Бернард Шоу, що був присутній при їхній розмові з Уайлдом, згодом не раз казав:
— Якщо будь-коли на землі прорікали пророцтва, які потім збувались, то це трапилося того понеділка, між другою і третьою годиною дня, в "Кафе-руаяль".
У суботу Уайлд прийшов просити Гаріса засвідчити перед судом, що "Доріан Грей" — не аморальний твір.
— Гаразд,— сказав Гаріс,— я скажу це і ще те, що ти — один з тих рідкісних людей, котрі у своїх словах і в своїх творах зовсім вільні від будь-якої ординарності.
— Дякую, Френку, дякую. Тепер я знаю, що виграю процес.
— Не думай про це. Я зроблю все, що в моїй спромозі, але благаю тебе, Оскаре, облиш це. Англійський суд з усіх судів на світі найменш придатний для вирішення питань мистецтва і моралі.
Уайлд похмуро відповів:
— Нічого не вдієш, Френку, я вже не можу нічого змінити.
— Виходить, ти хочеш учинити самогубство?
На тому вони розійшлись. У неділю Гаріс спробував розвідати, що говорять у місті про справу Уайлда. Із замовчувань він зрозумів більше, ніж із слів, і в нього було досить досвіду, щоб дійти переконання — жоден англійський суд не стане на бік письменника проти лорда.
— І додай іще до цього,— сказав він Уайлдові в понеділок,— що твій лорд грає роль дбайливого батька, який страждає. Я певен, що ти програєш процес. Облиш це, їдь. З дороги напишеш у "Тайме" блискучого листа, як ти це можеш, висмієш маркіза, суди, адвокатів, скажеш, що захочеш,— це буде краще, ніж те, що ти міг би сказати в залі суду.
Шоу схвально кивнув головою. Уайлд мовчав. Гаріс дав час цьому мовчанню дозріти — з утомленого обличчя, з нерухомих пальців, у яких згасла сигарета, видно було, що Оскар, відкинувши свою звичайну маску, відчув усю вагомість застереження. Хвилину він сидів із заплющеними очима, та, коли знову їх відкрив, у його погляді прозирала якась дитяча довірливість.
Несподівано з'явився Дуглас. Гаріс став повторювати те, що говорив раніше. Та ледве він сказав кілька фраз, Дуглас підхопився — він був блідий, обличчя судорожно спотворилось, пронизливий голос нагадував верескливу оскаженілість маркіза:
— З цієї поради видно, що ви не друг Оскарові! І вибіг із зали. Уайлд миттю підвівся.
— Це не порада друга, Френку.
Промовив він це невпевненим тоном, однак відійшовши на кілька кроків і взявшись за дверну ручку, ще обернувся. І то був знову гордий, зухвалий Оскар, з презирливим поглядом напівзаплющених очей.
— Ні, Френку, друг так не скаже.
Визнавати свої помилки так тяжко, так боляче, що кожен воліє їх приховати, звалити на когось іншого, звинуватити жорстокі обставини, які неможливо усунути. Уайлд навіть тоді, коли наважився на нестерпно гіркий осуд своїх помилок, коли у своєму посланні з в'язниці робив це майже з безмежною щирістю, змовчав про той напад засліплення і приховав його за найне-переконливішою брехнею. "Я міг би бути щасливим і вільним у Франції,— писав він у "Ое РГОЙДПСИБ"1,— далеко від тебе й твого батька, не думаючи про його огидну записку, байдужий до твоїх листів, якби тільки міг покинути Ей-вондейл-готель. Але мені не дозволили звідти виїхати. Ти жив там зі мною десять днів і навіть, на моє велике — і ти повинен визнати, справедливе — обурення, ти ще привіз із собою котрогось зі своїх друзів. Рахунок за десять днів склав 140 фунтів. Господар готелю заявив, що не дозволить мені взяти мої речі, поки я не оплачу все. Ось що затримало мене в Лондоні. Якби не цей готельний рахунок, я виїхав би до Парижа вранці того ж дня".
У касах театрів "Геймаркет" і "Сент-Джеймс" вистачило б грошей, аби Уайлд міг оплатити рахунок, що заокруглився під кінець до 200 фунтів. Бозі спустошував Оскарів гаманець тим ретельніше, чим більше зростало його нетерпіння. Коли нарешті було віддано наказ про арешт маркіза Квінсбері, Бозі зітхнув з полегкістю, відчуваючи щось на зразок чоловічої гордості, надмір сил і щастя. У Лондоні йому стало тісно. Він зажадав, щоб Оскар повіз його до Монте-Карло. Там він грав день і ніч, приходив до відкриття казино і йшов звідти останнім. Оскар сидів самотній на терасі або в парку, тинявся по берегу моря, креслив фігури на піску, оплачував рахунки, мовчав. Інколи йому хотілося бути одним з дерев на березі, щоб урости корінням у вільну, веселу французьку землю.
Повернувся він за кілька днів до суду. Маркіз був на волі, його випустили під заставу, і він, не рахуючись із витратами, готував "доказ істини". Якийсь Чарлз Брукфілд, актор і власник нічного кабаре, а згодом театральний цензор, за власним бажанням, некорисливо розшукував свідків у вертепах Пікаділлі. Цього добровільця слідчих органів надихала приховувана роками ненависть до Уайлда.
Під впливом Альфреда й адвокатів Оскар набрався неабиякої певності себе і чекав суду з цікавістю, з якою чекають особливої, незвичайної пригоди. Напередодні суду він з дружиною і Альфредом був на виставі своєї п'єси, потім вони вечеряли у Віліса. У Констанції весь вечір в очах стояли сльози.
