Рослинний світ був тут жалюгідний — блідий, хирлявий, в'ялі синюваті листочки з металевим полиском, крихкі вузлуваті гілочки, плямиста помаранчева кора. Кущі рідко досягали мого зросту, тож навряд чи Вандерхузе ризикував би тут своїми бакенбардами. Під ногами пружно вгинався товстий шар опалого листя, перемішаного з піском. У тіні іскрився іній. Але при всьому тому рослинність ця викликала до себе певну повагу. Напевно, дуже нелегко було їй тут зростати: вночі температура падала до мінус двадцяти, вдень рідко коли піднімалася вище нуля, а під корінням — суцільний солоний пісок. Не думаю, щоб яка-небудь земна рослина змогла пристосуватися до таких безрадісних умов. І дивно було уявити собі, що десь серед цих задубілих кущів блукає, ступаючи босими п'ятами по вкритому памороззю піску, голий чоловічок.
Мені привидівся якийсь рух у густих хащах праворуч. Я спинився, погукав: "Малюче"! — але ніхто не відгукнувся. Мерзла крижана тиша оточувала нас. Ні шелесту листя, ні дзижчання комах — все це викликало несподіване відчуття, ніби ми блукали серед театральних декорацій. Ми обійшли довжелезний язик туману, що виткнувся з гарячого болота, і почали підійматися по схилу пагорба. Власне, це була піщана дюна, охоплена кущами. Що вище ми підіймалися, то твердішою ставала під ногами піщана поверхня. Вибравшись на гребінь, ми роззирнулись. Корабель ховали від нас хмари туману, але посадочну смугу було видно добре. Весело і яскраво виблискувала під сонцем рубчатка, сиротливо чорнів посередині залишений м'яч, і неповороткий Том невпевнено тупцявся навколо нього — явно розв'язував непосильну задачу: чи то забрати зі смуги цей сторонній предмет, чи то при нагоді життя покласти за цю забуту людиною річ.
І тут я помітив на промерзлому піску сліди — темні вологі плями серед сріблястого інею. Тут проходив Малюк, проходив зовсім недавно. Сидів на гребені, а потім піднявся і пішов схилом униз, віддаляючись від корабля. Ланцюжок слідів вів у хащі, які забили дно виярку між дюнами. "Малюк!" — знову покликав я, і знову він не відгукнувся. Тоді я почав спускатись у виярок.
Я знайшов його відразу. Хлопчик лежав долілиць, витягшись на всю довжину, притулившись рукою до землі й обхопивши голову руками. Він здавався дуже дивним і неможливим тут, ніяк не вписувався він у цей крижаний пейзаж. Суперечив йому. Спочатку я навіть злякався, чи не трапилося чого. Надто вже тут було холодно і незатишно. Я присів біля нього навпочіпки, гукнув, а потім, коли він промовчав, легенько ляпнув його по голому сухорлявому задку. Це я вперше доторкнувся до нього і ледь не закричав від несподіванки: він видався мені гарячим, як праска.
— Він придумав? — запитав Малюк, не підводячи голови.
— Він міркує, — сказав я. — Складне запитання.
— А як я дізнаюся, що він придумав?
— Ти прийдеш, і він відразу тобі скаже.
— Мам-мо, — раптом сказав Малюк.
Я поглянув. Майка стояла поруч.
— Мам-мо, — повторив Малюк, не рухаючись.
— Так, дзвіночку, — сказала Майка тихо.
Малюк сів — перелився з лежачого положення в сидяче.
— Скажи ще раз! — зажадав він.
— Так, дзвіночку, — сказала Майка. Її обличчя побіліло, різко проступили веснянки.
— Феноменально! — промовив Малюк, дивлячись на неї знизу вгору. — Тріскунчик!
Я прокашлявся.
— Ми тебе чекали, Малюче, — сказав я.
Він почав дивитися на мене. Я ледве утримався, щоб не відвести очей. Страшненьке все ж таки було в нього обличчя.
