А ви хіба не знали? Мені здавалося, що це вже всі знають. Він одружився із сестрою тітоньки Полі, і вона стала моєю мамою.
— О, так, тепер зрозуміло. Ти знаєш, я тут віднедавна, а тому не знаю всіх родинних історій.
— Так, сер... тобто, звичайно, ні, сер, — усміхнулася Поліанна.
Запала тривала тиша. Священик і далі сидів біля підніжжя дуба та, здавалося, забув про присутність Поліанни. Він знову дістав з кишені нотатки, розгорнув, [159] не дивлячись на них. Натомість споглядав листинятко на землі неподалік. Воно було зжовкле і мертве. Поліанна з жалем дивилася на священика.
— Сьогодні гарний день, — почала вона з надією.
Пастор не відповів. Тоді раптом підвів погляд.
— Що? Атож, сьогодні справді гарний день.
— І зовсім не холодно, як це часто буває в жовтні, — зі ще більшою надією підхопила Поліанна. — У містера Пендлтона горів у каміні вогонь, але він каже, що йому зовсім не холодно. Він просто любить дивитися на вогонь. І я люблю дивитися на вогонь, а ви любите?
Священик мовчав. Поліанна почекала кілька хвилин, а тоді спробувала змінити тему розмови.
— А вам подобається бути священиком? Преподобний Пол Форд відразу зреагував на запитання.
— Чи подобається...? Що за химерне запитання? Чому ти питаєш, люба?
— Просто... у вас був такий вигляд... Ви нагадали мені татка. Він теж іноді бував таким.
— Справді? — ввічливо сказав священик, не відриваючи очей від сухого листя.
— Так, і тоді я завжди його запитувала, чи радіє він з того, що він священик.
Пастор попід деревом сумовито всміхнувся.
— І що ж він тобі відповідав?
— Він завжди казав, що, звичайно, радий, і при цьому частенько додавав, що і на мить не лишився б пастором, якби в Біблії не було стільки радісних текстів.
— Яких текстів?! — преподобний Пол Форд нарешті відірвав погляд від листя і втупився у сяюче личко Поліанни. [160]
— їх татко так назвав, — засміялася вона. — Звичайно, в Біблії вони так не називаються. Але вони всі починаються зі слів "Втішайтеся, Господь з вами", "Звеселяйтеся", "Радійте" тощо. Якось таткові було особливо погано, і він полічив усі такі тексти. Вийшло — вісімсот.
— Вісімсот!
— Так, і всі вони закликають радіти й звеселятися. Тому тато й назвав їх "радісними текстами".
— О! — на обличчі священика з'явився дивний вираз. Його погляд мимоволі зупинився на нотатках, які він тримав у руках... "Біда вам, книжники й фарисеї, облудники"...
— А твій тато любив "радісні тексти"? — буркнув він.
— Атож, — ствердно кивнула Поліанна. — Він казав, що в той день, коли йому спало на думку полічити "радісні тексти", він одразу відчув полегшення. Він сказав, що коли Бог здав собі клопіт вісімсот разів закликати нас радіти й звеселятися, то, напевне, Він дуже хотів, аби ми це колись робили. І татові стало соромно, що він так мало радів. Згодом ці тексти дуже допомагали татові, коли його спіткали злигоди, тобто коли в Жіночій допомозі почався розбрат... тобто, я хотіла сказати, що вони не могли прийти до згоди... — швиденько виправилася вона. — Тож тато казав, що ці тексти наштовхнули його на думку про гру в радість. Ми почали з ним грати в цю гру, коли мені прислали милиці. Але тато казав, що для нього все почалося із "радісних текстів".
— А що це за гра така? — поцікавився священик.
— Треба в будь-якій ситуації знайти щось таке, з чого можна порадіти. Я ж кажу, що цю гру придумав [161] мій тато, коли нам надіслали милиці, — і Поліанна розповіла йому свою історію — чоловікові, який дивився і бачив, чув і розумів.
Невдовзі Поліанна і священик, тримаючись за руки, спустилися з пагорба. Дівчина променилася. Вона була балакуха і говорила тепер без угаву. Адже стільки треба переповісти про гру, про тата, про життя в старому будинку, бо все це цікавило пастора.
Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі кожен з них пішов сам.
Увечері в своєму кабінеті преподобний Пол Форд поринув у роздуми. Поруч на столі лежали аркушики з начерками казання. А просто перед ним — чисті аркуші, на яких з'явиться остаточний текст; Пол Форд тримав у руці олівець, але він думав ні про написане, ні про те, що має написати. В уяві він перенісся до західного містечка, де жив бідний, хворий, заклопотаний, самотній місіонер, але водночас знаходив час рахувати в Біблії, скільки разів його Господь і Владар звернувся до нього зі словами "радій і звеселяйся".
Відтак, глибоко зітхнувши, преподобний Пол Форд повернувся до дійсності й поправив аркуші паперу під рукою.
"Євангеліє за Матвієм, глава 23, вірші 13-14 і 23", — написав він. Тоді нетерпляче кинув олівець і взяв часопис, який дружина доперва лишила на столі. Він байдуже гортав сторінки, доки цей абзац не привернув його уваги.
"Одного разу батько дізнався, що його син Том відмовився зранку наносити матері дрова в ящик. Він покликав свого сина і сказав йому: [163]
— Томе, я переконаний, що ти з радістю підеш і принесеш мамі дрова.
І Том, не сказавши ні слова, пішов. Чому? Бо батько дав йому ясно зрозуміти, що чекає від нього належних учинків. Якби ж він сказав: "Томе, я випадково почув, що ти вранці сказав матері, й мені соромно за тебе. Негайно йди та принеси дрова!" Будьте певні, що в цьому випадку ящик і досі був би порожній".
