Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам'яті.
— З учорашнього...— пробурмотів у відповідь Раскольников.
— А вчора з дому виходили?
— Виходив.
— Хворий?
— Хворий.
— О якій годині?
— О восьмій годині вечора.
— А куди, дозвольте спитати?
— По вулиці пройшовся.
— Коротко і ясно.
Раскольников відповідав різко, уривисто, блідий мов полотно, не опускаючи чорних запалених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича.
— Він ледве на ногах стоїть, а ти...— почав Никодим Хомич.
— Ні-чо-го! — якось особливо проказав Ілля Петрович.
Никодим Хомич хотів було додати ще щось, але, глянувши на письмоводителя, який теж дуже пильно дивився на нього, замовк. Усі раптом замовкли. Дивно було.
— Ну, гаразд,— закінчив Ілля Петрович,— ми вас не затримуємо.
Раскольников вийшов. Він ще встиг розчути, як, щойно за ним зачинилися двері, в кімнаті раптом почалася жвава розмова, найбільш виділявся голос Никодима Хомича, який щось запитував... На вулиці він зовсім опам'ятався.
"Обшук, обшук, зараз обшук! — твердив він про себе, поспішаючи дійти, — прокляті! підозрівають!" Недавній страх знову охопив його всього, з ніг до голови.
II
"А що, коли вже й був обшук? Що, коли їх зараз у себе й застану? "
Та от і його кімната. Нічого й нікого, ніхто не заглядав. Навіть Настя ні до чого не доторкалася. Але, господи! Як же він міг лишити все в цій дірці?
Він кинувся в куток, засунув руку під шпалери і почав витягати речі і наповнювати ними кишені. Всього виявилося вісім штук: дві маленькі коробки з сережками чи з чимсь подібним, — він добре не роздивився, потім чотири невеличкі сап'янові футляри. Один ланцюжок був просто загорнутий у газетний папір. І ще щось у газетному папері, здається, орден.
Він поклав усе в різні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що лишалася ціла, дбаючи, щоб не було примітно... Гаманець теж узяв разом з речами. Потім вийшов з кімнати, покинувши тепер двері навіть зовсім навстіж.
Він ішов швидко, твердим кроком, і хоч почував себе так, ніби все в нього поламане, та свідомості не втрачав. Боявся він погоні, боявся, що через півгодини, через чверть години може вийти вже інструкція стежити за ним; значить, хоч би там що було, треба вчасно сховати кінці. Треба впоратись, поки ще лишилося хоч скільки-небудь сил і хоч якась здатність розмірковувати... Куди ж іти?
Це було вже давно вирішено: "Кинути все в канаву, і кінці у воду, і край". Так вирішив він ще вночі, в маренні, в ті короткі хвилини, коли, — він пам'ятав це, — кілька раз поривався встати і йти: "Швидше, швидше, і все викинути". Але викинути, як виявилось, було дуже важко.
Він бродив по набережній Єкатерининського каналу вже з півгодини, а може й більше, і кілька раз поглядав на сходи в канаву, де на них натрапляв. Але годі було й думати здійснити намір: тут або плоти стояли коло самих сходів, і на них жінки прали білизну, або човни були прив'язані, і скрізь людей хто й зна скільки, та й звідусіль з набережних, з усіх боків, можна бачити, помітити: підозріло, що людина навмисно зійшла вниз, спинилась і щось кидає у воду. А що коли футляри не потонуть, а попливуть? та й звичайно, це буде так. Кожен побачить. І без того вже всі так і дивляться, зустрічаючись, оглядають, наче їм тільки й діла до нього... "Чого це так, чи мені, може, здається", — думав він.
Нарешті, спало йому на думку, що чи не краще буде піти куди-небудь на Неву? Там і людей менше, і непомітніше, і, в усякому разі, зручніше, а головне — далі від тутешніх місць. І здивувався раптом: як це він цілих півгодини бродив у тузі та в тривозі, і в небезпечних місцях, а цього не міг надумати раніше! І тільки тому аж півгодини на безрозсудну справу згаяв, що так уже раз уві сні, в маренні вирішено було! Він ставав дуже неуважним і забутливим, і знав це. Конче треба було поспішати!
Він пішов до Неви В-м проспектом,[2-09] але дорогою йому раптом ще спало на думку: "Навіщо на Неву? Навіщо у воду? Чи не краще зайти кудись дуже далеко, знову хоч на острови, і там десь у безлюдному місці, в лісі, під кущем,— закопати все це і дерево, про всякий випадок, запам'ятати?" І хоч він відчував, що не в силі ясно і розумно обміркувати всього в цю мить, але думка йому здалася правильною.
Та і на острови йому не судилося потрапити, а сталося інше: виходячи з В-го проспекту на площу, він зненацька побачив ліворуч від себе вхід у двір, оточений зовсім глухими стінами. Справа, од самих воріт, далеко в двір тяглася глуха небілена стіна сусіднього чотириповерхового будинку. Зліва, паралельно глухій стіні і теж од самих воріт, починався дерев'яний паркан, який, кроків за двадцять у глибині двору, завертав ліворуч. Це було глухе відгороджене місце, де лежали якісь матеріали. Далі, в глибині двору, виглядав з-за паркана ріг низького, закуреного цегляного сарая, мабуть, частина якоїсь майстерні, певно, каретної або слюсарної, чи щось подібне до того; скрізь, майже від самісіньких воріт, чорніло багато вугільного пилу. "От куди б підкинути й піти!" — спало йому раптом на думку. Не помічаючи нікого у дворі, він завернув у ворота і побачив, якраз поблизу воріт, прилаштований до паркана жолоб (як це часто буває в таких будинках, де багато фабричних, артільних, візників та ін.), а над жолобом, тут-таки на паркані, написано крейдою звичайний у таких випадках дотеп: "Тута зупинятися заборонено". Отже, вже й те добре, що ніякого підозріння, чого зайшов і спинився. "Тут усе так разом і кинути де-небудь купкою і піти!"