— Навіщо ти мене чекав?
— Ну, як навіщо… — Я дещо розгубився, але мені відразу майнула думка. — Ми нудьгуємо без тебе. Нам без тебе погано. Немає задоволення, розумієш?
Малюк підхопився і відразу ж знову сів. Дуже незручно сів — я б так не просидів і двох секунд.
— Тобі погано без мене?
— Так, — сказав я рішуче.
— Феноменально, — промовив він. — Тобі погано без мене, мені погано без тебе. Ш-шарада!
— Ну чому ж це — шарада? — засмутився я. — Якби ми не могли бути разом, ось тоді була б шарада. А зараз ми зустрілися, можна гратися… Ось ти любиш гратися, але ти завжди грався сам…
— Ні, — заперечив Малюк, — тільки спочатку я грався наодинці. А потім я грався на озері і побачив своє зображення у воді. Хотів з ним погратися, але воно розпалося. Тоді я дуже захотів, щоб у мене були зображення, багато зображень, щоб з ними гратися. І так сталося.
Він зірвався на ноги і легко побіг по колу, залишаючи свої чудернацькі фантоми — чорні, білі, жовті, червоні, а потім сів посередині і гордовито роздивився навкруг. І мушу вам сказати, це таки було видовище: голий хлопчисько на піску, а навколо нього дюжина різнокольорових постатей у різних позах.
— Феноменально, — сказав я і глянув на Майку, запрошуючи її взяти бодай яку-небудь участь у бесіді. Мені було незручно, що я постійно розмовляю, а вона мовчить. Але вона нічого не сказала, просто похмуро дивилась, а фантоми хистко коливались і повільно танули, розповсюджуючи запах нашатирного спирту.
— Я завжди хотів запитати, — оголосив Малюк, — навіщо ви закутуєтеся? Що це таке? — Він підстрибнув до мене і смикнув за полу.
— Одяг, — сказав я.
— Одяг, — повторив він. — Навіщо?
Я розповів йому про одяг. Я не Комов. Зроду не читав лекцій, особливо про одяг. Але без зайвої скромності скажу: лекція мала успіх.
— Усі люди в одязі? — запитав вражений Малюк.
— Усі, — сказав я, щоби покінчити з цим питанням. Я не зовсім розумів, що його, власне, вражає.
— Але людей багато! Скільки?
— П'ятнадцять мільярдів.
— П'ятнадцять мільярдів, — повторив він і, виставивши перед собою палець без нігтя, почав згинати та розгинати його. — П'ятнадцять мільярдів! — сказав він і озирнувся на примарні залишки фантомів. Очі його потемнішали. — І всі в одязі… А що ще?
— Не розумію.
— Що вони ще роблять?
Я набрав у груди якомога більше повітря і взявся розповідати, що роблять люди. Дивно, звичайно, але досі я якось не замислювався над цим питанням. Боюся, що в Малюка склалося враження, ніби людство здебільшого займається кібертехнікою. Втім, я вирішив, що для початку і це непогано. Малюк, правда, не метався, як під час лекцій Комова, і не скручувався у вузол, але все одно слухав, як зачарований. І коли я закінчив, зовсім заплутавшись і втративши надію дати йому уявлення про мистецтво, він негайно поставив нове запитання.
— Так багато справ, — сказав він. — Навіщо ви прийшли сюди?
— Майко, розкажи йому, — заблагав я сиплим голосом. — В мене ніс задубів…
Майка відчужено поглянула на мене, але все ж таки почала мляво і, на мою думку, зовсім нецікаво розповідати про блаженної пам'яті проект "Ковчег". Я не стримався, почав її перебивати, намагаючись уквітчати лекцію мальовничими подробицями, взявся вносити поправки, і кінець кінцем раптом виявилося, що знов говорю я один. Розповідь свою я вирішив закінчити мораллю.
— Ти сам бачиш, — сказав я. — Ми вже було почали велику справу, але як тільки зрозуміли, що твоя планета зайнята, ми відразу ж відмовилися від нашого задуму.
