А потім бачив, як рука береться за перо й починає писати — дуже повільно. Флобер раз у раз зупинявся, закреслював, вписував, знову закреслював і Знову вписував слова, рядки — вгорі, збоку, впоперек. Сопів, як дроворуб. Щоки набрякли, на скронях здувалися жили, видовжувалася шия, відчувалося, що мускулатура всього тіла напружена — старий лев вів відчайдушну боротьбу з думкою і словом.
Описане тут видовище стосується вже не психології, а фізіології творчості. Під такою назвою можна було б написати великий і дуже цікавий трактат. Але він не вмістився б у рамки нашої книжки. І все-таки не можна в ній геть змовчати про явища, які мають, безперечно, іноді вирішальний вплив на творчий процес.
Фізичні недуги, так само як і прекрасне здоров'я, не тільки знижують чи посилюють працездатність, але вони формують і темперамент письменника, його схильності, сферу й відтінки понять, якими він оперує, іноді фізичний стан визначає і концепцію твору, і звучання та зміст окремого розділу, сторінки, не кажучи вже про фрази, образи, метафори, що залежать, і то вельми відчутною мірою, від таких прозаїчних функцій нашого організму, а це письменники дуже неохоче визнають. Але в листах, в інтимному висловлюванні вони іноді цієї залежності не замовчують, і там можна знайти розповіді про дуже незвичні приклади гальмування чи оживлення творчої діяльності під впливом таких чинників, як холод і тепло, голод, задоволення, а поряд із скаргами на згубний вплив хвороби часто-густо дивує похвальба цими-таки хворобами.
"Люди кажуть, що я хворий, та ось питання: чи не в хворобливому стані криється найвищий розум, який вражає прозорістю і глибиною, чи не розцвітає він саме з того, що називають хворобою думки, яка міцніє й стає витонченішою за рахунок решти психічних функцій?" Це говорить один з персонажів новели "Елеонора" Едгара Аллана По. Її автор у рум'яній, розпашілій від здоров'я америці першої половини XIX століття цінував у собі тендітність орхідеї. В такий же спосіб Чехов в оповіданні "Чорний чернець" показав духовну перевагу фізично слабкої людини, і, певне, писав він це, маючи на увазі себе, бо ж був хворим на сухоти. Похвалу хворобі проголошував і німецький романтик Новаліс.
Наука не раз із задоволенням займалася хворобами письменників (епілепсією Флобера та Достоєвського, сухотами Словацького, агорафобією Пруса, сифілісом Висп'янського), шукаючи в недугах ключ до розуміння їхньої творчості. І навіть у тих, кого ми звикли вважати Здоровими, дослідники старалися знайти яку-небудь патологічну рису. Свого часу зчинила багато галасу книжка Кречмера, де автор на "геніальних людей" наліплював ярлики, що ставили під сумнів їхнє розумове здоров'я. Якщо справді, як передбачає сучасна медицина, в недалекому майбутньому кожну хворобу можна буде вилікувати за кілька днів, то людський геній або зовсім зникне з лиця землі, або йому доведеться перекочувати в людей врівноважених, котрі відзначаються прекрасним здоров'ям.
Письменник у повсякденному житті погано вміє зберігати душевну рівновагу. Перебування серед вигадок, химер і привидів огортає для нього туманом дійсність. "Знаєш, на кому одружиться Фелікс де Ванденес? На мадемуазель де Гранвіль. Вельми вигідний для нього шлюб, тому що сімейство Гранвіль дуже багате, незважаючи на великі видатки, в які їх утягла мадемуазель де Бельфей". Всякий, хто почув би таку розмову, міг поклястися, що мова йде про друзів, знайомих чи сусідів, а тим часом усе це були персонажі з роману, що його Бальзак тоді писав. Ось істинний поет! Для нього світ вигадки так само реальний, як і те, що заведено називати реальністю і що філософи ось уже кілька тисячоліть марно намагаються осягнути. Правильніше було б сказати,— більш реальний, якщо мати на увазі Бальзака. Якось він нетерпляче слухав друга, який розповідав про хворобу когось із своїх домашніх, врешті не витримав і перервав його словами: "Ну гаразд! Але вернімося до дійсності — поговоримо про Євгенію Гранде!" Євгенія Гранде, героїня його роману, була для нього реальнішою, ніж люди, з якими він спілкувався в житті.
Такі анекдоти додають чарівності біографіям письменників, проте в житті вони виникали завдяки рисам характеру, що діяли на навколишніх відразливо й викликали неприязнь. Загалом, мабуть, не існувало письменників, вільних від дивацтв і примх, що не являло собою якогось винятку в людському роді, оскільки кожна людина може бути трохи диваком, але письменники відзначаються тим, що надають своїм дивацтвам особливого значення і дуже ображаються, коли оточення не приймає їх з належною шаною і розумінням. Бальзак, працюючи ночами, настільки порушував розпорядок життя близьких йому людей, що один з його секретарів збожеволів. Кант не терпів біля себе одружених: його вірний довголітній слуга Лампе позбувся місця, тільки-но хазяїн дізнався, що він узяв шлюб.