Пастор перебігав очима текст і виловив ще один абзац:
"Людям потрібне заохочення. їхню природну опірність треба зміцнювати, а не послаблювати... Не треба гудити людей за їхні вади — радше вкажіть їм на їхні чесноти. Спробуйте відволікти їх від поганих звичок. Покажіть їм їхні переваги, справжнє єство, що здатне зважуватись, робити й перемагати! Приваблює людина гарна, ладна допомогти, дати надію, і це може перемінити ціле містечко. Люди випромінюють те, що у них в думках і на серці. Якщо людина добра і обов'язкова, її сусіди незабаром це відчують. Але якщо людина ганить, супиться і критикує, сусіди відплатять тим же, ще й додадуть. Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, — матимете його. Скажіть сину Тому, що ви впевнені, що він з радістю наповнить ящик, і ви побачите, як з'явиться жвавість, готовність і зацікавленість!"
Священик упустив папір і підняв голову. Тоді схопився на рівні ноги і почав ходити по кімнаті туди й назад. Зрештою, глибоко зітхнувши, він сів до столу.
— Боже, допоможи! Я зроблю це, — м'яко вигукнув він. — Я скажу всім своїм Томам, що знаю, що вони будуть раді наповнити оті ящики для дров. [164]Я дам їм роботу і виповню радістю роботи, аби вони не мали часу зазирати до чужих ящиків.
Він узяв старе казання, подер його і кинув на підлогу, і тепер з одного боку стільця лежало "Біда вам", а з іншого — "книжники і фарисеї, облудники". А олівець його вже літав по гладенькому чистому аркушу, спочатку перекресливши чорною лінією "Євангеліє за Матвієм, глава 23, вірші 13-14 і 23".
Наступної неділі проповідь преподобного Пола Форда стала справжньою сурмою, що викликала усе краще в тих, хто її чув, — у чоловіка, жінки й дитини. А починалася вона одним із восьмиста сонячних "радісних текстів", підказаних Поліанною:
"Радійте в Бозі та звеселяйтесь, праведні, втішайтеся усі правдиві серцем".
НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК
Якось на прохання місіс Сноу, яка забула назву ліків, що їй виписав лікар, Поліанна завітала до кабінету лікаря Чилтона. Досі Поліанна не була в нього на прийомі.
— Я у вас уперше. Ви тут і живете? — спитала вона, зацікавлено роздивляючись.
Лікар сумно всміхнувся.
— Так... авжеж, — відповів він, пишучи щось у нотатнику. — Це лише бліда подоба домівки, Поліанно. Кілька кімнат та й по всьому.
Поліанна поважно кивнула головою. В її очах світилося розуміння і співчуття.
— Я розумію. Потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка, — промовила вона.
— Що? — різко повернувся до неї лікар. [165]
— Містер Пендлтон сказав мені, — кивнула По-ліанна, — що потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини. А чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце? Може, ви взяли б до себе Джиммі Біна... якщо, звичайно, містер Пендлтон відмовиться?
Лікар Чилтон ніяково засміявся.
— Так це містер Пендлтон сказав, що потрібна жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка? — ухильно перепитав він.
— Так. Інакше це просто кам'яниця та й годі. Ну то як, лікарю Чилтон?
— Як... що? — перепитав лікар, повернувшись до столу.
— Жіночу руку і серце. Ой, я ж зовсім забула, — раптом похопилася Поліанна і густо почервоніла. — Здається, я мушу вам це сказати. Колись давно містер Пендлтон любив не тітку Полі... і тому ми з нею нікуди не переїжджаємо. Розумієте, я вам про це розповіла... але я помилилася. Сподіваюся, ви нікому про це не розповіли? — стурбовано перепитала вона.
— Ні, Поліанно, я нікому про це не розповів, — відповів лікар дивним тоном.
— От і чудово, — полегшено зітхнула Поліанна. — Ви розумієте, я ж тільки вам про це сказала. Містер Пендлтон якось дивно зреагував на те, що я розповіла про все вам.
— Справді? — губи лікаря смикнулися.
— Так. Але, звичайно, він не хотів, щоб про це знало багато людей, бо це неправда. Тож чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце, лікарю?
На мить запала мовчанка. А потім лікар дуже поважно сказав:
— На жаль, не завжди все залежить тільки від нашого бажання.
Поліанна наморщила чоло. [166]
— Але мені здається, ви могли б це мати, — заперечила дівчинка.
Улесливе "ви" спрацювало бездоганно.
— Дякую, — засміявся лікар, звівши брови. Відтак продовжив серйозно: — На жаль, дехто із твоїх старших знайомих не настільки впевнений у цьому. Принаймні вони виявилися не такі... обов'язкові, — зауважив він.
Поліанна знову наморщила чоло. В її очах відбилося здивування.
— Лікарю Чилтон, ви що, хочете сказати, що намагалися попросити чиюсь руку і серце, як містер Пендлтон, але у вас нічого не вийшло?
Лікар рвучко звівся на ноги.
— Так, так, Поліанно, годі про це. Не мороч собі голови чужими клопотами. А тепер мерщій до місіс Сноу. Ось тут я написав назву ліків і як їх приймати. Ще щось?
Поліанна похитала головою.
— Ні, сер. Дякую, сер, — стримано пробурмотіла вона і повернулася до дверей. Дівчинка озвалася вже з маленького коридору; її обличчя раптом розпромінилося:
— І все ж таки я рада, лікарю Чилтон, що ви марно добивалися руки й серця не моєї мами.