— Отже, люди вміють знати, що буде? — запитав Малюк. — Але це неточно. Якби люди вміли, вони вже давно звідси пішли б.
Я не придумав, що відповісти. Тема здалася мені слизькою.
— Знаєш, Малюче, — сказав я бадьоро, — давай підемо пограємось. Подивишся, як цікаво гратися з людьми.
Малюк мовчав. Я розлючено подивився на Майку: чого це вона, справді, не можу ж я самотужки тягти на собі весь контакт!
— Ходи пограємося, Малюче, — без будь-якого ентузіазму підтримала мене Майка. — Або хочеш, я покатаю тебе на летючій машині?
— Ти будеш літати в повітрі, — підхопив я, — і все буде внизу — гори, болота, айсберг…
— Ні, — сказав Малюк, — літати — звичайне задоволення. Це я можу сам.
Я підхопився.
— Як — сам?
Його обличчям промайнуло миттєве ряботиння, піднялися і опустилися плечі.
— Нема слів, — сказав він. — Коли захочу — літаю…
— То полети! — прохопилося в мене.
— Зараз не хочу, — сказав він нетерпляче. — Зараз мені задоволення з вами. — Він підхопився. — Хочу гратися! — оголосив він. — Де?
— Біжимо до корабля, — запропонував я.
Він видав несамовитий клич, і не встигло відлуння завмерти у дюнах, як ми вже наввипередки мчали через кущі. На Майку я остаточно махнув рукою: нехай робить, що хоче.
Малюк ковзав між кущами, як сонячний зайчик. Як на мене, він не зачепив жодної гілочки і взагалі жодного разу не торкнувся до землі. Я у своїй досі з електропідігрівом перся напролом, як піщаний танк, тільки тріщало довкола. Я весь час намагався його наздогнати, і мене постійно збивали з пантелику його фантоми, які він щохвилини залишав за собою. На узліссі нетрів Малюк зупинився, дочекався мене і сказав:
— В тебе так буває? Ти прокидаєшся і згадуєш, ніби щойно ти бачив щось. Іноді це щось добре відоме. Наприклад, як я літаю. Іноді — зовсім нове, таке, чого не бачив раніше.
— Так, буває, — сказав я, переводячи подих. — Це називається сон. Ти спиш і бачиш сни.
Ми пішли повільно. Десь позаду тріщала кущами Майка.
— Звідки це береться? — запитав Малюк. — Що це таке — сни?
— Незвичні комбінації звичних вражень, — відбарабанив я.
Він не зрозумів, звичайно, і мені довелося прочитати ще одну невелику лекцію — про те, що таке сни, як вони виникають, навіщо вони потрібні і як було би погано людині, якби їх не було.
— Чеширський кіт! Але я так і не зрозумів, чому я бачу уві сні те, чого раніше не бачив ніколи.
Майка наздогнала нас і мовчки пішла поруч.
— Наприклад? — запитав я.
— Іноді мені сниться, що я великий-великий, що я міркую, що запитання приходять до мене одне за другим, дуже яскраві запитання, дивовижні, і я знаходжу відповіді, дивовижні відповіді, і я дуже добре знаю, як із запитання утворюється відповідь. Це найбільше задоволення, коли знаєш, як із запитання утворюється відповідь. Але коли я прокидаюсь, я не пам'ятаю ні запитань, ні відповідей. Пам'ятаю тільки задоволення.
— Т-так, — сказав я ухильно. — Цікавий сон. Але пояснити його тобі я не можу. Запитай у Комова. Може, він пояснить.
— У Комова… Що таке — Комов?
Мені довелося викласти йому нашу систему імен. Ми вже обходили болото, і перед нами відкрився корабель та посадочна смуга. Коли я закінчив, Малюк раптом ні з того ні з сього:
— Дивно. Ніколи зі мною так не було.
— Як?
— Щоб я хотів для себе і не міг.
— А що ти хочеш?
— Я хочу розділитися навпіл.