Оглянувшись ще раз, він уже й руку встромив у кишеню, аж раптом біля самісінької зовнішньої стіни, між ворітьми і жолобом, де й всієї відстані було не більш як аршин, помітив він великий необтесаний камінь, вагою приблизно, може, пуда на півтора, що прилягав до цегляної вуличної стіни. За цією стіною була вулиця, тротуар, чути було, як сновигали прохожі, яких тут завжди чимало, але за ворітьми його ніхто не міг побачити, хіба що зайшов би хтось із вулиці, що, звичайно, цілком могло статися, а тому треба було поспішати.
Він нахилився до каменя, взяв його за край міцно, обома руками, зібрав усі свої сили і перевернув його. Під каменем була невелика заглибина: зараз же він почав викидати в неї все з кишені. Гаманець ліг на самий верх, і все-таки в заглибині лишалося ще місце. Потім він знову взявся за камінь, одним обертом повернув його тим боком, яким він лежав досі, і той став на своє місце, хіба що трошки здавався вищим. Але він підгріб землі й утоптав по краях ногою. Нічого не було помітно.
Тоді він вийшов і попрямував до площі. Знову велика, ледве стримувана радість, як і тоді в конторі, охопила його на мить. "Сховано кінці! І кому, кому на думку може спасти шукати під цим каменем? Він тут, може, з того часу, як ставили будинок, лежить і ще стільки ж пролежить. А хоч би й знайшли: хто на мене подумає? Кінець! Доказів немає!" І він засміявся. Справді, він пригадував потім, що засміявся нервовим, дрібним, тихим, довгим сміхом, і все сміявся, весь час, поки переходив через площу. Але коли він вийшов на К-й бульвар, де два дні тому зустрівся з тією дівчинкою, сміятися йому вже більше не хотілося. Інші думки полізли в голову. І здалося йому раптом, що не зможе він тепер без огиди пройти повз ту лаву, на якій він тоді, після того, як пішла дівчинка, сидів і міркував, і страшенно буде тяжко зустріти знову того вусача, якому він тоді дав двогривеник. "Чорт його забирай!"
Він ішов, поглядаючи навкруги неуважно і злісно. Всі думки його кружляли тепер навколо одного якогось головного пункту, — і він сам відчував, що це справді-таки головний пункт і є і що тепер, якраз тепер, він лишився сам на сам з цим головним пунктом, — і що це навіть вперше за останні два місяці.
"А чорт забирай усе це! — подумав він раптом у припадку страшенної злості.— Ну почалося, то й почалося, чорт з ним, з новим життям! Яке ж дурне все це, господи!.. А скільки я набрехав і нападлючив сьогодні. Як мерзотно загравав і запобігав перед тим паскудою Іллею Петровичем! А втім, дурниця й це! Наплювати мені на всіх, та й на те, що я загравав і запобігав! Зовсім не те! Зовсім не те!.."
Раптом він спинився; нове, цілком несподіване і надзвичайно просте запитання разом збило його з пантелику і гірко його вразило:
"Якщо справді все це зроблено було свідомо, а не по-дурному, якщо в тебе справді була певна й тверда мета, то чому ж ти й досі не заглянув у гаманець і не знаєш, що тобі дісталося, заради чого всі муки прийняв і на такий підлотний, гидкий, низький вчинок свідомо йшов? Та ти ж он у воду хотів його зараз кинути, гаманець той, разом з усіма речами, яких ти теж ще не бачив... Як же це так?"
Справді, це так, все це так. Він, проте, це й раніше знав, і зовсім це не нове запитання для нього, і коли вночі вирішено було у воду кинути, то вирішено без усяких вагань і заперечень, а так, начебто так і слід тому бути, начебто інакше і не може бути... Справді, він усе це знав і все пам'ятав; та, мабуть, чи й не вчора ще це було так вирішено, в ту саму хвилину, коли він над скринькою сидів і футляри з неї витягав... Адже так!..
"Це через те, що я дуже хворий, — похмуро вирішив він нарешті, — я сам змучив і змордував себе і сам не тямлю, що роблю... І вчора, і позавчора, і весь цей час мучив себе... Одужаю і... не мучитиму себе... А що, коли зовсім і не одужаю? Господи! Як це все мені обридло!.." Він ішов не зупиняючись. Йому дуже хотілося хоч трохи перепочити від цих думок, але він не знав, що зробити і до чого вдатися. Одне нове, непоборне відчуття з кожною хвилиною наростало в ньому: це була якась безмежна, майже фізична огида до всього, що зустрічалося і оточувало, вперта, злісна, ненависна. Йому гидкі були всі зустрічні, гидкі були їхні обличчя, хода, рухи. Просто наплював би на кого-небудь, вкусив би, здається, коли б хтось заговорив до нього...
Він спинився раптом, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Васильєвському острові, біля мосту. "Отут він живе, в цьому будинку, — подумав він.— Що це, та либонь я до Разуміхіна сам прийшов! Знову та сама історія, що й тоді... А дуже одначе цікаво: спеціально я прийшов чи просто так, ішов, та сюди й потрапив? Все одно, сказав я...