— Посуд малий, значиться! Ти, дівко, як тебе, це-во, просто в чан лий. Будемо, значиться, з чана їсти…
Стелла почала перевертати відра в чан із висівками, а професор, схопивши кювету, як ложку, заходився черпати висівки і запихати в пащеку, яка розкривалась неймовірно широко.
— Та ж зателефонуйте! — жалібно закричала Стелла. — Він же зараз усе доїсть!
— Телефонували вже, — сказали в натовпі. — Ти краще від нього відійди все-таки. Йди сюди.
— Ну, він прийде? Прийде?
— Сказав, що виходить. Калоші, значиться, надягає і виходить. Відійди від нього, тобі кажуть.
Я, нарешті, зрозумів, у чому річ. Це не був професор Вибігалло. Це був новонароджений кадавр, модель Людини, невдоволеної шлунково. І дякувати Богу, бо я вже було подумав, що професора розбив мозковий параліч. Як наслідок напруженої роботи.
Стелла обережненько відійшла. Її схопили за плечі та втягнули в натовп. Вона сховалася за моєю спиною, вчепившись мені у лікоть, і я одразу ж розправив плечі, хоча не розумів ще, у чому річ і чого вона так боїться. Кадавр жер. У лабораторії, наповненій людом, стояла неймовірна тиша, і було чутно тільки, як він сопе і хрускотить, неначе кінь, і шкребе кюветою по стінках чана. Ми дивилися. Він зліз із стільця та занурив голову в чан. Жінки відвернулися. Лілечці Новосмєховій стало погано, і її вивели в коридор. Потім ясний голос Едика Амперяна промовив:
— Добре. Будьмо логічні. Зараз він прикінчить висівки, потім доїсть хліб. А потім?
У передніх рядах виник рух. Натовп потіснився до дверей. Я починав розуміти. Стелла сказала тонесеньким голоском:
— Ще оселедцеві голови є…
— Багато?
— Дві тонни.
— Добре, — сказав Едик. — І де ж вони?
— Вони повинні подаватися по конвеєру, — повідомила Стелла. — Тая пробувала, а конвеєр поламаний…
— Між іншим, — сказав Роман голосно, — уже дві хвилини я намагаюся його пасивізувати, і абсолютно безрезультатно…
— Я теж, — признався Едик.
— Тому, — сказав Роман, — було б дуже добре, якби хто-небудь з особливо бридливих зайнявся налагодженням конвеєра. Як паліатив. Є тут хтось ще з магістрів? Едика я бачу. Ще хтось є? Корнєєв! Вікторе Павловичу, ти тут?
— Немає його. Може, за Федором Симеоновичем збігати?
— Я думаю, поки що не варто турбувати. Впораємось якось. Едику, давай-но разом, зосереджено.
— В якому режимі?
— У режимі гальмування. Аж до тетанусу. Хлопці, допомагайте всі, хто вміє.
— Одну хвилинку, — сказав Едик. — А якщо ми його пошкодимо?
— Так-так-так, — втрутився я. — Краще не треба. Нехай уже він краще мене зжере.
— Не хвилюйся, не хвилюйся. Ми будемо обережні. Едику, давай на дотиках. В один дотик.
— Почали, — сказав Едик.
Стало ще тихіше. Кадавр вовтузився у чані, а за стіною перемовлялися і постукували добровольці, котрі намагалися полагодити конвеєр. Минула хвилина. Кадавр виліз із чана, втер бороду, сонно подивився на нас і раптом спритним рухом, неймовірно далеко витягнувши руку, хапнув останній буханець хліба. Потім він розкотисто відригнув і відкинувся на спинку стільця, склавши руки на величезному здутому череві. Його обличчям розлилося блаженство. Він посопував і безтямно усміхався. Він був безсумнівно щасливий, як буває щасливою украй стомлена людина, діставшись нарешті до бажаного ліжка.
— Подіяло, здається, — з полегшеним зітханням сказав хтось у натовпі.