Процес почався 3 квітня в головному кримінальному суді. За вхід до зали брали по п'ять шилінгів за найгірше місце. Перші ряди притримували для тих, хто запізнюється, для джентльменів, що платять золотом. Уайлд приїхав у дорогій кареті, зі слугами в лівреях. З ним були Альфред Дуглас і старший Альфредів брат лорд Персі Дуглас оф Гарік. Альфредові не дозволили увійти до зали. Найвідоміші адвокати зайняли місця на лавах: Уайл-дові адвокати — сер Едуард Кларк, містер Чарлз Метьюз і містер Треверс Гамфріс; маркіза представляв королівський радник містер Карсон, а також містер Г.-К. Гілл і містер А. Гілл. Адвокати Беслі і Монктон стежили за судовими дебатами за дорученням братів Дугласів. Присяжні пошепки обмінювались думками. Публіка в задніх рядах закладалася — хто виграє. Возному довелося двічі закликати до тиші, і ось нарешті всі підвелися — увійшов суддя містер Коллінз.
Сер Едуард Кларк сухо й монотонно виклав звинувачення. Він говорив про залишену в клубі записку, про її образливий зміст, нагадував про славу Оскарового батька, про власну Уайлдову популярність. Зала загула, коли за бар'єром для свідків з'явився Оскар, серйозний і спокійний.
— Скільки вам років?
— Тридцять дев'ять. Суддя зазирнув до паперів.
— Ви народились у тисяча вісімсот п'ятдесят четвертому році, отож вам уже сповнилося сорок.
Оскар зітхнув. Покінчивши з формальностями, містер Коллінз надав слово абвокату. У відповідь на запитання адвоката Уайлд говорив про свої успіхи в коледжі і в університеті, про свою літературну роботу, потім про маркізові погрози і образи, про шантаж, пов'язаний з листами.
— Усі твердження лорда Квінсбері — негідна брехня.
Після цих слів підвівся містер Карсон. Пояснюючи спонуки свого клієнта, він назвав їх турботою батька про добре ім'я сина, який під Уайлдовим впливом зійшов з дороги праці і обов'язку.
— Ви, звичайно, погодитеся,— звернувся він до свідка,— що не можна жити, думаючи тільки про задоволення?
— Задоволення — єдине, для чого я живу, а байдикування — мати досконалості.
Залою прокотився сміх. Цей раптовий, короткий вибух веселощів ударив Уайлда в спину, як лапа хижого звіра. Хвилину він тамував дихання, ніби й справді боявся, що відчує доторк пазурів. Але знову запанувала цілковита тиша — всі боялися пропустити хоч слово. Карсон тим часом мовчки перекладав папери. Нарешті він спитав, чи був містер Уайлд співробітником часопису "Хамелеон". То був студентський журнальчик, заснований Дугласо-вими колишніми товаришами. Оскар дав їм сторіночку парадоксів, які були надруковані на початку номера. У тому ж номері опублікували анонімну новелу "Священик і служка".
— Ви її автор?
— Ні.
— Чи вважаєте ви її аморальною?
— Навіть гірше — вона погано написана. — І, помовчавши, додав: — Вона відразлива й безглузда. А втім, я не зобов'язаний займатися писаниною безграмотних студентів.
— Чи вважає містер Уайлд, що його власні твори сприяли підвищенню моральності?
— Я прагнув створювати тільки твори мистецтва.
— Чи треба це розуміти так, що вам було байдуже, який їхній моральний вплив?
— Я завжди дотримувався думки, що книга не може впливати на моральність людей.
Адвокат знову замовк, ледь повернувши обличчя до публіки, ніби бажаючи вгадати, що означає її ремство. Коли зала затихла, він почав читати Уайлдові парадокси. Щоразу, коли там зустрічалися прославлення молодості й глузування над старими, він після кожної такої фрази робив паузу й поглядав на лаву присяжних. Там слухали його зовсім байдуже.
— Чи вважає містер Уайлд, що такі слова могли мати шкідливий вплив?
— Певна річ, що ні. Коли я щось пишу, переді мною стоїть лише художня мета. Натхнення не містить у собі ні моральної, ні аморальної ідеї. Я не хочу творити ні зло, ні добро, а тільки те, що має форми для вираження краси, почуття, дотепності.
У Карсонових руках з'явився білий томик "Доріана Грея". Кілька хвилин він гортав сторінки так уважно, ніби справді заглибився в читання. Навіть його запитання: "А чи не можна цей твір тлумачити певним чином?" — вимовлене півголосом, не стосувалося, здавалось, до жодного з присутніх.
Уайлд, одначе, заперечив:
— Я гадаю, це можуть робити люди прості, які нічого не тямлять в літературі. Погляди філістерів на мистецтво страшенно безглузді.
Адвокат хвилину задумливо дивився на нього:
— На вашу думку, всі люди — філістери і невігласи?
— Я зустрічав феноменальні винятки.
— Чи вважає містер Уайлд, що суспільство доросло до того рівня, який він для нас визначає?
— Боюся, що в нього для цього немає належної культури.
— Чи намагалися ви перешкодити тому, щоб пересічні люди читали ваші книжки?
— Я ніколи не відраджував, але й не вмовляв будь-кого піднятись над своєю ординарністю.
Карсон знову розкрив "Доріана Грея" і почекав, поки вщух гомін веселощів у залі.
— У вашій книзі є така фраза,— сказав він нарешті. — "Признаюсь, я обожнював тебе до нестями". Чи знайоме містерові Уайлду таке почуття?
— Ні. Я ніколи нікого не обожнював, крім себе самого. А втім, мушу признатися, що цей вислів узято з Шекспіра.
— Читаю далі: "Я хотів би цілком володіти тобою".
— Це справді звучить як голос палкої пристрасті.
— Люди, що не поділяють ваших поглядів, можуть зрозуміти цю фразу інакше.
— Безперечно.