Письменник може виявити і звичайно виявляє свої дивацтва й примхи в чому завгодно: у виборі дому й квартири, в одязі, в способі харчування, в жестах, в манері говорити. Блуза з широким відкладним коміром і по сьогодні носить ім'я Словацького, а той успадкував її від Байрона, який, можливо, переробив її з жабо, знайомого нам з портретів Шекспіра. Аполлінер носив сіро-блакитну камізельку з металевими гудзиками, запевняючи, що це форма голландської Ганзи, але не пояснював при цьому, чому вважає за потрібне носити таку форму. П'єр Лоті сідав за письмовий стіл у східному вбранні. Робер де Монтеск'ю вибирав одяг залежно від того, з ким мав зустрітися: вирушаючи до Гонкура, надягав камізельку з японського шовку. Уайльд, ще до того як стати законодавцем моди, ходив у коротких штанях, оксамитовому береті з лілією або соняшником у петличці. Так, на його думку, повинен був одягатися істинний поет у сірій повсякденності вікторіанської епохи. Колись поети справді своїм одягом вирізнялись серед інших. В глибокій давнині вони носили на голові пов'язку, у середні віки письменника можна було впізнати, побачивши каламар та жмут пер біля пояса, що, однак, мало певний недолік, оскільки могло означати й мандрівного бакалавра, і "вуличного дряпіжку", який писав для неграмотних листи та супліки.
Колись важко було уявити собі поета без довгого волосся, особливо старанно цю традицію підтримували ті, кому густа чуприна замінювала брак таланту. Довговолосих поетів можна було зустріти в усіх богемних закладах. Богема — зовсімне винахід XIX століття. "Багато хто з поетів,— пише Горацій,— не обтяжують себе тим, щоб постригти нігті й поголити бороду, шукають відлюддя, уникають лазень". Додати до цього пляшку горілки, сучкувату патерицю — і вийде портрет Зморського, представника варшавської богеми. Фантастичний капелюх з широкими крисами і пелерина прикрашали літераторів "Молодої Польщі" * та їхніх епігонів — вир першої світової війни закрутив і капелюхи, й пелерини. Сьогодні богема стала вже легендою, пережитком, але постаті її настільки мальовничі, такі дорогі літературному життю, що в майбутньому вона неодмінно з'явиться в якомусь новому фантастичному вбранні.
* Літературно-художня течія в Польщі на переломі XIX—XX століть.
Все це не обов'язково є марними пошуками оригінальності. Людині, яка живе уявою, властива схильність утілюватися в образи, що збуджують її фантазію. Отож, замість керуватися загальноприйнятими нормами, вона чинить, як пише, тобто згідно із своєю фантазією. Нерідко це переростає у викличну і вперту зневагу до громадських норм та правил поведінки, до моди, до мови, до всіх умовностей — поганих і добрих. Так поводяться не лише представники богеми, але і їхні супротивники — аристократи від мистецтва на зразок Байрона чи Уайльда. Вони надають своєму життю певний стиль, роблять його оригінальною та мальовничою вигадкою і протиставляють його нудній сірій дійсності.
У цей протест можна навіть вдихнути революційний дух, таким духом було насичене гасло: "Epater les bourgeois" — "нажахати буржуїв", улюблений девіз середини XIX століття, в епоху торжества буржуазії. Готьє, зневажаючи сюртуки й котелки, ходив у чорній оксамитовій куртці і в черевиках із золотистої шкіри, нічим не прикриваючи довговолосої голови, та зате не розлучався з парасолькою, яку завжди, незалежно від погоди, тримав розкритою. Якось він замовив собі незвичайного крою камізельку з пурпурного атласу. Надів її всього лише раз, ідучи в театр, але вперта легенда, яку підтримували міщани з провінції, відтоді не уявляла його інакше як у пурпурній камізельці, а молоді літератори із запалом вітали камізельку як протест проти міщанської зашкарублості. Ви, можливо, гадаєте, що все це річ поверхова, зовнішня, яка не має нічого спільного з роботою творчої думки? Дуже помиляєтесь! "Ми палко любили червоний колір,— каже Готьє,— благородний колір, колір пурпуру, крові, життя, світла, тепла..." І під впливом цього кольору він відчував у собі визивну сміливість людини епохи Ренесансу. Гонкурів вабили яскраві, іскристі барви.
Письменник завжди фетишист. Він вірить, що певні предмети, барви, звуки мають особливу силу. З роками його кабінет, весь дім, він сам перетворюються на колекції фетишів, здатних викликати духів, замовляти бурі, розсіювати імлу. В музеї і в описи потрапляє лише мала частина таких фетишів. Більшість гине, не привернувши до себе нічиєї уваги. Як непотрібний мотлох, викидаються на смітник найнесподіваніші предмети: черепашки, камінчики, почорнілі від старості каштани, гілочки, що розсипаються від, найпершого дотику, ярмаркові картинки, залізничні квитки. Вчений-дослідник був би дуже здивований, якби дізнався, яку незвичайну сторінку, яке психологічне одкровення, який несподіваний поворот у розвитку фабули дали письменникові ці нічим не привабливі дрібнички, а в ширшому плані наскільки він, дослідник, їм зобов'язаний художніми мотивами, які йому пощастило вгадати у письменника, чию творчість він так детально вивчив і продумав. Крашевський звернув увагу на фетиші у Норвіда і дізнався про їхнє призначення. "Із свого альбома,— розповідає Крашевський,— художник дістає картинку і вставляє в раму, що висить навпроти ліжка, ця картина — спогад про щось, чим він хоче тепер жити.