Роман із сумнівом підібрав губи.
— Я так не думаю, — ввічливо сказав Едик.
— Може, в нього заведення скінчилося? — сказав я з надією.
Стелла жалібно повідомила:
— Це просто релаксація… Пароксизм задоволення. Він скоро знову прокинеться.
— Слабаки ви, магістри, — сказав мужній голос. — Пустіть-но мене, піду Федора Симеоновича гукну.
Усі перезиралися, невпевнено усміхаючись. Роман замислено грався умклайдетом, катаючи його на долоні. Стелла тремтіла, шепочучи: "Що ж це буде? Сашко, я боюся!" Що стосується мене, то я випинав груди, супив брови і боровся з палким бажанням зателефонувати Модестові Матвійовичу. Мені страшенно хотілося зняти з себе відповідальність. Це була слабкодухість, і я був безсилий перед нею. Мод ест Матвійович уявлявся мені зараз зовсім в особливому світлі, і я з надією згадував захищену минулого місяця магістерську дисертацію "Про співвідношення законів природи та законів адміністрації", де зокрема доводилося, що раз по раз адміністративні закони з огляду на свою специфічну непорушність виявляються більш дієвими, ніж природні та магічні закономірності. Я був переконаний, що варто було би Модестові Матвійовичу з'явитись тут і заволати на упиря: "Ви це припиніть, товаришу Вибігалло!" — як упир негайно би припинив.
— Романе, — сказав я недбало, — я думаю, що в крайньому випадку ти здатен його дематеріалізувати?
Роман засміявся і поплескав мене по плечу.
— Не бійся, — сказав він. — Це все іграшки. З Вибігаллою тільки зв'язуватись не хочеться… Цього ти не бійся, ти он того бійся! — Він вказав на другий автоклав, що мирно поклацував у куті.
Тимчасом кадавр раптом неспокійно заворушився. Стелла тихенько вискнула і притиснулася до мене. Кадаврові очі розплющилися. Спершу він нагнувся і зазирнув у чан. Потім погримів порожніми відрами. Потім завмер і якийсь час сидів нерухомо. Вираз вдоволення на його обличчі змінився виразом гіркої образи. Він припинявся, швидко обнюхав, ворушачи ніздрями, стіл і, витягнувши довгого червоного язика, злизнув крихти.
— Ну, тримайтеся, хлопці… — прошепотіли в натовпі.
Кадавр запхав руку в чан, витяг кювету, оглянув її з усіх боків і обережно відкусив край. Брови його стражденно підвелися. Він відкусив ще шматок і захрустів. Обличчя його посиніло, немовби від сильного роздратування, очі зволожились, але він кусав раз за разом, поки не зжував усю кювету. Майже хвилину він сидів у задумі, мацаючи пальцями зуби, потім повільно пройшовся поглядом по принишклому натовпі. Негарний у нього був погляд — оцінюючий, якийсь такий, що вибирає. Володя Почкін мимовільно промовив: "Но-но, тихо, ти…" І тут порожні очі вперлись у Стеллу, і вона заверещала, заверещала несамовито, з переходом в ультразвук, так, як ми з Романом уже чули в директорській приймальні чотирма поверхами нижче. Я здригнувся. Кадавра це теж збентежило: він потупив очі та нервово забарабанив пальцями по столі.
У дверях почувся шум, усі зарухалися, і крізь натовп, розштовхуючи роззяв, видираючи бурульки з бороди, поліз Амвросій Амбруазович Вибігалло. Справжній. Від нього пахло горілкою, сіряком і морозом.
— Милий! — закричав він. — Що ж це, га? Кель сетуасьєн![8] Стелло, куди ж ти, це-во, дивишся!.. Де оселедці? У нього ж потреби!.. У нього ж вони ростуть!.. Мої праці читати треба!
Він наблизився до кадавра, і кадавр негайно ж узявся жадібно його обнюхувати. Вибігалло віддав йому сіряка.
