я почувалася майже бадьорою, незважаючи на те, що ми збиралися зустрітися із кимось, хто очевидно був важливим священиком.
Через деякий час, ми вийшли поруч із довгою долиною, з синім озером, що звивалося через неї. У озері були острови, кожне з яких мало власний маленький ліс. Коли ми дивилися, злива дощу пливла через кінець озера, як білий привід хмари. Це було настільки гарно, що я почала слухати. І, звичайно, нитка пісні йшла віддалено звідкись.
— Вони дійсно потребують бардів, щоб робити це місце гарнішим? – сказав Ого.
— Звичайно потребують, — відповів йому Лу-Лоуз . — Наприкінці озера йде видобуток корисних копалин та розробка кар'єрів. Найнепривабливіші.
— Ми не можемо дозволити це, — сказав Івар.
— Необхідне зло, — сказав Лу-Лоуз, не усвідомивши, що Івар насміхається з нього. – Галліс огидне місце. Скрізь гори. Майже жодної рівнини. Тут поверни направо.
Поворот привів нас до підніжжя гори і тоді вивів над ще однією долиною. Ця була широка та пласка та зелена із довгою білою будівлею десь посередині, де скупчилися люди у бардівському синьому.
— Це місце пласке, — сказав Івар. – Воно тобі більше подобається?
Лу-Лоуз зітхнув.
— Не зовсім. Земля взимку стає болотом. Вітри тут гуляють та ріжуть, як ножі.
— Але зараз тут сухо, — сказав Івар, — і лише легкий вітерець.
— Людина може підхопити смерть, стоячи тут у дощ, — похмуро відповів Лу-Лоуз. – Вони співають будь-якої погоди. Постав візок на траві тут. Ми повинні зачекати, безсумнівно, це займе години.
— Чоловік з Баллікеррі, — раптово сказав Грін Грінт
Фінн посміхнувся, коли візок поїхав, вдаряючись, через дерн.
— Чоловік з Баллікеррі, — сказав він Ого та мені, — кажуть, ніколи не був щасливим, хіба лише нещасним та навіть тоді він був незадоволений.
Ого розсміявся.