— Потреби треба задовольняти! — казав він, поквапно клацаючи перемикачами на пульті конвеєра. — Чому відразу не дала? Ох уже ці лє фам, лє фам!..[9] Хто сказав, що зламаний? І не зламаний зовсім, а заговорений. Щоб, значиться, не всякому користуватися, бо, це-во, потреби всі мають, а оселедці — для моделі…
У стіні відчинилося віконечко, заторохкотів конвеєр, і просто на підлогу полився потік смердючих оселедцевих голів. Очі кадавра зблиснули. Він упав рачки, дрібного риссю поскакав до віконечка і взявся до справи. Вибігалло, стоячи поряд, плескав у долоні, радісно скрикував і час від часу, переповнюючись почуттями, починав чухати кадавра за вухом.
Натовп полегшено зітхав і ворушився. З'ясувалося, що Вибігалло привів із собою двох кореспондентів обласної газети. Кореспонденти були знайомі — Г. Проникливий і Б. Питомник. Від них теж пахло горілкою. Блискаючи бліцами, вони взялися фотографувати і записувати у книжечки. Г. Проникливий і Б. Питомник спеціалізувались на науці. Г. Проникливий був знаменитий фразою: "Оорт перший поглянув на зоряне небо і помітив, що Галактика обертається". Йому теж належали: літературний запис Мерлінової оповіді про подорож із головою райради та інтерв'ю, взяте (через неграмотність) у дубля Ойри-Ойри. Інтерв'ю мало назву "Людина з великої літери" і починалося словами: "Як кожен справжній учений, він був небагатослівний…". Б. Питомник паразитував на Вибігаллі. Його бойові нариси про самонадягне взуття, про моркву, яка сама висмикується із землі і складається у вантажівки, та про інші проекти Вибігалли були широко відомі в області, а стаття "Чарівник із Соловця" з'явилась навіть в одному з центральних журналів.
Коли в кадавра настав черговий пароксизм задоволення і він задрімав, саме підоспіли лаборанти Вибігалли, яких теж на ґвалт відірвали від новорічних столів, і тому вони були дуже непривітні. Лаборанти поквапно нарядили кадавра в чорну пару та підсунули під нього стілець. Кореспонденти поставили Вибігаллу поряд, поклали його руки на плечі кадавра і, націлившись об'єктивами, попросили продовжувати.
— Головне — що? — з готовністю проголосив Вибігалло. — Головне, щоб людина була щаслива. Зауважую це в дужках: щастя є поняття людське. А що є людина, філософськи кажучи? Людина, товариші, є хомо сапієнс, котрий може і хоче. Може, це-во, все, що хоче, а хоче все, що може. Нес па, товариші? Якщо ж вона, себто людина, може все, що хоче, а хоче все, що може, то вона і є щаслива. Так ми його і визначимо. Що ми тут, товариші, перед собою маємо? Ми маємо модель. Але ця модель, товариші, хоче, і це вже добре. Так би мовити, екселент, ексві, шармант[10]. І ще, товариші, ви самі бачите, що вона може. І це ще краще, бо коли так, то він… вона, значиться, щаслива. Маємо метафізичний перехід від нещастя до щастя, і це нас не може дивувати, бо щасливими не народжуються, а щасливими, це-во, стають. Завдяки турботам і правильному до тебе ставленню. Ось воно зараз прокидається… Воно хоче. І тому воно поки що нещасливе. Але воно може, і через це "може" здійснюється діалектичний стрибок. О, о!.. Дивіться! Бачили, як воно може? Ох ти, мій милий, ох ти, мій радісний!.. О, о! Ось як воно може! Хвилин десять-п'ятнадцять воно може… Ви, там, товаришу Питомник, свій фотоапаратик відкладіть, а візьміть ви кіноапаратик, позаяк тут ми маємо процес… тут у нас усе в русі! Спокій у нас, як і йому й належиться, відносний, рух у нас абсолютний. Ось так. Тепер воно змогло і діалектично переходить до щастя.